Олена Хашева
Як все починалося
Олено, я роздивлялася фото зв’язаних Вами речей, і мене здивувало, наскільки все якісно і професійно зроблено! Давно Ви в’яжете?
Мабуть років з восьми-дев’яти. От як почалися труди в школі, після четвертого класу нас навчати почали. Виходить, це 9-10 років. …
Досить рано! У мене дочці вісім, але я не уявляю, щоби вона чимось таким займалася!
Ну, з цього віку ми просто починали. Звісно, я ще не в’язала на замовлення. Замовлення були вже у дорослому віці… Розумієте, я дуже досвідчена в’язальниця. В дитинстві, наприклад, я цим заробляла. Для нас із сестрою це був додатковий заробіток, щоби не байдикувати. Раніше жила на Кавказі, і там всі жінки в’яжуть, просто як конвейєр. І от, нас мама привчала до праці з дитинства. Я завжди була творчою дитиною: малювала, шила постійно. Мама мені придбала швейну машинку – таку, що треба було ногами працювати, туди-сюди. Ноги втомлювалися, звичайно! (сміється) Мама робила все, щоби я в цьому напрямку розвивалася: хочеш в’язати – на тобі спиці, хочеш шити – журнали, тканини. В дитинстві я навіть мріяла стати дизайнером або модельєром…
А в дитинстві у вас було прагення допомагати комусь? Можливо, бажання робити добро – родом з дитинства?
Все може бути. Як я уже казала, ми багато шили і в’язали. У нас був в основному формат в’язання на продаж. Але я шила, так би мовити для своїх, безкоштовно. Наприклад, сестра у мене завжди така була, що собаку або котика принесе, заховає. Але у мене до тварин не було такої сильної любові. А от до людей, до дітей – так.
В якийсь період часу я навіть хотіла бути психологом, читала книги з психології. Коли росла вже моя дитина, мені хотілося більше розуміти і вивчати дітей. Мабуть, це все переплітається: доброта і психологія, спілкування з дітьми. І виходить, хочеться допомогти комусь.
Тобто, все життя у вас було бажання піклуватися про когось?
Я завжди допомагала, якщо мала таку можливість. Мабуть, як всі – побачила стенд, поклала 10 гривень. Або стрічку з пожертвуванням, по телевізору – перекинула якихось сто гривень. Бували ситуації, коли доводилося допомагати знайомим, наприклад коли вони хворіли. Я могла переказати якусь суму грошей безболісно. Вважала, що краще допоможу комусь, ніж піду і накуплю собі солодощів. І у цієї людини, можливо, все складеться добре.
А як виникла ідея займатися в’язаням для благодійності?
В’язати я завжди дуже любила! Раніше в мене була торгівельна точка, де ми з мамою продавали мої в’язані речі, в’язали на замовлення. Мені це в’язання з дитинства в душу запало, і я ніяк не могла його покинути! (сміється) Коли син виріс і стало більше вільного часу, я не припиняла в’язати. Уже не для нього, бо він був дорослий. Та навіть коли не було для кого, я продовжувала в’язати дитячі речі, пробовала щось новеньке, додавала якісь свої фішечки.
Речі у мене накопичувались, навіть коли я дарувала комусь із близьких. І я стала думати про те, що можна допомогти дітям, які цього потребують, передавала якісь свої речі їм. А потім настав час, коли я схотіла поїхати до інтернату і подивитися, як це все влаштовано. Я познайомилася з волонтерами, які запропонували поїхати з ними. Вперше я потрапила у школу-інтернат, і коли я там побувала – зрозуміла, що хочу організувати щось, пов’язане з в’язанням. Я почала з пошуку подібних рухів. Але не знайшла нічого схожого в Україні, і поступово запустила проєкт «40 петель добра».
Як Ви стали організаторкою “40 петель добра” в Україні?
Я починала сама, і в той час просто передавала якісь речі до інтернатів. З часом вже почала їздити. Звісно, одна-дві моїх речі не врятують 150 людей, яким потрібні шкарпетки взимку. Тоді я почала думати, щоби організувати мою діяльність на кшталт клубу. На той момент я ще не знала, як саме це зробити. Просто знайомилася з волонтерами, які їздять до інтернатів, і пропонувала: «Вам не потрібні такі. Як я? Може поїхати допомогти, можу зв’язати…». У такому форматі.
Пізніше я почала моніторити в інтернеті: в’язання, благодійність. Думала знайти людей які роблять щось подібне. І от, я вийшла на клуб в’язальниць в Росії. Початковою організаторкою саме цього руху була жінка з Росії. Згодом я знайшла «40 петель добра». Але звісно, через те що клуб знаходився в росії, мені це не дуже підходило. І все йшло до того, що потрібно самойстійно організувати рух «40 петель добра» в Україні. Ми досі спілкуємся з дівчатами з Росії, формально ми ніби разом. Але є розподіл, наприклад по спонсорах. Отже, цей благодійний рух є в Росії, Казахстані, Білорусі. І ось, в Україні я відкрила вже в 13 містах!
