Ветеранка Ольга Бенда – про життя з протезом, спорт, мотивацію та материнство
Із фото на нас дивиться тендітна красива жінка у вінку та вишиванці, які сусідують із камуфляжем та протезом лівої ноги, яку вона втратила на Донбасі.
Ольга Бенда, ветеранка 72-ї окремої бригади імені Чорних Запорожців, щаслива дружина та мама двох синів, спортсменка та нова амбасадорка Українського ветеранського фонду!
“Мій девіз по житті витатуюваний у мене на руці: “Ніколи не здавайся!”, – каже Оля. – На протезі я освоїла серфінг, ролики, здала на права, пробігла 10-кілометровий марафон морської піхоти в США. А також… вийшла заміж і вдруге стала мамою!”.
"Ніколи не здавайся" – тату і життєвий девіз
У госпіталі після поранення Оля попросила медсестру поправити поранену ногу. Пригадує, як плакала, коли та демонстративно підняла ковдру: “Яку ліву ногу? В тебе її немає”.
Нині замість ноги — сталевий протез, а замість зневіри — міцний українських дух!
Кожен її день насичений подіями. Футбольні тренування – Ольга Бенда є капітаном жіночої команди з ампфутболу, зустрічі та спілкування із побратимами-ветеранами, її робота як амбасадорки Українського ветеранського фонду та робота менеджеркою з розвитку соціальних проєктів в Українській Асоціації Футболу. І це не кажучи вже про двох діток та волонтерство!
“Навіть не задумуюся, як всього багато роблю – усе якось виходить само по собі, – сміється Оля. – Якщо залізний дух всередині, то і залізна нога не перешкода!”.
У 2014-му Оля Бенда народила сина Дмитрика, а два роки по тому… пішла на війну.
“Мене часто запитували – як ти могла піти на війну, у тебе ж маленький син… Я відповідала: я тому й пішла на війну, бо у мене маленький син – і я тут, щоб його захистити! – каже жінка. – Мій перший чоловік не підтримав мого прагнення захищати Батьківщину, наші з ним дороги розійшлися. Тоді потрапити жінці на військову службу було ще тим “квестом”. Знайти військову частину, яка дасть відповідне відношення, пройти на рівні з чоловіками непростий курс молодого бійця… А ще, звісно, довести усім “доброзичливцям”, що ти не жениха йдеш шукати, – сміється. – Але я з усім справилася.
Навіть той факт, я за освітою секретар-оператор, а мені запропонували вивчитися на кухаря, сприйняла нормально. Треба ж і їсти хлопцям комусь готувати! Так у 24 роки я підписала контракт зі Збройними Силами і потрапила служити у 72-гу бригаду старшим кухарем”.
“Готувати я уміла – я з багатодітної сім’ї, нас у мами семеро, я найстарша, тому у готуванні на велику кількість людей нічого страшного я не бачила. Я була дуже вмотивована і дуже рвалася служити. Нарівні зі всіма несла службу – у холоді чи на спеці, з важким спорядженням, і ніколи не жалілася. На початку жовтня 2016-го ми приїхали на бойові позиції в Авдіївку, на яких й залишалися.
Що було для мене найважчим? Розлука з сином – йому було тільки півтора року, коли я пішла служити, він був із моїми батьками. Було важко, хоч я і розуміла, що він у безпеці і я тут саме тому, щоб захищати його.
Коли вперше чула вибухи при наближенні у зону АТО – це теж було аж до морозу по шкірі.. Але до всього звикаєш, буквально за кілька днів уже по звуку розуміли, що і куди летить.
Фізично було найважче те, що мені як кухарю потрібно було вставати дуже рано і кожен день готувати як на маленьке весілля, – сміється. – Але нічого, справлялася – одна наготувати на 80 людей!
Ще до поранення, коли приїздила у відпустку з Авдіївки, зробила собі татуювання з написом іспанською: ніколи не здавайся. Це – моє, це про мене. Як би важко не було, я не здаюся! Перезавантажуся, видихну і – далі в бій! І після поранення вийшло так само…”.
На протезі освоїла серфінг, ролики та пробігла марафон
“Обстріл позицій, снаряд, який розірвався у лічених сантиметрах неподалік… Хлопці-побратими мене витягнули, під обстрілами повезли у лікарню…
Прокинулася в лікарні уже з ампутованою ногою – були і сльози, і шок. Думала – що робити, як бути далі? Мені було 25 років – і, уявляєте, я на той час ніколи не бачила людини на протезі – зрідка хіба на кріслі колісному. У мене не було розуміння, як жити далі. А вже наступного дня до мене у госпіталь примчав мій тоді ще хлопець Олексій – він також служив у нашій бригаді. Поки він їхав з Авдіївки до мене в лікарню, познаходив в інтернеті інформацію про протезування, відео з людьми на протезах – словом, підготувався по повній! Показав, підтримав, заспокоїв.
