Ірина Лісовецька
За останні півтора роки кожен із нас пережив найширший спектр емоцій. Ми плакали за загиблими та раділи звільненим територіям. Ми втрачали та повертали своє, тішилися та співчували… Коли кожен день – нескінченні емоційні гойдалки, коли кількість трагедій на одиницю часу зашкалює, а ми часто почуваємось виснаженими й розгубленими, навички підтримки себе і один одного стають життєвою необхідністю.
Психологиня з Чернігова Ірина Лісовецька із перших днів війни організовує фахову допомогу тим, хто її потребує – насамперед, дітям та дорослим, що пережили психотравмуючі події на війні, втратили рідних, були вимушено переселені. Про слова підтримки під час війни, про те, як подолати війну всередині нас та як допомогти собі й іншим, нині говоримо з пані Іриною.
Психологічна допомога під час війни: як все починалося
– Пані Ірино, ви – психолог-волонтер із надзвичайно великим досвідом, адже ще з 2014 року працюєте із учасниками бойових дій, їх рідними, а також дітками, які були змушені переїхати в інші регіони через війну…
– Коли на початку осені 2014 у нас на Чернігівщині з’явилися перші вимушені переселенці із Луганської та Донецької областей, я разом із групою психологів почала працювати з дітками із цих регіонів та дорослими, які їх супроводжували. Також із групою психологів ми з ще з 2014 року здійснювали психологічний супровід мобілізованих зі всієї області, проводили індивідуальні консультації та тренінги – як діяти у надзвичайних ситуаціях, що робити при панічній атаці, як виходити із ступору… Проводила заняття з учасниками бойових дій за авторською програмою “Перезавантаження”, де вони навчалися стабілізувати свій стан, розуміти стан інших і бути допомогою своїм близьким та побратимам, які зараз на війні або повертаються звідти. Працювала з родинами, які втратили близьких на війні, брала участь у проєктах психологічної підтримки для сімей учасників бойових дій…
– У перші дні повномасштабного російського вторгнення ви також взялися допомагати людям – навіть у бомбосховищі…
– Коли почалося повномасштабне російське вторгнення, мій чоловік – він учасник бойових дій – став на захист міста. А я, залишившись із двома собаками й кішкою, вирішила, що хочу допомагати іншим та підтримувати людей, які були в паніці, тому що не розуміли, що відбувається. Психологічна допомога під час війни – щоб допомогти дітям та дорослим пережити ті страшні дні… Не можу сказати, що у мене самої не було паніки, але за довгий час роботи та спілкування з людьми, які приїхали зі Сходу України і мали досвід проживання на території, де велися активні бойові дії, я була трішки готова до того, що відчувають та переживають люди.
У перший день війни я зателефонувала директору 35-ої школи Наталі Анатоліївні і запропонувала створити на базі школи свого роду групу підтримки для дорослих та дітей – для того, аби їх підтримати у перші дня війни. Директор сказала – приходь в школу, тобі дадуть кабінет і там працюй… Але коли я прийшла, то дізналася, що у підвалі – сховищі школи перебувають біля сотні дітей з батьками і просто дорослі, які рятуються від постійних обстрілів. Тому моїм “кабінетом” став підвал… Приходила кожен день, працювала з дітками, пояснювала їм, як вони реагують на стрес, де цей стрес вони відчувають у тілі, проводила різні техніки стабілізації психоемоційного стану. Приносила з собою багато розмальовок – тому що на той час дітям потрібно було кудись “виплеснути” свої емоції. Навіть зробила таку невеличку імпровізовану мішень, накрутила м’ячиків, і діти відігрували свої емоції, намагаючись потрапити м’ячиками у ціль. З дорослими також говорила про те, як діти можуть реагувати і про те, що вони як дорослі можуть зробити для того, щоб дитина відновилася, про слова підтримки під час війни, які важливо говорити дітям.
Те, що залишиться у пам’яті
– За останніх майже півтора року практично немає людини, на чию психіку не вплинула б війна і не змінила її…
– Коли закінчилися активні бойові дії, я разом із громадською організацією МАРТ взяла участь у проекті з надання юридичної та психологічної допомоги дорослим та дітям, які перебували на окупованих територіях Чернігівщини. Ми об’їздили багато різних сіл – і тих, де велися активні бойові дії, і тих, які були в окупації. Юристи працювали з дорослими, я – з дітками: були як індивідуальні консультації, так і групові заняття, і заняття з батьками.
Якщо людина пережила травматичну подію, то, ймовірно, пам’ятає певні звуки, запахи чи візуальні образи, пов’язані з цим досвідом. Коли вона зіштовхується з сенсорними нагадуваннями – відомими як “тригери”, – то може відчувати тривогу, неспокій або паніку. Таких тригерів довкола є дуже багато – і в кожного різні… Діти, які чули обстріли, бояться грози та грому, інколи навіть дощу – адже той нагадує їм “зливи” “Градів”… Навіть вогонь та дим можуть стати тригером – у Новоселівці, де постраждали дуже багато будинків, батьки розповідали мені, що коли вони розпалювали багаття, щоб приготувати їжу, діти починали плакати, та й у них самих почало прискорено битися серце. Дим нагадував про пожежі після обстрілів…
Навіть діти, які нині повертаються з-за кордону чи відносно безпечних інших регіонів України, бачать понищені будівлі, відчувають ці тригери, і це треба пояснювати їм та їхнім батькам і пропрацьовувати разом. Має бути взаємообмін інформацією між батьками та психологом, щоб максимально ефективно допомогти дитині.
