Доглянути двох діток, навести лад у хаті, зготувати обід, попоратися по господарці та на городі, — усе це робота, здавалося б, нехитра та звична. Для Віри Фещук із села Залісці на Тернопільщині — маленький щоденний подвиг. Адже готує, прибирає, пере, пише, вишиває і навіть робить макіяж дівчина… ногами. Її життя – це життя без обмежень!
Більше того, вона навіть встановила рекорд України в номінації “Мінімальний час нанесення макіяжу ногами”! Вправно і якісно лише за 12 хвилин 48 секунд Віра зробила макіяж у стилі кежуал… ногами!
Рекорд жінка присвятила його сину та доньці.
“Так рекордсменка підкреслила неймовірну силу волі людей з інвалідністю”, — йдеться на офіційному порталі Національного Реєстру Рекордів України.
“В дитинстві я, як і всі мої друзі-ровесники, писала листи до Святого Миколая, — розповідає Віра. – Тільки вони просили цукерок, а я — ручки… Думала, може, Бозя просто забула їх мені дати…”.
Натомість Бозя нагородила її іншим даром – добрим і щирим серцем.
“Здатися — легше за все, — говорить вона. — І чим більше починаєш себе шкодувати, тим важче впоратися з бідою… Я завжди намагалась всім серцем і душею вірити в те, що у мене все буде добре, — каже Віра.
— І я буду щасливою, не дивлячись ні на що!”.
Вірина віра
Нині жінка сама виховує двох діток – 13-річну Евелінку і 10-річного Арсенчика. Подружнє життя не склалося, тож Віра діткам – за маму і за тата… Віра в родині п’ята дитина, наймолодша. Батько Віри трагічно загинув п’ять років тому, брат Володя – нині на війні.
“Зараз брат у госпіталі – їхали і потрапили під сильний обстріл з побратимами, є у них загиблі, Володю врятувало те, що його викинуло з машини… Добре, що живий залишився. Хвилюємося і молимося за нього щодня, допомагаємо нашим захисникам, чим можемо!!.
Віра удома з дітьми і 76-річною мамою.
“У роддомі мені лікарі Вірочку спершу навіть не показували, боялися моєї реакції”, — зі сльозами на очах пригадує мама Віри Антоніна Степанівна. — Я, коли розвернула пеленки, ледь не зомліла: у дитини… не було ручок, а одна ніжка — вдвічі коротша за іншу”.
“Чому нас така біда спіткала — донині не знаю. Віра у нас п’ята, наймолодша дитина в сім’ї, з усіма іншими все добре, а от їй — то вже, видно, так на долі написано було…”.
Лікарі пропонували жінці написати відмову від дитини — мовляв, ні ходити, ні нічого робити вона не зможе, ви з нею усе життя тільки мучитися будете… Проте батьки навіть не думали відмовлятися від донечки: “Бог дав, отже, будемо ростити”.
Вірина надія
Пані Антоніна — сильна жінка. Бути сильною — це, виявляється, так просто, якщо на тебе з надією дивляться дитячі оченята, запитуючи: “А далі як?”. А далі… Маленьку Віру ростили з надією і любов’ю — у прямому і переносному значенні. Батькам-колгоспникам, у яких робота — від рання й до смеркання — допомагали старші донечки Надія, Любов та Галина і син Володя. А сама Віра, яка хотіла життя без обмежень, ще змалку проявила вольовий бійцівський характер: у три рочки уже сама підскакувала-повзала по дому, у п’ять — всупереч прогнозам лікарів зробила перші кроки.
До школи дівчина не ходила: програму одинадцяти класів освоїла на дому з вчителями.
“Я вчилася добре, в шкільному атестаті у мене майже все “відмінно”, — розповідає Віра. — Вчителі мені навіть казали, що я краще та акуратніше пишу ногою, ніж дехто рукою…”.
Премудростям професійного мейк-апу Віра навчалася в Києві, має диплом єдиного в Україні візажиста, який робить макіяж ногами! У рідних Залісцях до Віри мало не півсела дівчат прибігає – аби змоделювала і пофарбувала їм брови, зробила святковий макіяж. Їй це чудово вдається!
Вірина любов
Уже тринадцять років як Віра освоїла ще одну нелегку, та таку бажану для неї роботу мами. Старшій донечці Евеліні цьогоріч виповниться 13 років, молодшому Арсенчику нині 10.