40 петель добра
Тепер питання про вашу діяльність. Яким чином ви зараз допомагаєте і кому?
Ми допомагаємо людям, які потребують догляду і уваги: діти з інтернатів, люди похилого віку з пансіонатів. Допомагаємо будинкам матері і дитини. А якщо кількість речей дозволяє, передаємо їх малозабезпеченим родинам або навіть безпритульним. У нас є волонтери, які займаютсья безпосередньо цією групою людей, і через них ми передавали шапочки, рукавички, теплий одяг.
Тобто ви в’яжете, правильно?
Так, ми в’яжемо. Але найголовніше – це не б/у речі, які буває передають до інтернатів. В’яжемо нові речі, теплі та літні. А також іграшки.
Навіть літні?
Міжсезонні і літні також. Наприклад, сарафанчики, хусточки або шортики. Тобто, досить багато літніх речей, які в’яжуться з бавовняної пряжі, з віскози та інших матеріалів.
Дуже цікаво! А ви фотографуєте вироби, наприклад для звітності?
Звичайно! Наші майстрині знаходяться по всій Україні. Основні сторінки з фотозвітами – Facebook та Instagram. Ми отримуємо пряжу від спонсорів, і показуємо, що ми отримали. Всі вироби також фотографуємо, потім показуємо, куді їх передали. Коли люди розбирають пряжу, вони також потім в’яжуть і роблять фотозвіти. Основний колообіг відбуваєтсья в Instagram.
Зрозуміло. А як можна допомогти вашому благодійному проєкту?
Спонсором може бути хто завгодно! Наприклад, професійні в’язальниці, у яких є залишки пряжі. Або люди, які не в’яжуть, але можуть допомогти купити різну атрибутику, пряжу або спиці. Наприклад, мені потрібні були блокноти для заохочення дівчат-в’язальниць. Типографія надрукувала їх з собівартістю.
Чудово!
Так, так! Чим ще добра спонсорська пряжа – наприклад, дівчата хочуть щось зв’язати, а у них немає цієї пряжі. Або вони хочуть навчитися в’язати, але не знають, вийде у них чи ні. Вони можуть взяти пряжу у мене, зв’язати щось для клуба. Вони вчаться і реалізують свою мрію. А вже потім вони самі для себе купують, тому що знають, що це за ниточка, кий склад, і в’яжуть повноцінну річ. Або в’язальницям потрібна пряжа для вивчення. Тут також спонсорська пряжда дуже допомагає! В’язальниці – вони ж як шопоголіки, тільки «в’яжеголіки». Навтіь іноді жартуємо, що ми «на голці», бо в’яжемо спицями! (сміється)
Ваші майстрині – це більш-менш постійне коло людей? Чи хтось додається, хтось іде?
Всі допомагають по-різному. Є ті, хто вперше чує про нас і хоче допомогти. Наприклад, зв’язати шапочку одноразово. А є ті, хто в’яже постійно, по 10-20 виробів на місяць. Постійні в’язальниці часто координуються в якомусь одному місті. Наприклад, у нас багато дівчат з Чернігова. Постійними можемо назвати тих, у кого свій невеликий клуб в’язальниць, і вони хоятть займатися саме благодійністю. Бо ручне в’язання – дуже кропітка і трудомістка справа. Не кожен готовий подарувати річ, зроблену своїми руками.
Олено, цікаво хто Ви за освітою.
Я закінчила фінанси та кредит, отже я – економіст.
І працювали в бухгалтерії?
Так, все життя працюю бухгалтером.
Виходить, у вас робота в бухгалтерії основна, плюс в’язання – для душі?
Ой, без в’язання у мнее не виходить! Зараз я відкрила канал на YouTube і вчу в’язати. І знову переконуюсь, що безкоштовна подача, бажання бути корисною мені до душі більше, ніж заробіток. Навіть в YouTube моя основна мета – не заробіток, а передати свої знання.
Я провожу марафони на сторінках Instagram, закликаю людей в’язати до нас у клуб. Поєдную, можна сказати, любителів в’язання. І основне правило – ми даємо безкоштовні майстер-класи. Я знаходжу майстринь, які можуть навчити в’язати ту чи іншу річ. Натомість, ми просимо передати до клубу речі, які зв’яжуть люди. Це взаємна послуга: ми дємо безкоштовний майстер-клас і розповідємо, як цю кофтинку зв’язати – а ви нам передаєте один з виробів, які ви в’яжете.
Створюєте якісь свої моделі, не по журналах?
Іноді – так, але це займає багато часу. По журналах в’язати, звичайно, простіше. Тому якщо мені потрбіно зв’язати, наприклад, для інтернату дві-три дитячі кофти або шапки, то по схемах це робити легше. Можу для себе щось придумати, зв’язати. Раніше було в планах вигадувати щось своє, моделювати і продавати майстер-класи. Але ця ідея відпала: знову ж таки, мені простіше зв’язати річ і подарувати комусь. Люблю робити подарунки.
Дарувати іноді приємніше, ніж отримувати. Це точно.
