– Щоразу, лагодячи та відбудовуючи людські оселі, ви зцілюєте і людські душі, даючи надію на краще завтра… Людські історії вражають у саме серце… Є такі, які найбільше зачепили та вразили? 

– Немає такого, що хтось і чиясь історія вразили більше – всі історії відкладаються у пам’яті серця. Людські історії різні – але усі болять однаково… Найболючіші, найтрагічніші – ті, де люди втратили не лише дім, а когось із рідних – це величезна трагедія. Бо все можна виправити: стіни – відновити, дах – залатати, дім – відбудувати, а людину не повернеш… Є історії, які болять, є такі, які надихають – коли люди не втрачають надії, не опускають рук і намагаються жити далі й відновлювати дім та життя з руїн. Вражають історії сили людей – історія жінки із Киїнки, яка втратила не лише дім, а й чоловіка… Залишившись сама, вона спершу була в розпачі, але згодом відкрила у собі сили не лише відновити господарство, а й взятися за волонтерство, а згодом навіть відкрити свою справу. Люди, які не склали руки – вони надихають! За цим от натхненням, за цим світлим духом до нас, мабуть, і приходять волонтери. Люди допомагають іншим – щоб допомогти й собі. Торік на толоки Об’єднання Добровольців “Бо Можемо” люди приходили не лише, аби розгребти завали, а ще й аби побачити таких самих, як і вони, переконатися, що нас таких – небайдужих – багато і разом ми сила! Думаю, що багато нинішніх волонтерів знайшли тут своїх однодумців і це вже як таке коло друзів. Друзів, які допомагають.

– А ви свою найпершу толоку пам’ятаєте? 

– Навіть не знаю, чи можна назвати це толокою, – усміхається пан Андрій. – Нас на зруйнованому обійсті було тільки четверо: Андрій Галюга, Сергій Підопригора, Валентин Бобир та я. Валентина я знав по “фотографській” спільноті, з іншими познайомився на об’єкті. Попрацювали, порозбирали завали й домовилися, що будемо і надалі так зустрічатися і допомагати людям, скільки у наших силах. Так і народилося Обєднання Добровольців “Бо Можемо” і донині ми зустрічаємося та допомагаємо, “обростаємо” людьми… Десь в ті ж дні трошки раніше, я ще був у справах на Бобровиці – фотографував людей, які втратили домівки й познайомився і з Альберто Кортезом – засновником благодійного фонду “Esperanza”, який надавав потерпілим невеличкі вагончики-будиночки, де можна зберігати речі та навіть жити і тоді загорівся думкою про особисту участь у допомозі. До толок та відбудови часто долучаються іноземні волонтери – навіть якщо люди не знали української, ми всі завжди знаходили спільну мову, бо мова людяності й доброти усюди однакова.

 – Зі світлин людей, які втратили домівки через російську агресію, народився благодійний фотопроєкт “Дах”… 

– Почалося усе з того, що минулої весни громадська активістка Анна Гальперина написала мені й запропонувала зробити фото кількох родин та їх зруйнованих будинків – аби показати ці світлини за кордоном та спробувати зібрати кошти для допомоги цим людям. Пам’ятаю родину з Трисвятської Слободи – слухаючи їхню історію, було важко стримати сльози. За кожним розбитим будинком, за кожним фото – людська трагедія… Я зняв фотоісторії не про кілька родин, а більш як 20 історій про людей, переважно літнього віку, які повністю або частково втратили своє житло внаслідок російської агресії. Чекав моменту, коли ці фотографії зможуть принести користь, не тільки зібрати “лайки” в мережі, а допомогти залучити кошти. Спеціально для цього мною був засновано Благодійний фонд “Дах-Чернігів”, а фотографії та роботи кількох чернігівських фотографів склали виставку, яка мандрувала Італією. Аня докладала дуже багато зусиль, аби зібрати кошти – тішуся, що нам спільними зусиллями вдалося допомогти багатьом родинам. Фотопроєкт “Дах” і нині мандрує світом – нещодавно роботи експонувались в Німеччині та Австрії, а на зібрані кошти нині, в тому числі, відновлюється будинок одних із героїв проєкту в Новоселівці.