-
This author does not have any more posts.
-
This author does not have any more posts.
Андрій Олексієнко
У людей на його світлинах надзвичайно промовисті очі. Вони дивляться просто у душу. Фото людей на руїнах їх будинків; фото волонтерів, які допомагають відновити їм ці будинки – це не просто історія болю та втрат, це історія про світло, яке не здолати жодній темряві. Це історія про незламних та небайдужих людей. Наш співрозмовник – відомий чернігівський фотограф, один зі співзасновників Об’єднання Волонтерів “Бо Можемо” та засновник Благодійного фонду “Дах-Чернігів” Андрій Олексієнко – один із тих, хто, власне, цю історію творить і може розповісти що таке волонтерство! Ось він із фотоапаратом у руках – і його світлини чернігівців біля знищеного рашистами житла – на багатьох європейських подіях та виставках… А ось він відкладає фотоапарат і береться за молоток та цвяхи, пилу чи дриль – і власноруч допомагає людям відбудовувати поруйноване…
“Усі наші проєкти насамперед – про людей, – каже Андрій Олексієнко. – Про Людей по обидва боки руїн: тих, чиї будинки знищено і тих, котрі допомагають іншим відновити зруйноване житло. Часто буває так, що це одні й ті ж самі люди… У нас є дуже багато прикладів того, як волонтери, які самі мають зруйноване житло, ходять на розбори завалів, допомагають у відбудові іншим постраждалим… Кожна людина, яка долучається, щоб допомогти – це неймовірний випадок! Неважливо, з якого міста чи країни ця людина приїхала, якою мовою говорить. Ловлю себе на думці: наскільки ці люди неймовірні – вже понад рік після своєї основної роботи вони приходять і відновлюють зруйноване. Не знаю, як інших, а мене це донині вражає!”.
З цього, власне, і починаємо нашу розмову з паном Андрієм…
Що таке волонтерство: як усе починалося
Працюємо на ентузіазмі та словах “так треба”
– Як не втомитися та не вигоріти за майже півтора року системного волонтерства?
– Працюємо на ентузіазмі та словах “так треба”, – сміється чоловік. Ну, бо як інакше?! Не можна взяти й сказати – все, я втомився, я складаю руки…
— Як казала Ліна Костенко – “а робота не жде, її треба робить”…
– Треба робити, що можемо, допомагати військовим, постраждалим від війни – зрештою, всім, кому можете і вважаєте за потрібне. Будь-яка підтримка на часі та вона дуже важить. Подивіться в очі людей, що втратили дім: хіба це – не достатній стимул для того, щоб допомагати? Людям, які залишилися на руїнах своїх будинків, здається, ніби й життя їх – теж у руїнах…. Їм дуже потрібна підтримка – відчуваючи навіть невелику допомогу, вони ніби “прокидаються” від заціпеніння, отримують стимул рухатися далі, розуміють, що відновлення можливе і що все ще буде добре. Як стимулювати людей продовжувати й далі допомагати, волонтерити? Найбільше – своїм прикладом. Надихати, інформувати, показувати, що це завжди актуально, що це важливо – це все такі банальні речі насправді, але що тут велосипед вигадувати? Я скажу так: людина, яка хоче допомогти – вона допоможе. Люди, які шукають у волонтерстві собі якусь вигоду, користь – вони довго у цьому не затримаються, прийдуть раз, другий і більше ми їх не побачимо. “Пряників” у волонтерстві нема – хіба що у вигляді щоденного спілкування та праці у колі неймовірних людей, а, повірте, це дуже багато…
Але, як би не хотілось, волонтери не можуть все зробити, не можуть замінити функції держави. Як би це порівняти? Знаєте, коли у дитинстві збив коліно, болить, кровить, і до того, як прийшов до мами, щоб вона йодом помазала, прикладаєш до цієї ранки собі листок подорожника… Так от, волонтери – це “подорожник”, а серйозного “лікування” ніхто не скасовує, – сміється. Якщо ж говорити у масштабах країни, то волонтерський рух – це така собі це мінімодель суспільства, де висока громадянська відповідальність, суспільство яким воно мало б бути: коли всі гуртом допомагають один одному. І рівень зайнятості у волонтерстві зараз — це індикатор, який говорить, наскільки наша країна готова до взаємодопомоги.
Те, що залишиться у пам’яті
Люди, які не склали руки – вони надихають!
– Щоразу, лагодячи та відбудовуючи людські оселі, ви зцілюєте і людські душі, даючи надію на краще завтра… Людські історії вражають у саме серце… Є такі, які найбільше зачепили та вразили?
– Немає такого, що хтось і чиясь історія вразили більше – всі історії відкладаються у пам’яті серця. Людські історії різні – але усі болять однаково… Найболючіші, найтрагічніші – ті, де люди втратили не лише дім, а когось із рідних – це величезна трагедія. Бо все можна виправити: стіни – відновити, дах – залатати, дім – відбудувати, а людину не повернеш… Є історії, які болять, є такі, які надихають – коли люди не втрачають надії, не опускають рук і намагаються жити далі й відновлювати дім та життя з руїн. Вражають історії сили людей – історія жінки із Киїнки, яка втратила не лише дім, а й чоловіка… Залишившись сама, вона спершу була в розпачі, але згодом відкрила у собі сили не лише відновити господарство, а й взятися за волонтерство, а згодом навіть відкрити свою справу. Люди, які не склали руки – вони надихають! За цим от натхненням, за цим світлим духом до нас, мабуть, і приходять волонтери. Люди допомагають іншим – щоб допомогти й собі. Торік на толоки Об’єднання Добровольців “Бо Можемо” люди приходили не лише, аби розгребти завали, а ще й аби побачити таких самих, як і вони, переконатися, що нас таких – небайдужих – багато і разом ми сила! Думаю, що багато нинішніх волонтерів знайшли тут своїх однодумців і це вже як таке коло друзів. Друзів, які допомагають.
