Ігор Хонін
Щодня ми проходимо повз численних творців див. Здебільшого вони добре “маскуються” і виглядають як звичайнісінькі люди: вчителі, лікарі, будівельники у припорошених пилом комбінезонах, що відбудовують людські оселі, волонтери, які вантажать чималими коробками буси на Схід… Співак, волонтер і творець див Ігор Хонін – яскравий у всьому, що робить, у житті та в творчості. Про те, що він людина, в якої – “Жодного дня без див”, свідчить навіть… тату у нього на чолі! Але найкраще цьому свідчення – його благодійна діяльність і безліч вдячних відгуків тих, для кого він і його турбота та допомога – справжнє Диво!
Його важко “зловити” на одному місці. “Позавчора я був у Гостомелі – виступав на концерті, – розповідає Ігор Хонін, – учора їздив у Ріпки влаштувати свято діток, які плетуть сітки для військових, а нині от в Антонівцях із місцевими дітками, які теж волонтерять. Чесно кажучи, мав на сьогодні інші плани, купа роботи назбиралася, але місцева дівчинка прислала мені таке зворушливе відео – побачив його і зрозумів, що коли тебе реально так чекають, то треба відкласти усе і їхати! Завжди стараюся саме так і робити…”.
Він – не просто із тих, хто вірить у дива. Він – із тих, хто творить дива! І, дивлячись на нього, мимоволі пригадую відомий вислів: “Хочеш побачити диво? Будь дивом!”.
Із щоденних див, які під силу кожному з нас, і починаємо нашу з паном Ігорем розмову…
Благодійність як спосіб життя: як усе починалося
Допомога іншим – це моє життя. Мені таке життя подобається
– Ви не раз зазначали, що благодійність для вас – не просто акт допомоги, а спосіб життя: те, чим живеш і без чого не можеш…
– З 2010 року, відколи я організував і втілив у життя свій перший великий благодійний проєкт “Мрії дитини – у ваших серцях”, у мене був лозунг: “Для когось це волонтерство, для когось – натхнення, а для мене благодійність це – сенс життя”. Насправді так – і мені таке життя подобається. Безмежно подобається.
Чесно вам зізнаюся – не люблю означення “волонтер”, тому що нині під це поняття “підтяглися” багато тих, хто “розмиває” його зміст. Тому для мене допомога іншим це – не волонтерство. Це – моє життя. Інакше й бути не може.
Всім, хто хоче допомагати іншим, треба чітко уяснити для себе: що саме ти робиш і для чого тобі це потрібно. На жаль, багато хто шукає у волонтерстві, скажімо, політичні “бали”, хтось – ще якісь інші дивіденди… У моєму ж випадку – це просто моє життя. З початком повномасштабного російського вторгнення у мене з’явилося приблизно 350 “підопічних” бабусь та дідусів, які мене чекають та люблять. Які, попри проблеми зі здоров’ям, готують до мого приходу смачні сирнички – просто тому, що їм хочеться це зробити. Для них це – продовження життя, для мене – його сенс. Я допомагаю і приходжу до них не для того, аби почути подяку за допомогу, а тому, що ці люди щиро небайдужі мені і я їм – теж… У такі моменти розумієш, що не просто так живеш на цьому світі. Мені подобається це відчуття. Воно, мабуть, і не дає “втомитися” та “вигоріти”.
Або взяти, наприклад, мої поїздки до дітей – як от нещодавно в Антонівці та Ріпки. Я приїжджаю, щоб влаштувати їм свято, а вони… роблять його для мене! Я був у Ріпках – дітки знають, що я не їм м’яса, і вони зготували мені вегетаріанську окрошку, а попередній раз був веганський борщ. І так у кожен мій візит мене чекає якийсь особливий смаколик від них! Ми граємо з дітьми в різні ігри, у розпал веселощів вони мене закидують в басейн – це завжди такий драйв! Я зазвичай їду на годину-дві – так планую, а виходить на вісім-дев’ять годин. Отака справа) Я думаю, що вони мені роблять більше свято навіть, ніж я їм.
Те, що залишиться у пам’яті
Про щоденні дива і невипадкові випадковості
– Те, що ви відома людина, публічна, що вас впізнають на вулиці – це допомагає чи, навпаки, заважає у благодійній діяльності?
– Насправді це допомагає. Я колись був максимально проти того, щоб знімати відео благодійної діяльності, але багато людей, які побачили ці відео, і собі захотіли долучитися до допомоги. У нас є телеграм-канал https://t.me/dyvosohodni – долучайтеся усі, хто хоче творити дива! Багато людей, які побачили, як це відбувається, також захотіли бути причетними до допомоги іншим, до щоденного творення дива. Хтось хоче напекти пиріжків, хтось готовий їх завезти, а ще хтось – допомогти продуктами. Завдяки публічності, завдяки цим відео люди знаходять однодумців у тому, щоб робити добрі справи, займатися благодійністю. Пригадую, як я вперше приїхав до діток у Ріпках, які просто у гаражі плетуть маскувальні сітки, шиють кікімори військовим, щоденно допомагають нашій армії. Вони мені кажуть: для того, щоб швидко шити кікімори, нам потрібен оверлок. Я зняв про них відео, воно розійшлося соцмережами, і після цього мені зателефонував директор великого підприємства, яке виготовляє швейне устаткування, попросив контакти діток і їхнє підприємство переслало їм необхідний дороговартісний оверлок! Ось так це працює.
