Жили собі люди. У квітучому місті. Працювали, любили, дбали один про одного. Місто жило своїм розміреним життям – працювали заводи, люди поспішали на роботу, на майданчиках лунав дитячий сміх… А потім у місто прийшла війна. Чорним крилом накрила – вулиці опустіли, зник дитячий сміх, наче рани на тілі міста – вирви від ракет… Місто тримається. Мужнє місто не здається. А люди – люди продовжують вірити, любити та дбати один про одного. Де б вони не були.
Історія пані Олі з Краматорська, котра вирішила допомогти сусідці Раїсі Тимофіївні, що залишилася у прифронтовому місті – із тих, що надихають та мотивують. Це історія про людину, котра в нелегких для себе умовах та обставинах знаходить сили на підтримку і допомогу іншим – допомогу людям похилого віку під час війни.
"Ми дивом врятувалися"
“Я родом із Краматорська, – розповідає пані Оля, – і жила там усе своє життя. У місті, де рідні кожна вуличка і закуток, де так багато дорогих і близьких мені людей. Як описати наше місто? Для мене воно насамперед – рідне, квітуче, затишне… А тепер для нас усіх воно – прифронтове і кожна новина про обстріли та руйнування відгукується неймовірним болем. Людям, котрі залишилися там і виживають на лінії вогню, зараз дуже і дуже нелегко і тому допомога людям похилого віку під час війни така важлива.
Моя колишня сусідка Раїса Тимофіївна – одна із тих, хто і нині живе у місті, яке журналісти охрестили “містом-привидом”. Восени їй виповнилося 77 років, живе сама – чоловік помер від онкології років шість тому, та й у самої ціла купа захворювань. Я із дітьми минулої весни виїхала з міста, а вона виїжджати категорично відмовилася…
Із початком повномасштабного російського вторгнення місто обстрілювали. Спершу ми думали, що вдасться перебути-перечекати, але обстріли ставали щоразу інтенсивнішими, у місті уже не працювали ні лікарні, ні магазини, ні аптеки, і ми з дітьми вирішили виїжджати…
Із Краматорська ми виїхали 9 квітня. Чому ця дата так врізалася у пам’ять? Тому що це дуже страшна, трагічна дата – 8 квітня російські окупанти обстріляли ракетами вокзал, де люди чекали на евакуаційні потяги, тоді загинуло дуже багато людей – і дорослих, і діток… Того дня ми теж мали там бути – проте не змогли придбати квитків на потяг і вирішили відкласти виїзд на наступний день. Це був справжній жах – і ми дивом його уникнули, дивом врятувалися…
Я із двома дітками – з сином, йому 12, та 18-річною донечкою вирушила практично у невідомість: спершу виїхали у Дніпро, згодом перебралися до Києва, де живемо і нині. Їхали, як думалося тоді, на кілька тижнів, а живемо уже понад 9 місяців. Проте думками я там, із моїм рідним містом та людьми, котрі залишилися у ньому…”.
"Допомагаючи один одному, ми неодмінно переможемо"
“Весною, коли із Краматорська виїхали дуже багато людей, у під’їзді, де я дитиною колись жила, залишилося тільки двоє людей – і одна із них пані Раїса, – розповідає жінка. – Виїхали сусіди, виїхали соцпрацівники, які надавали соціальну допомогу людям похилого віку, літні люди залишились сам на сам зі своєю хворобою, старістю та неміччю… Самотня старенька уже кілька років практично не виходить із хати, дошкуляють проблеми зі здоров’ям, а на те, щоб придбати усіх необхідних ліків, маленької пенсії не вистачає – купує лише найнеобхідніше. Час від часу до неї приходить племінник – у нього і самого інвалідність, проте він принаймні може ходити, тож дбає про жінку, як може.
Мені дуже хотілося допомогти Раїсі Тимофіївні – попри те, що у самої не було багато можливостей для цього. Але дуже хотілося підтримати естафету добра. Нам ж на новому місці теж допомагали усі небайдужі: хтось нам допомагає, комусь – ми… Так і живемо! Бо інакше ж як?
Побачила інформацію про мікрогрант від Goodacity і зраділа, що вдасться втілити добру справу в життя. Спасибі вам за унікальний проект, який допомагає примножувати добро! Завдяки мікрогранту я змогла допомогти пані Раїсі та потішити її у святковий новорічний час. Раїса Тимофіївна допомозі зраділа, звичайно. А як же не радіти – є запас ліків на зиму! Можна не хвилюватися, що в аптеки не завезуть чи затримають пенсію – все є вдома.
Разом із ліками передала ще гостинці та солодощі – адже старенькі люблять солодощі так само, як і діти. А ще також розчулюються від уваги, турботи та піклування. Для самотньої літньої жінки це більше, ніж просто посилка з ліками та смаколиками – це надія! Це розуміння того, що навіть у цих, найважчих обставинах, вона не самотня. Найважливіше для того, хто надає допомогу, знати, що він підтримав людину у скрутну хвилину, й це гріє серце.
Я дуже щаслива, що змогла комусь допомоги! Це дуже гарне почуття. І дуже важливе. Оця естафета добра – це надихаюче! Добро повинні робити ми самі, не чекаючи на те, що його втілить хтось інший. Адже допомагаючи один одному, ми неодмінно переможемо! Ми все подолаємо разом!”.