– А ви свою найпершу толоку пам’ятаєте?
– Навіть не знаю, чи можна назвати це толокою, – усміхається пан Андрій. – Нас на зруйнованому обійсті було тільки четверо: Андрій Галюга, Сергій Підопригора, Валентин Бобир та я. Валентина я знав по “фотографській” спільноті, з іншими познайомився на об’єкті. Попрацювали, порозбирали завали й домовилися, що будемо і надалі так зустрічатися і допомагати людям, скільки у наших силах. Так і народилося Обєднання Добровольців “Бо Можемо” і донині ми зустрічаємося та допомагаємо, “обростаємо” людьми… Десь в ті ж дні трошки раніше, я ще був у справах на Бобровиці – фотографував людей, які втратили домівки й познайомився і з Альберто Кортезом – засновником благодійного фонду “Esperanza”, який надавав потерпілим невеличкі вагончики-будиночки, де можна зберігати речі та навіть жити і тоді загорівся думкою про особисту участь у допомозі. До толок та відбудови часто долучаються іноземні волонтери – навіть якщо люди не знали української, ми всі завжди знаходили спільну мову, бо мова людяності й доброти усюди однакова.
– Зі світлин людей, які втратили домівки через російську агресію, народився благодійний фотопроєкт “Дах”…
– Почалося усе з того, що минулої весни громадська активістка Анна Гальперина написала мені й запропонувала зробити фото кількох родин та їх зруйнованих будинків – аби показати ці світлини за кордоном та спробувати зібрати кошти для допомоги цим людям. Пам’ятаю родину з Трисвятської Слободи – слухаючи їхню історію, було важко стримати сльози. За кожним розбитим будинком, за кожним фото – людська трагедія… Я зняв фотоісторії не про кілька родин, а більш як 20 історій про людей, переважно літнього віку, які повністю або частково втратили своє житло внаслідок російської агресії. Чекав моменту, коли ці фотографії зможуть принести користь, не тільки зібрати “лайки” в мережі, а допомогти залучити кошти. Спеціально для цього мною був засновано Благодійний фонд “Дах-Чернігів”, а фотографії та роботи кількох чернігівських фотографів склали виставку, яка мандрувала Італією. Аня докладала дуже багато зусиль, аби зібрати кошти – тішуся, що нам спільними зусиллями вдалося допомогти багатьом родинам. Фотопроєкт “Дах” і нині мандрує світом – нещодавно роботи експонувались в Німеччині та Австрії, а на зібрані кошти нині, в тому числі, відновлюється будинок одних із героїв проєкту в Новоселівці.
Сила думки
Залишили слід в історії після себе – це дуже важливо…
– Дуже гарна, і, можна сказати символічна назва вашого проєкту – “Дах”. Адже даючи людині дах над головою, ви даєте щось набагато більше – впевненість у завтрашньому дні, турботу… Як би ви продовжили фразу: “Дах – це..”?
– От не вмію я оце красиво, пафосно про щось розповідати, – сміється… Я люблю точність в усьому – це, мабуть, бухгалтерська освіта дається взнаки, я ж не лише фотограф, а ще майже десять років пропрацював бухгалтером. Я людина буквальна: дах – це дах! Добре, коли він є над головою – для цього і працюємо! Стіни, підлога, утеплення, вікна, дах – це все дуже прості та буквальні, проте неймовірно важливі й потрібні речі. Поклав кладку цегли для людини, що втратила дім – проявив турботу, звів стіни – дав упевненість, накрив дах – життя продовжується.
– Коли йдете вулицею і бачите відбудований будинок, до якого ви доклалися – це ж, мабуть, неймовірні відчуття?
– Так, звичайно! Власне, це і є один із тих моментів, які мотивують і надихають. Ти проходиш там, де ще донедавна було згарище, уламки понівечених будинків і доль і бачиш, що люди уже знову там живуть чи зводять стіни, аби жити. Дасть Бог, колись скажу онукам – ось, тут ми дахи латали, тут стіни клали, а тут узагалі будинок побудували. Залишили слід в історії після себе – це дуже важливо…
– Як вам, фотографу, вдалося освоїти стільки будівельних спеціальностей?
– Тут все просто: дивишся, запам’ятовуєш і вчишся) Питаєш, щось сам читаєш-шукаєш. Будівельні матеріали на вагу золота, та й узагалі будівництво – процес відповідальний, тому тут метод “проб і помилок” не підійде, – сміється. – Я дивився, вчився, уважно спостерігав за професіоналами, а згодом сам пробував – і вдалося! Скажу чесно, як фотографу мені нині душа не дуже лежить до фото, є певний бар’єр, щоб брати у руки фотоапарат… Можливо, ще не настав відповідний час, можливо, через те, що торік під час наших фотозйомок надивився на людську біду…
Дивлюся на фото волонтерів-“БоМожівців” на толоках, які зробив Андрій Олексієнко. Про них, як і про те, що вони роблять, можна говорити багато. Але я хочу, щоб ми зазирнули їм в очі. Очі, які часто втомлені, але впевнені. Очі, які часто дивляться через запітнілі будівельні окуляри – просто в душу. Стільки світла та любові у цих світлинах, і вони насамперед – у людях… Як фотографу вдається передати отой дух, те єднання, те відчуття спільноти й братнього плеча!.. Подумалося – що може бути кращим мотиватором до волонтерської праці, ніж оці світлини – бо коли дивишся на них, і собі хочеш стати одним із тих людей, які несуть світло….