Весела і енергійна, душа будь-якої компанії, Віра завжди привертала увагу. Шанувальників було хоч відбавляй, але дівоче серце обрало сусідського хлопчину. Коли почуття пройшли перевірку часом, Петро прислав сватів. Восени 2011 року закохані зіграли весілля. На весілля це, до речі, напрошувалися журналісти з багатьох столичних газет та телеканалів, але Віра тактовно відмовила.
“Я не хотіла, щоб з нашої такої важливої особистої події робили якесь шоу”, — каже вона.
До храму, де вінчалися Віра з Петром, зійшлося півсела. І багато у кого бриніли сльози розчулення, коли наречений одягав обручку на ланцюжку на шию нареченій…
У подружжя народилася Евелінка, за кілька років – Арсенчик, проте сімейне життя не склалося, нині Віра сама виховує діток.
“Вони – моє найбільше щастя і мої крила”, – каже жінка. – Ногами і памперси міняла діткам, і вдягала, і годувала з ложечки. Сама дітей і пеленала, і грудьми годувала”, – розповідає Віра.
Нині Евелінка і Арсенчик — мамині руки. Вони вже достатньо дорослі, щоб зрозуміти, що їх мама – особлива і що нею потрібно гордитися…
Здавалося, приречена з народження на колісне крісло Віра з часом навчилася не просто обходити себе, а й із домашньою роботою справлятися краще, ніж інші. З усією роботою дівчина справляється за допомогою ніг. Ногою вона тримає ножа чи ложку, ногою прибирає, пере, прасує, ногою навіть вії фарбує…
“Скільки себе пам’ятаю, не було такого, щоб я, почавши чистити картоплю, я порізала ноги, або при шитті поколола пальці голкою — у мене все виходило з першого разу, — каже Віра. — Нині я навіть у шкарпетці можу ногою на мобільному телефоні потрібний номер набрати чи ще щось зробити, а раніше майже весь час доводилося босою ходити, тож і мозолів на ногах понатирала собі, і хронічне запалення нирок заробила… Але в порівнянні з тим, що я можу і себе, і дітей обходити, і навіть мамі допомагати це вже — дрібниці…”.
Життя без обмежень: майстриня на всі руки, яких… у неї немає
“Вона ж у мене усього сама навчилася — і в хаті, і на городі поратися, — розповідає Антоніна Степанівна.
— Її ніхто не вчив — просто нікому було. Ми з чоловіком все життя на фермі пропрацювали: я — дояркою, він гній відкачував. А робота там — від зорі до зорі, додому тільки пізно ввечері приходили. Заходимо до хати, а там наша Віра вже і прибрала, і на плиті вечерю гріє — сама все це ніжками і робила… І на городі ще маленькою разом з нами, дорослими, цибулю і часник садила, бур’яни полола. Візьме сапку, затисне держак плечем і щокою, стане на одну ніжку, іншою сапку притримує і так працює…”.
“Вишивати Вірочка також сама навчилася: бувало, сяду увечері над вишиттям, а вона вже й тут: прилаштується поряд і дивиться уважно. Аж якось бачу: вхопила і собі голку — ніжкою — і береться вишивати… Вишиттям вона так захопилася, що, мабуть, до сотні рушників за кілька років вишила — і сестрам усім на весілля, і серветки, подушки, щоб хату оздобити…”.
Віра освоїла різні техніки: вишиває і хрестиком, і гладдю, і навіть бісером — а це ж така тонка робота! Вишиті її ногами роботи багато разів перемагали на різноманітних всеукраїнських конкурсах.
“Нині на вишивання немає часу”, – зітхає Віра.
“Діти, господарка, щоденні клопоти… Газу у нас немає, палимо дровами – то дуже дорого і клопітно. Моя розрада нині – квіти. Кохаюся у них, сама їх поливаю, протираю листочки від пилу, доглядаю, – розповідає Віра. – У мене тільки орхідей понад п’ятнадцять!”.
Оптимізму та життєрадісності Віри можна тільки позаздрити.
“Немає значення, яким тебе створив Бог. Головне вірити і радіти кожному дню, – каже жінка.
– Люблю життя таке, яке воно є”.
