Що – найцінніше – можна дати іншим людям? Можна дати їм своє тепло, тепло свого серця, тепло своїх вчинків та думок. Не потрібно чекати особливого приводу, аби творити добро. Цей привід є завжди, просто тому що поруч із нами завжди є ті, кого ми можемо зігріти теплом турботи!
Старт
Бачення та настрій
«Ми з Маріуполя», – каже Ілона, і серце моє завмирає. Для нас усіх Маріуполь – синонім до слів “біль”… Які слова знайти для людини із міста-болю, міста-жаху, міста-невимовної трагедії?
«Найкращі слова підтримки – це слова «я з вами», – каже дівчина. – Бо так воно і є! Ми відчуваємо неймовірну доброту та підтримку, турботу і чуйність… Від цього таке тепло та любов у серці!».
Крок 1. Вижити у Маріуполі
«Війна застала нас у рідному місті, – розповідає Ілона. – У нас приватний будинок і вирішили, що перечекаємо обстріли у себе вдома. Ніхто і подумати не міг, який жах чекатиме на нас попереду… Місто опинилося у блокаді з перших днів повномасштабного російського вторгнення. За лічені дні зник газ, світло, вода, обстріли ставали усе інтенсивнішими, ми практично жили у підвалі, тільки інколи виходячи на вулицю. До нас приїхали ще родичі – думали, що тут буде безпечніше, і так у маленькому підвалі нас опинилися семеро дорослих і двомісячна дитинка. Нам ще пощастило, що у нас був твердопаливний котел і просто на ньому зверху ми готували їжу. Хоча, чесно кажучи, усі були в такому шоці та стресі, що просто було не до того, аби щось їсти чи пити.
Я не пам’ятаю жодного дня, щоб було тихо. Обстріли ставали все щільнішими і щільнішими, на нас скидали бомби із літака кожна дві години, а потім практично цілодобово. У машину біля нашого будинку влучив снаряд, вона вибухнула, і ми вирішили, що треба виїжджати. Це теж було дуже небезпечно – на той час, 15 березня, можливості виїхати з Маріуполя через евакуаційні коридори не було, проте ми вирішили, що якщо є хоч невеликий шанс, що ми виїдемо звідти живими, то варто ним скористатися.
На збори у нас було хвилин 10 – взяли із собою мінімум речей і поїхали до родичів у село. А вранці наступного дня нам зателефонувала сусідка і сказала, що у наш дім було пряме влучання, будинок повністю знищений… Ми дивилися на фото страшних обгорілих руїн і розуміли, що те, що ми виїхали, врятувало нам життя – якби поїхали на кілька годин пізніше, залишилися б під уламками дому… Тому, мабуть, і не побивалися за втраченим майном, не було сліз і розпачу – натомість раділи, що вижили, а не залишилися там. А пізніше прийшло усвідомлення того, що окрім кількох нашвидкуруч прихоплених теплих светрів і електрокару, заряду якого вистачало на менш ніж сто кілометрів, у нас уже більше нічого немає. Узагалі.
У нас було рідне місто – красиве і затишне, були робота і дім, друзі – все для щастя, тільки працюй, живи та насолоджуйся життям, і все це знищили окупанти. Ми жили утрьох – бабуся, матуся та я. Для бабці під завалами будинку залишилося понад шість десятків років її життя…».
Крок 2. Тепло – від турботи
Ми довго і складно виїжджали – на щастя, знайшовся волонтер, який погодився дотягнути машиною до Запоріжжя нас – трьох жінок, а також двох песиків і кота – вони із нами усі обстріли по підвалах перебули, ми їх нізащо б не залишили! Кілька місяців ми прожили на Франківщині – там нас прихистили у волонтерському центрі, чудово до нас поставилися і дуже зі всім допомагали. Згодом у пошуках роботи ми вирішили перебратися до Києва – і тут уже близько двох місяців.
Увесь цей час нас зворушувало неймовірне прагнення людей допомогти – коли ми тільки виїхали з Маріуполя, волонтери відразу взялися пропонувати нам – ось, поїжте свіженького, теплого, а тут ми зібрали речі, беріть, що вам потрібно… Ми дякували і відмовлялися, нам було незручно – бо ж раніше, навпаки, ми звикли допомагати іншим і часто це робили, а тепер раптом виявилося що і нам потрібна допомога…
Дякуємо простору добра Goodacity за ковдри, за турботу і тепло! Тепло – це не те, що в батареях, а те, що між серцями. Кожен із нас може зігріти інших своєю увагою та небайдужістю… Коли бачиш, що ти – не один, розумієш, що все буде добре! Ми єдині і згуртовані – і я щаслива жити у країні із такими неймовірними Людьми! Ми дивитися у майбутнє з оптимізмом і дуже сподіваємось на звільнення рідного міста.
Троюрідна сестра, яка залишилася на окупованій території, пішла на руїни нашого дому – я попросила її взяти звідти для мене якусь пам’ятну річ, і вона взяла іграшкового ведмедика. Йому трішки понівечило ручки-ніжки, але сестра випрала його і він чекає нас удома. Я впевнена, що ми ще обов’язково повернемося у наш, український, Маріуполь і візьмемося відбудовувати наш будинок – цеглина за цеглиною. І там я поставлю цього ведмедика – як нагадування про все, що ми пережили, як символ стійкості та витривалості. Ми всі, українці, нині – символи незламності!
Фініш
Час підбивати підсумки
Там, де українці, завжди вирує добро. І кожен, хто подає руку допомоги іншим – робить свій внесок у нашу Перемогу. Перемогу добра над злом, світла над темрявою, перемогу цінностей, людяності, самого життя!
Дозволь собі цю розкіш!
Робити добро дуже просто!
Знаєш школу або інший заклад, якому потрібна допомога?
Хочеш взяти участь в нашій наступній акції?
Хочеш дізнатися, як ти можеш допомогти?