– Чи стало більше українців звертатися до психологів після початку повномасштабного вторгнення? Чи змінилося нині ставлення людей до роботи психолога?
– Нині в суспільстві є великий запит на роботу психологів. Пригадую, як в одному селі до нас прийшла старенька бабуся зі словами: “Дайте, хоч на живого психолога подивлюся”, – сміється… Якщо раніше у невеликих населених пунктах частково панувала думка, що психолог – той, кого треба боятися чи соромитися, або той, без кого можна обійтися, то нині зовсім інше ставлення. Коли їздила по селах Чернігівщини, помітила, що люди не соромляться просити допомогу, якщо у них щось наболіло, вони хочуть спілкуватися, ділитися наболілим, говорити про свій емоційний стан та свої побоювання. І коли вони отримують підтримку та поради, дякують, кажучи: “Ви знаєте, мені стало набагато краще, і чому я раніше боялася звернутися до психолога…”.
Змінилися суспільні установки – якщо приходить мама з дитиною, то не говорить, що, от, мовляв, у моєї дитини такі ось негаразди, попрацюйте з нею, а говорить – попрацюйте з НАМИ. І ми працюємо утрьох – щоб мама могла краще зрозуміти те, що відбувається з дитиною і те, як вона може надати допомогу дитині, щоб оцей травмівний досвід швидше закінчився.
Сила думки
– Нині усім нам так важливо чути самим і говорити іншим слова підтримки під час війни… Проте дуже часто люди не знають, як правильно висловити підтримку, вдячність чи співчуття – не знають, що сказати дружині, чий чоловік зараз на фронті, як підтримати людей, які втратили дім через війну… Чого категорично не варто казати і що може стати словами, що зцілюють?
– Батьки повинні розуміти, що діти будуть насамперед копіювати їх поведінку. Дітям дуже важливо чути від батьків: “Я поруч з тобою”; “Я подбаю про тебе”; “Я зроблю все можливе, щоб підтримати тебе”. Це дуже важливі слова на адресу дітей. Якщо дитина тривожиться – важливо це нормалізувати. Можна словами: “Ми усі тривожимося, це нормальне почуття. Але ми впораємося з цими обставинами”. Важливо, щоби діти не почувалися засоромленими, щоби знали, що мужність – це не відсутність страху, а здатність діяти всупереч страху.
Які вислови треба обходити стороною у розмові з постраждалими від війни? Я можу сказати дружинам військовим, які хвилюються за своїх чоловіків: “Я дуже вас розумію”, тому що у мене самої чоловік учасник бойових дій і весь цей час він був на захисті Чернігова. Але якщо у мене чоловік – не військовий і не учасник бойових дій, я в жодному разі не можу говорити “Як я вас розумію”. Такі слова можуть викликати в іншої сторони ступор, роздратування, гнів, бажання віддалитися.
Дуже важко говорити слова підтримки для тих, хто втратив рідних, тому що ми боїмося – а як наші слова будуть сприйняті? Ми можемо сказати: “Мені дуже жаль, але ти завжди можеш звернутися до мене за допомогою, я завжди буду поруч з тобою, якщо це тобі необхідно”. Але кажіть “завжди буду поруч” тільки тоді, коли ви справді можете присвятити свій час цій людині – щоб ці слова були не просто словами.
Якщо у дитини загинув хтось із рідних, не можна їй казати – “Ти тепер за старшого”, “Ти тепер – голова сім’ї”, “Ти тепер замість тата/братика/права рука”. Не потрібно їй цю думку нав’язувати, якщо дитина сама так не говорить і так не вважає – тому що цим ми перекладаємо на плечі дитини свою відповідальність. Але якщо на консультації дитина сама мені говорить – “Я тепер маю дбати про маму і про молодшого братика”, тут ми будемо погоджуватися, тому що для дитини це може бути основний ресурс, завдяки якому вона може вистояти, відчувати свою значимість в той час, коли близька людина загинула.