Точно! Крім того, в’зані речі – це ж ручна робота. Кому я не дарувала, всі радіють. Частіше за все в’яжу для дітей, через розхід пряжі. Зараз пряжа дорога, багато її різновидів. В’язання стало модним! Тому немає можливості всім в’язати і дарувати постійно. Але періодично дарую.
Те, що лишається в пам'яті
Ще таке питання: чи пам’ятаєте якусь найяскравішу подію з вашої діяльності? Можливо, передача якихось речей запам’яталася?
Розумієте, вони настільки різні, що я не можу виділити якусь одну. Коли приїздиш до дітей у школу-інтернат, отримуєш дуже багато емоцій, коли діти тебе обіймають! Але щоразу це відбуваєтсья якось по-іншому. Наприклад, приїздиш у психоневрологічний інтернат – там і діти, і дорослі, різна вікова категорія. Коли я потрапила в такий інтернат вперше, мені було складно. Дуже важко, коли не знаєш ,як з цією дитиною спілкуватися. Це запам’ятовується дуже яскраво. Але виявляється, деякі дівчата в інтернатах можуть дуже гарно вишивати або в’язати! Я відвожу їм пряжу, коли потрібно, або бісер для вишивки.
Раніше я часто їздила в Київ, до дітей з онкоцентру. Ми влаштовували блгодійні концерти і виставки, продавали їхні картини. Діти малювали картини, які ми потім продавали на виставках. Гроші від покупки картин йшли на лікування цих дітей. Чесно кажучі, такі речі вражають більш за все! Адже вони самі зацікавлені, дитина радіє, попри хворобу!
Дякую, що поділилися! А як часто люди роблять щось хороше по відношенню до Вас?
Звичайно, щось хороше для мене роблять. Мене оточують добрі люди. Коли ми спілкуємося, то позитивні емоції між нами краще будь-якої вдячності! Мені достатньо посмішок людей і хорошого настрою. Якшо людина хороша, то від неї іде позитив, приємна енернгетика. Я не вважаю, що роблю щось надзвичайне. Просто можу – допомагаю, не можу – не допомагаю.
Сила думки
Олено, пропоную трохи пофантазувати: якби Ви мали три бажання, чого би Ви побажали?
Ой, навіть не знаю! (пауза) Якщо це стосується мене особисто, я би побажала звичайне: гроші, машина, квартира. А якщо брати суспільсьтво – я би хотіла, щоби не було інтернатів, щоби всі діти були при сім’ях. А для цього у нас має бути здорове суспільство, у першу чергу.
Друге – щоби винайшли ліки від раку, щоби діти не хворіли. Це несправедливо! Людина може прожити все життя і набути захворювання з часом. А тут діти, щойно народилися, і мають рак – у мене просто в голові не вкладається!
Третє бажання – щоби не було війни. У багатьох країнах це відбувається, і мені не зрозуміло чому. Я дуже хочу, щоби всі люди були добрими.
Три бажання виливаються в одне: щоби добро перемогло, щоби всі люди були добрими, щоби рай був на землі!
Допомога тим, хто допомагає
І наостанок: чи могли би Ви поділитися своїми нагальними проблемами? Можливо, якась допомога була би Вам корисною?
Мені би хотілося, щоби в нас з’явилося приміщення для моїх феєчек! Приміщення я не в змозі зняти і оплачувати. Все, що стосуєтсья цього клуба, я розпочинала колись сама. Згодом почала писати в Instagram про зустрічі клуба. Таким чином, у мене з’явилася моя команда. Але зустрічаємося ми, в основному, в кафе, тому що більше немає де.
Якби у нас було якесь приміщення, навіть маленьке, на п’ять чи десять квадратних метрів! Мені біло би легше зберігати речі, бо вони через мої руки проходять мішками. Поступово мене розвантажили координаторки в інших містах – Київ, Дніпро, Одеса, Запоріжжя. Але якщо прислали пряжу саме мені, то її потрібно десь складати. Якщо приміщення дозволить, ми би подумали про безкоштовні майстер-класи для тих, хто готовий прийти навчитися. А кошти, які збираються, ми би використовували на поїздки. Адже зараз це все за мій рахунок, за рахунок координаторів в інших містах.
Можливо, в Чернігові є такі приміщення, як «коворкінг»?
(зітхає) В Чернігові є приміщення, я дізнавалася, але чесно кажучи, я не потягну. У мене ж мета не стільки фінансовий бік, як приваблення до нашого клубу тих, хто хоче в’язати для благодійності. Чим більше буде в’язальниць, тим менше я буду отримувати посилки з інших міст. У мене буде в Чернігові своє маленьке гніздечко, і мені цього буде достатньо! Чим быльше буде нас, в’язальниць, тим краще!
Бажаю, щоби все збулося, і приміщення з’явилося! Хай клуб процвітає, підключаються нові міста і нові в’язальниці! Олена, ще раз дякую Вам за час, за розмову. Приємно було поспілкуватися!
Навзаєм! Скажу, що потрібно робити такі благодійні проєкти, як Goodacity. Добрих людей одразу і видно, і чутно. Тож навзаєм, рада була з вами познайомитися!
