Коли подружжя – волонтерський тандем
На перший погляд вони – зовсім різні. “Енерджайзер” Таня – весела, незмінно яскрава у всьому, що робить, і – спокійний, серйозний, виважений Віктор. Проте під час нашого майже двогодинного інтерв’ю (серйозного і веселого, проникливого і натхненного!) стає помітно, наскільки вони – єдині. У всьому, що роблять. У тому, як доповнюють і допомагають один одному. Як зворушливо і ніжно турбуються один про одного. Як поділяють спільні цінності та пріоритети. Єдині у своїй небайдужості та бажанні допомогти…
Таню у Чернігові знають як майстра неймовірних суші та успішну блогерку, Віктор – знаний активіст… А разом вони – неймовірний волонтерський тандем, котрий допомагає тим, хто боронить наш спокій! З цього і починаємо нашу розмову…
Допомога армії: як усе починалося
– Таню, Вікторе, ви – не просто подружжя, а ще й волонтерський тандем… “Сімейним підрядом” волонтерити легше?
Таня: – Віктор у нас – генератор ідей, а з мене – інформаційна підтримка, – сміється. Коли приходить запит від хлопців, коли відкриваємо збір, бачимо ціль, то починаємо надактивно над її втіленням працювати. Що б ми не робили, чи це допомога армії, чи щось інше – робимо разом, підтримуємо і надихаємо один одного! Якось так одразу і повелося – річ у тому, що наша історія як пари, наша сім’я народилася в найбуремніший період історії України – у час Революції Гідності та початку російсько-української війни, яку тоді ще називали АТО, та власних життєвих перипетій. Ми відразу були загартовані такими труднощами, що нині уже нічого не страшно…
Віктор: – Ми з Танею один одного доповнюємо – у всьому. “Тверда” проукраїнська позиція у мене ще з дитинства – мене наповнює все українське, я люблю це. Уже дорослим, у вільний від роботи та навчання час, читав багато про нашу історію, вивчав призабуті звичаї і традиції, наповнювався ними. А з осені 2013 – з Майдану та Революції Гідності – для мене почалася історія навіть не волонтерства, а, скажу так, боротьби за правдиву українську незалежність. Та осінь узагалі була багатою на визначальні життєві події, як приємні – так і складні: Майдан та усвідомлення того, що боротися доведеться на два фронти – ще й за власне життя та здоров’я…
– Пригадуєте, як це було?
Віктор: – Я все життя займався спортом – це така моя віддушина, коли ж помітив, що робити це стає дедалі важче, вирішив з’ясувати, у чому проблема… Відпросився, пішов до лікарів здати аналізи, і коли повертався з лікарні, зайшов у кафе попити чаю. Там і зустрів Таню – це було літо 2013 року. А уже наступного дня дізнався про серйозно хворі нирки. Лікарі казали, що якщо берегтися від фізичних навантажень і охолоджень, то як мінімум ще 10 років нормального життя – але непосидючий характер і бажання робити те, що хочеш, а не сидіти, чекати, що хтось зробить, приводять до того, що маємо. Отакі от виверти долі… А далі – Майдан, Революція гідності… Моє волонтерство почалося з усвідомлення того, що ворог напав на нашу землю. Коли весною 2014 році почалася українсько-російська війна і багато друзів та знайомих відразу з Майдану пішли на фронт, постало питання – “Хто, як не ми?!”.
Таня: – Точніше, для тебе воно тоді звучало так: “Хто, як не я?!”. Уявляєте, він, уже будучи важко хворим, їздив на Майдан, а з початком АТО із волонтерською допомогою на Схід – мені навіть не розповідав, оберігав… Аж значно пізніше я дізналася, що Віктор хотів іти служити, проте за станом здоров’я його не взяли в армію. Так щодня поміж лікарнею та роботою він займався волонтерством. Пам’ятаю, як в лютий холод Вітя стояв перед магазином “Квартал” із коробками для збору пожертв, збирав продукти та кошти для військових. Усі вісім років, поки для когось війна була “десь там, далеко”, він допомагав армії і попереджав, що одного дня ця війна може прийти просто наших домівок. І вона прийшла…
Те, що залишиться у пам’яті
– 24 лютого – день, який розділив життя на “до” і “після”… Пам’ятаєте, яким він був для вас?