Іноді бувають такі зворушливі моменти – просто на вулиці до мене підходять дорослі чи навіть дітки і дають гроші на ті чи інші благодійні збори, які я проводжу, були навіть великі суми – по п’ять і по десять тисяч. І ти розумієш, що ви разом робите добру справу.
А от ще нещодавно був такий випадок: у мене не було грошей – от зовсім не було, у-за-га-лі! Я йду вулицею і розумію, що мені треба їхати у Ріпки, треба купити тканину для діток – а купити її нема за що… Аж гульк, назустріч знайомий – каже, я бачив твоє відео у Фейсбуці про діток-волонтерів, на от, це їм гроші – кілька тисяч – на допомогу. І того ж дня я поїхав, повіз тканину на сітки до Ріпок. Такі от невипадкові випадковості…
У мене є тату на чолі – там написано “Жодного дня без дива” – і, власне, щось таке щодня зі мною відбувається. Я в це вірю, я це бачу, я це помічаю. І це мені допомагає йти далі.
– Недаремно ваш благодійний фонд має назву “Диво сьогодні”… Хто вони – ті, для кого ви щодня творите дива?
– Основний мій напрям допомоги нині – це насамперед допомога військовим. Понад десяток машин для наших військових, ціла купа квадрокоптерів і тепловізорів – такі підсумки роботи в цьому напрямку. Якщо не допомагатимемо ЗСУ, будь які інші наші зусилля не матимуть сенсу – коли ми насамперед не відстоїмо країну. Воюють багато моїх друзів та знайомих, війна приходить усюди, навіть у віддалені куточки країни – тому потрібно, щоб люди розуміли, що війна не “десь там”, далеко, а кожен із нас кожного дня має допомагати армії, чим може. Я практично увесь час проводжу збори на закриття тих чи інших потреб військовим. Також є збори, направлені на відновлення будинків чернігівчан, які постраждали від російської агресії. А ще є допомога людям, які не можуть самостійно пересуватися – провідую їх, везу їм необхідні товари та їжу, приводжу до них лікарів. Також є п’ять інтернатів, до яких я регулярно навідуюся – кожного місяця, іноді навіть двічі на місяць: психоневрологічні інтернати у Понорниці, Козельці, Городні та Ніжинський інтернат. Також дитячі інтернати – їздимо туди не лише на свята, а приїжджаємо, коли є змога, просто щоб влаштувати дітям свято із танцями та подарунками – їм це дуже потрібно, для них це просто неймовірні та незабутні емоції та враження.
– Ви допомагаєте іншим навіть більше, ніж 24/7… А на творчість час залишається?
– Творчість у мене, слава Богу, залишається, щоправда, більшість концертів нині також благодійні. От нещодавно я був у Гостомелі – брав участь у благодійному концерті. Волею долі на одному з концертів для ЗСУ я познайомився з відомими артистами України, із заслуженими діячами мистецтв, співав з ними на одній сцені. Тоді й відбулося моє перше знайомство із заслуженою артисткою України Ярославою Руденко. Саме від неї я отримав запрошення на благодійний захід, який проходив у Гостомелі, і за що їй безмежно вдячний.
Щоденна волонтерська діяльність, зайнятість справами фонду, інші обов’язки відтіснили моє основне довоєнне заняття – музику. А дякуючи Ярославі, я знову згадав, що я співак, і мав честь виступати на сцені поряд з відомими українськими виконавцями. Раніше ніколи й подумати не міг, що Надія Шестак буде запрошувати мене на свої концерти і давати можливість співати з нею. На концерті у Гостомелі виступав на одній сцені із шістьма народними артистами України з одним із них співав разом пісню.
Тому – так, творчість залишається, але вона ще й тепер приносить користь іншим.
– Як би ви продовжили речення: “Якби не співаком, я став би…”. Думаю, є багато несподіваних варіантів продовження цієї фрази: адже за освітою ви – столяр, і, як розповідали у попередніх інтерв’ю, за життя змінили понад два десятки абсолютно різних професій…
– Дайте подумати: якби не співаком, ким би я став… Чесно, я настільки уже зріднився зі співом, що уже й не уявляю, чим іншим я б займався. Де б я не був, що я б не робив, але завжди – співав.
Мабуть, якби мав таку можливість, поїхав би кудись і писав свою книгу. Власне, книга уже “в процесі”, проте ось уже п’ять років щось ніяк не закінчується, не “доходять” руки мені до неї… А тут ще й життя підкидає дедалі карколомніші сюжети – я все дописую і дописую, і неможливо її закінчити, – сміється.