З учасниками бойових дій я не можу говорити – “Як я вас розумію”, бо я не учасниця бойових дій. Навіть коли я виїжджала в село Ягідне і працювала там із дітками та їх батьками, які пережили усі жахи російської окупації, я не могла говорити місцевим мешканцям “Я вас розумію”, тому що саме такого досвіду, як у них, у мене не було, у мене був інший досвід… У кожного різний досвід, але у кожного він болить по-своєму. Людям, які були в такій ситуації, в яких я не була – і учасникам бойових дій, і дітям та їхнім батькам, я говорю: “Навіть не уявляю, що вам довелося пережити… А завдяки чому ви вистояли?”. І це зовсім інший погляд на речі – і для дорослого, і для дитини… Особливо для дитини – у неї підвищується самооцінка, вони себе сприймають як людину, до якої прислухаються, як взірець для чиєїсь поведінки, незважаючи на весь той жах, який довелося пережити, вони починають аналізувати ресурси власної внутрішньої сили…
Коли після деокупації Чернігівщини я приїжджала в Ягідне, Новоселівку, Павлівку, Михайло-Коцюбинське, Трисвятську Слободу, бувало, люди часто запитували – а де ви були цієї весни? Кажу, я була тут, у Чернігові, і робила все можливе задля допомоги – ми підтримували тероборону, готували їжу для наших хлопців, допомагали волонтерам збирати гуманітарну допомогу для нашого військового шпиталю, піклувалися про тих, хто не міг сам подбати про себе. Навіть дітки на базі нашої 35-ої школи малювали листівки для тероборонівців, для поранених у шпиталі. Ми робили все можливе.. І коли люди дізнавалися про це, вони відкривалися і рівень довіри був зовсім іншим – люди уже не соромилися говорити про свої відчуття, про свій стан, про свої страхи та побоювання…
– Що для нас, українців, нині є джерелом стійкості, у чому ми знаходимо сили рухатися далі?
– Ми, мабуть, єдина нація, яка завдяки біді так згуртувалася і стала незламною! І, власне, оцією небайдужістю, готовністю прийти на допомогу іншим ми і рятуємо ще й себе. Скажу зі свого досвіду – як би мені не було погано, завжди є ті, кому я можу допомогти. Коли я працюю з дітками, і вони кажуть – “Мені страшно спати, у мене приступи паніки, що мені робити?”, я запитую – “А кому ти можеш допомогти?”. І дитина одразу починає переключатися – “Я намалюю листівку військовим, наллю води песикам у дворі, запрошу погратися хлопчика, який недавно переїхав у наше місто…”. Допомога іншим дає відчуття внутрішньої сили. Минулої весни, заспокоюючи під час обстрілів діток у підвалі школи (донині пам’ятаю слова семирічного хлопчика: “Як жаль, що я малий. Якби я був дорослим, уже б взяв зброю до рук..”), я говорила їм: “Давайте подумаємо, що ми можемо зробити для наших захисників просто зараз – написати їм листа із словами підтримки та подяки, намалювати малюнок” – і вони цим були зайняті кілька днів і так заспокоювалися та розуміли, що також роблять щось важливе та потрібне. А коли мій чоловік привіз до нас у школу каструлю рисової каші просто з блокпосту, яку зготували та передали наші військові – бачили б ви, з яким апетитом діти їли цю кашу! Бо це був подарунок, смаколик від військових – і вона смакувала їм так, що жоден десерт у світі не зрівнявся б зі смаком тієї каші…
Буває, люди запитують мене: “Скажіть, а це нормально, що дитина весь час грається у тероборонівця, у нас уже рови-“окопи” по всьому подвір’ю…”. Кажу – це нормально, таким чином вони намагаються копіювати поведінку тих людей, які є для них важливими на сьогодні, діти копіюють своїх героїв – наших військових, особливо, якщо хтось із їх рідних – теж цей герой… А копання ровів можна переспрямувати у продуктивніше русло, особливо, якщо біля хати є город))
Нині я як кризовий психолог співпрацюю із благодійним фондом “Голоси дітей”, який діє ще з 2015 року і надає безкоштовну психологічну допомогу дітям та їх батькам. З 1 березня такий осередок створено у нас в Чернігові – працюють четверо психологів та їх координатор. Співпрацюємо зі школами міста і на їх базі проводимо заняття з дітьми, в Палаці дітей та юнацтва є простір під назвою “Вільна”, де можна записатися на проведення індивідуальних консультацій із дітками і батьками. Доєднуйтеся до нашого телеграм-каналу або приводьте діток на групові безкоштовні заняття для дітей, майстер-класи та творчі заходи на базі 12 та 28 шкіл – кожного дня, окрім суботи та неділі.
Ми всі люди. Ми всі маємо свої травматичні досвіди. Ми можемо боятися. Можемо тривожитися. Можемо плакати. Але якщо ми розуміємо, що з нами відбувається, що впливає на таку нашу поведінку, і коли ми знаємо, як собі допомогти, ми допомагаємо не лише собі, а ще й стаємо помічниками для інших. Ті техніки, які я показую діткам на індивідуальних та групових заняттях – для заспокоєння себе, відігравання емоцій, переключення уваги – вони потім ними діляться зі своїми батьками, друзями, знайомими. Військові теж діляться цими знаннями зі своїми побратимами і таким чином допомагають не лише собі, а й іншим. Я впевнена, що всі ці виклики, з якими ми стикаємося нині, зроблять нас сильнішими. І сила, яку ми здобуваємо, гартуючи нашу стійкість зараз, знадобиться нам і після перемоги – бо дасть можливість відродитися і творити майбутнє!