Таня: – Пам’ятаю шок і жах від новин і всього, що відбувалося довкола, і водночас – неймовірні вчинки справжніх Людей і гордість від того, що вони – такі – є… У перший день повномасштабної війни мені зателефонував мій постачальник продуктів, у якого кілька великих складів із м’ясо-молочною продукцією, і каже: “Таня, я хочу роздати усе це людям… Довіряю тобі це зробити: візьми ключі і роздай, кому вважатимеш за потрібне”… Ми приїхали на склад, а там – безліч усього! Завантажили нашу автівку так, що аж вона просіла, попросили допомоги у друзів і взялися доправляти продукти до лікарень, на блокпости чи у сховища. Дітей залишили вдома – і от ми їздимо, а над нами літаки літають, вибухи – просто біля нас… Було дуже страшно, але ми не заспокоїлися, поки все не розвезли і не роздали. І, ви знаєте, таких прикладів неймовірної людяності і взаємодопомоги було ще багато. Пам’ятаю, як нам зателефонували люди з фермерських господарств і кажуть: “Ми маємо 60 підсвинків, їх не буде чим годувати, тож віддаємо їх на м’ясо, а ви знайдіть, як це організувати і втілити”. Сказати, що ми були в шоці – не сказати нічого, – сміється. – Але все організували і навіть військових на блокпостах свіжиною нагодували! А ще пам’ятаю, як у секонд-хенді біля нашого будинку вибуховою хвилею винесло вікна – ми викликали поліцію, згодом підтягнулися власники і з їх дозволу (хоч і “зі скрипом”!) ми взяли звідти теплі шкарпетки, штани і светри і повезли їх до хлопців на блокпости. Ви би бачили їхні очі, коли ми приїхали до них зі всім цим добром! Таке не забувається… Було дуже холодно, а вони одягнуті, хто в чому вийшов із дому 24 лютого вранці – і зовсім юні хлопці, і літні чоловіки. Величезна дяка таким Людям – що вони є, бо якби їх не було, не було би нас…
На третій чи четвертий день повномасштабного вторгнення ми виїхали в Черкаси – Віктору життєво необхідний діаліз, але і там без діла не сиділи, продовжували волонтерити та допомагати…
Віктор: – Із Чернігова виїхали до Черкас 28 лютого – бо треба діаліз, а сила силенна прочитаної в дитинстві літератури про війну( війни) і особистий досвід 2014 давав можливість уявити перспективу свого найближчого майбутнього в Чернігові.
Пам’ятаю, тоді, у перші тижні, як могли, діставали спорядження та необхідні прилади для військових. Усі магазини та склади давно вигребли, нічого не було – всі ж чекали на шашлики, до війни мало хто готувався… Нам вдалося знайти і закупити партію бронежилетів для військових, а ще дуже швидко, буквально за тиждень, зібрали кошти на два тепловізійні приціли. Коли передали все це нашим хлопцям до Чернігова, вони були шоковані – як вам це вдалося?! Люди зорганізувалися в єдиному пориві – допомога армії, допомога тим, хто протистояв російській навалі.
– А далі ваш подружній волонтерський шлях продовжувався і набирав обертів…
Таня: – Так і живемо – із гаслом “Хто, як не ми”. Працюємо, допомагаємо, підтримуємо і надихаємо один одного. Так спільно народився наш проект “Благодійна уха”. Ми якось варили уху у нас на дачі, і я запропонувала Віті – а давай організуємо благодійну уху! З нас – казанище ароматної смакоти, а люди нехай приходять, донатять і смакують.