Сила думки
Найцінніше у нашому житті – не речі. Найцінніше – це Люди
– Неймовірних сюжетів за останні півтора роки дуже багато… Які людські історії вражають і зачіпають найбільше?
– Якщо взяти історії з так би мовити, негативним забарвленням – у минулому році для мене було найбільш неприємним відкриттям, коли мені приходили повідомлення від дітей або онуків, які самі виїхали, а залишили удома лежачу бабусю чи дідуся – і лише за кілька днів після виїзду просили їх провідати… Або повідомлення на кшталт: “Сходи, будь ласка, на Бобровицю, там наша собака на прив’язі залишилася”… Я навіть коментувати це не хочу – настільки я не розумію цих людей і таких їх вчинків і настільки це для мене болюча тема…
А якщо взяти щось світле, то це історія про одну бабусю… Минулої весни, під час облоги Чернігова, коли у місті уже не було ні світла, ні води, я розносив їжу літнім людям по одному із районів Чернігова, і мене попросила її сусідка знайти необхідні ліки – як виявилося, бабуся уже тиждень не приймала інсулін і її життя було під загрозою. Це та історія, де опинитися у потрібний час і в потрібному місці означає буквально врятувати людині життя – і цю історію я повік не забуду… Нині щоразу, коли ми з цією врятованою бабусею зустрічаємося, сльози в обох…
Ніколи не забуду сильних людей – бабусю Людмилу з Чернігова, в чий дім влучили аж чотири снаряди, вона була у коридорі в цей час і просто дивом вижила… Її дім було повністю зруйновано – у неї нічого не залишилося, все було зруйноване. Я, коли з нею зустрівся, сказав їй: “Усе буде добре, ми до вас завтра прийдемо, допоможемо…”. Ми гуртом за день розібрали завали-прибрали усе, а потім взялися за відновлення – вікна, двері… І нині я розумію, що сильніших духом людей, ніж вона, не зустрічав. Людина, яка втратила все, попри те, знайшла у собі сили допомагати іншим… Ще є вражаюча історія Оксани із Новоселівки, яка через війну втратила рідну людину, втратила свій будинок, проте знайшла в собі сили для того, аби допомагати армії – готувати їжу для наших військових та відбудовувати свій будинок і допомагати іншим людям. Це такі неймовірні приклади сили духу, стійкості та незламності! Я кожного разу, коли їх бачу, розумію, що мені не можна здаватися – вони неймовірно надихають та мотивують. Власне, вони мені більше допомагають, ніж я їм.
– Історії допомоги – це насамперед історії про Людей…
– Торік, під час повномасштабного вторгнення, ми зрозуміли, що найцінніше у нашому житті – це не речі, які ти зібрав у тривожну валізку. Найцінніше – це Люди, які є в твоєму житті. Люди, які поряд з тобою і допомагають тобі і люди, яким ти можеш допомогти.
Я ніколи не думав, що у мене з’явиться стільки друзів та знайомих – а вони ж, виявляється, завжди були поряд! Завжди були класними людьми. От я приїжджаю з концерта в Гостомелі – втомлений, виснажений, проте відразу ж їду за півсотні кілометрів до Ріпок – не тому, що це якась “обязаловка”, а тому, що я хочу – хочу до цих неймовірних дітей, неймовірних людей, з їхньою енергією, запалом, бажанням допомогти!.. Бо це не просто ті, кому ти допомагаєш – це твої Друзі. І вони тебе завжди тебе чекають – без подарунків, без нічого, просто як друга, як людину, яку люблять. І, ви знаєте, ось це от відчуття, ці емоції я хочу запам’ятати та зберегти до кінця життя. Наша сила – в Людях! Навіть не маючи нічого – будинку, грошей, роботи, ти маєш величезний скарб, якщо у тебе є такі Люди! Люди, які обіймуть і скажуть “Все буде гаразд”. І завдяки цьому “Все буде гаразд” ти захочеш завтра стати і щось здійснити таке, що зробить твоє життя кращим. Або зробити те, що поліпшить життя когось. Я кращого життя собі не уявляю!
– Нині всі українці живуть в очікування дива. А що, на вашу думку, є нашим, українським дивом?
– Наше Диво – це наші Люди. А що таке диво для мене? Можна принести комусь гроші. Можна купити комусь ліки чи їжу. Але не це диво. А диво – це коли людина, якій ти допомагаєш, розуміє, що вона не одна. І саме це буде її тримати і надихати. І ось цей момент для мене – це Диво.
Коли люди підтримують і не хочуть нічого натомість – це теж диво. Небайдужість – це величезна сила. Вона відкриває нові неймовірні горизонти. Можливо, ми не здатні розв’язати всі проблеми, а те, що можемо зробити, не завжди вдається ідеально. Утім, це не має значення. Усе, що потрібно, — почати діяти тут і тепер. Ти можеш почати допомагати там, де ти зараз, і примножувати добро. І якщо ми це зробимо, то зможемо змінити цей світ.