“Льоша казав мені: “Все буде добре, от побачиш, зроблять протез, будеш знову ходити – може, хіба що трішки повільніше…”.
Тут він, щоправда, трішки помилився – я на протезі бігаю і ходжу так швидко, як ніколи до того!”, – сміється Оля.
І, знаєте, завдяки його підтримці у мене не було такого, щоб я боялася ходити на протезі чи не сприймала себе з ним – навпаки, я максимально швидко старалася одужати. І так і вийшло: у травні я отримала поранення, а уже у липні стала на протез!”.
А незабаром по тому Ольга з Олексієм одружилися…
Вона сама собі сказала: “Навчуся робити з протезом усе те, що робила і до нього, на власних двох”.
А вийшло так, що вона опанувала ще набагато більше: на протезі Оля освоїла серфінг, ролики, здала на права та у 2019 році пробігла марафон морської піхоти до США на 10 км. Оля стала єдиною жінкою із 42 тисяч учасників, яка пробігла його з протезом!
“10 кілометрів на протезі – це було важко, але я це зробила! – усміхається жінка. – Після марафону найбільше боліли … м’язи обличчя! Від того, що я постійно усміхалася – на радощах, що переборола себе, і що попри труднощі, мені це вдалося! Що мене особливо тішить – я фінішувала за півтори години, нарівні з хлопцями, які бігли на своїх двох!
Головне – не боятися робити щось нове! Ті, хто перейшли через важкі поранення, були на грані життя і смерті, мене зрозуміють, – каже жінка.
– Ти переосмислюєш своє життя і починаєш проживати кожен день максимально емоційно, продуктивно, активно і наповнено. Нині у мене життя на протезі є набагато насиченішим, ніж було до того”.
Протеза я ніколи не соромилась і не приховувала
«Свого протеза я ніколи не соромилась і не приховувала. Коли я його тільки отримала, було досить багато здивованих поглядів у мій бік. Я вирішила, що не буду нічого приховувати, прикривати, у мене буде звичайний чорний протез – то й що, хай всі бачать “желізяку”.
Щоб люди пам’ятали, що у нас війна, що є серйозно поранені. Нині уже давно не ловила на собі здивованих поглядів – хоча ходжу, не приховуючи протез. Я себе почуваю гармонійно з ним. Для мене це тепер норма.
Що б я порадила собі шість років тому? Мати більше терпіння. У перші місяці, коли ми з протезом тільки звикали-притиралися один до одного, були моменти, коли могла поплакати… Нога опухала, було важко вдягти протез: там коле, там болить, там незручно. Психувала, кидала протез в один бік, лайнер в інший… А тоді приходив чоловік, заспокоював, я його просила: “Льоша, принеси ногу”… І починала все з початку. Минув час і все стало на свої місця: зараз я вдягаю його за 1–2 хвилини. Головне – ніколи не здавайся!”.
Старший син Дмитро до того, що в мами тепер залізна нога, на диво спокійно поставився. Більше того, нещодавно Оля гуляла з дітьми і його товариш зацікавився її ногою, а Діма йому так спокійно:
“Ти що, не знаєш, що це? Це протез! Що, ніколи не бачив такого?”.
А у 2021 році Ольга Бенда стала мамою ще одного малюка!
“Ми з Олексієм дуже хотіли дитину, – розповідає Оля. – Я перед вагітністю шукала інформацію, радилася з дівчатами з протезом, які народжували, думала, як це буде – чи треба буде пересідати на пізніх термінах на крісло колісне. Але всю вагітність так і пробігала з протезом – без милиць чи крісла! Дуже легко усе перебула. У нас у домі ще не було ліфта, то я щодня пішки з протезом на шостий поверх і з шостого поверху…”.
Час від часу до нашої з Олею розмови долучається трирічний Марчик.
“Мама тут”, – усміхається синочку жінка.
Завтра у неї знову – діти, робота, безліч соціальних проектів, спрямованих на підтримку ветеранів та людей, які постраждали від війни, футбольні тренування…
“Мрію потрапити до національної жіночої збірної України з амфутболу, – зізнається Оля. – Мені це дуже цікаво і подобаються, а коли вдається і хвалять – кажуть, що в мене “ювелірне” чуття голу – то це просто окрилює!
Не вважаю, що я щось таке аж прямо “вау” роблю – але, скажу чесно, тішуся, коли люди кажуть, що надихаються моїм прикладом. Хочу мотивувати побратимів та посестер, популяризувати серед них адаптивний спорт.
Хтось мною надихається – а я надихаюся нашими неймовірними ветеранами, хлопцями і дівчатами, які теж не здаються, з протезами воюють, працюють, встановлюють спортивні рекорди і роблять просто неймовірні речі!”.