Віктор: – Я виступив головним “кулінаром” – люблю готувати, для мене це дуже творчий, дуже натхненний процес. Тішуся, що прийшло досить багато людей – ми знайомилися, спілкувалися, це було класно, а ще нам вдалося зібрати близько п’яти тисяч гривень.
Нині багато хто нас питає: “Ну, коли ж знову буде ця уха – ми прийдем і знайомих приведем…”. Люди йдуть на такі заходи за емоціями – поговорити, “себе показати, людей подивитися”. Це завжди цікаво, це завжди синергія. Людям цікавіше донатити, коли вони щось отримують натомість – це не обов’язково якісь речі, а й емоції.
Сила думки
– У чому нині, на другому році повномасштабної війни, специфіка волонтерства?
Віктор: – Лік часу у війні йде не на дні, години і хвилини, а на людські життя. Усі прилади, на які ми збираємо – це насамперед врятовані життя наших військових. Найстрашніше – це не встигнути… Тому важливо, щоб усе робилося оперативно і вчасно, а без підтримки людей цього ніяк не досягнути. За минулий рік на різні потреби військовим, на закриття багатьох запитів від них ми зібрали понад 640 тисяч. А загалом за 10 років на цій нині було передано військовим багато всього – і техніки, і амуніції, і всього необхідного. Часто нині доводиться чути – не треба, мовляв, виставляти напоказ своє волонтерство… Ні, навпаки, треба – щоб люди бачили твою роботу і могли переконатися в її ефективності. Показувати треба і потреби, і досягнення: по-перше, ви звітуєте, по-друге надихаєте, інших, крім того, суспільство бачить, хто чим живе, коло інтересів. І найголовніше – щоб суспільство не забувало, що йде війна, сьогодні вона “там”, але якщо ми тут розслабимось та забудемо про неї, то війна знову буде тут. Ми вже двічі зробили цю помилку – пора зробити висновок і запам’ятати. Досить.
Таня: – Я доначу кожного дня – від мінімальних ста гривень і до куди більших сум: чи на нашу ж збори чи на збори інших волонтерів. Раніше не показувала цього, бо мені здається, що нині допомога армії – це норма, що це природньо, що всі само собою роблять так… Бували збори, в яких тільки я одна брала участь – але я хотіла допомогти людям у тому, що вони роблять, показати, що вони не самі… Волонтерство повинно бути видиме – щоб люди бачили, що не час “втомлюватися від війни”. Сьогодні наші військові захищають нас з вами. І, на жаль, дехто віддає своє життя за нас, за нашу країну. І те, що ми збираємо для них, – це найменше, що ми можемо зробити, щоб показати свою вдячність!
Не кажу, що ми якісь-супер-волонтери, ні… Є люди, які роблять значно більше. Але, знаєте, як то кажуть – з миру по нитці… Робимо все, що в наших силах, аби наблизити нашу Перемогу. І чим більше таких небайдужих буде, тим ближче вона буде.
Ще поділюся своїм, болючим, особистим: ті, хто знають, що таке діаліз і як це – виживати, а не жити, зрозуміють, який щоденний подвиг Віктор робить… Можна прийти після роботи додому і сісти на диван, “втомившись”. А він після роботи йде на діаліз – просто для того, щоб жити, і при цьому щодня знаходить сили для волонтерства. Мій чоловік для мене – це приклад та рушійна сила. Він надихає мене волонтерити – бо я розумію, яку неймовірну роботу він робить.
Віктор: – За станом здоров’я я міг би виїхати з України і разом із сім’єю жити собі десь за кордоном. Але я, навпаки, обираю цей тернистий шлях… Чому? Відповідь насправді дуже проста: бо люблю Україну. Мені хочеться розбудовувати її. Тому ми з сім’єю тут. Нині всі люблять говорити про Перемогу – бажати, піднімати за неї тости, виголошувати пафосні промови… А насправді треба просто працювати на неї. Невтомно. Кожен день, усім, чим можемо: донатами, діями. Перемогу треба не просто чекати, а – наближати!