Андрій Галюга
У Чернігові та довколишніх селах їх знає уже багато хто. Вони завжди там, де потрібно. Там, де випалені війною оселі та долі. Де біль і біда. Де часто безнадія. Вони привозять з собою надію – і знаєте, як вона виглядає? Надія – це чоловіки та жінки у робочих комбінезонах і пов’язках, які розбирають завали, зводять стіни та лагодять дахи; надія – це стоси піноблоків та будівельний інвентар, надія – це життєствердне дзижчання пилок, яке супроводжує ремонт та відбудівлю понищених війною осель…
Андрій Галюга – людина, для якої допомога іншим – це його спосіб взаємодії зі світом. “Прошита” базова опція – природня, як дихати. Він – волонтер, який ніколи не каже “я” – лише “ми”. Людина неймовірної глибини, душі і серця. Електрик, який цитує Сенеку та Марка Аврелія.
Його телефон часто зайнятий. “Люди дзвонять практично цілодобово, – сміється Андрій. – Хтось просить допомогти полагодити дах, бо ж морози, ще комусь треба допомоги з розбором завалів… Стараємося допомогти усім!”.
“Зачекайте, будь ласка, абонент розмовляє задля нашої Перемоги”, – говорить голос у телефонній слухавці. І я точно знаю, що саме так і є!
Допомога українцям під час війни: як все починалося
“Людям потрібні Люди”
– “З чого усе починалось?” – запитання, яке звучало уже не раз і не два… Пригадую, як ви в одному з інтерв’ю розповідали, як під час облоги Чернігова у сховищі почули розмову про те, як після війни будуть відбудовувати Чернігів…
– Так, проте я зрозумів, що не обов’язково чекати закінчення війни, “погоди з неба” чи якихось особливих знаків, а можна і треба братися за відбудову просто зараз! Як писав Сенека: “Хочеш бути любимим – люби, хочеш малювати – малюй, хочеш робити – роби!”.
Замість пафосних фраз, сотень слів і тисячі “слізних” смайликів в інтернеті ми просто приходимо до людини, котрі сидить на руїнах свого будинку – ніби на руїнах свого життя – і просто починаємо розбирати завали, відновлювати зруйнований дах або склити побиті вибуховою хвилею вікна. І людина розуміє, що вона не сама. “Ви відбудуєтеся і все ще буде добре” – цю фразу не обов’язково навіть вимовляти вголос, вона стає само собою зрозуміла.
– ГО “Об’єднання Добровольців “Бо Можемо” – це зібрання небайдужих до чужого горя людей…
– Те, як ми “обростали” людьми – це теж дуже світла історія про притягнення “позитивно заряджених частинок”. Усе починалося із того, що ми ще з кількома друзями взялися допомагати людям розбирати завали у Чернігові і на околицях міста. Тоді написали у соцмережах – мовляв, приєднуйтеся, хто хоче і може… Українці ще кілька століть тому будували хати усі разом, “толокою”! Допомога для українців – це наше, це в нашому ДНК – об’єднуватися і усім гуртом допомагати! І ось ця ідея людяності та допомоги так запалила та об’єднала людей, що на одній із наших толок зібралося понад дві сотні людей – я не встигав навіть їх сфотографувати, бо постійно бігав – тим треба підвезти інструменти, а тим – воду та перекус, логістика та організація була на мені… Попри те, що було дуже багато людей, усе було дуже чітко організовано і розплановано – такий у нас високотехнологічний мурашник вийшов… Як казав Сунь-Цзи: “Керуй багатьма так, як керуєш небагатьма”.
Наші люди – це Люди! У нас був вражаючий випадок, коли на одну із наших толок прийшов чоловік – інвалід І групи. Він і ходити-то не дуже міг – його привели до нас, підтримуючи, проте брав по одній цеглині і потихеньку обстукував з неї розчин.
Багато наших волонтерів, особливо улітку, брали з собою дітей. Вони бачили, як дорослі працюють і собі намагалися долучитися – у міру своїх сил і можливостей. Оце і є “вкладатися у майбутнє” – просто показувати дітям приклади людяності, єдності та взаємодопомоги. Часто буває так, що люди, яким ми допомагали із розбором завалів, ремонтом чи відбудовою, “прикипають” до нас і згодом і самі приходять, щоб разом із нами допомагати іншим. Хоча буває і “ложка дьогтю” – це коли ми весь день працюємо на якомусь подвір’ї, а сусіди просто дивляться через паркан і навіть не задумаються, аби і собі прийти, помогти. Мені це дивно і дико. Люди, світ не закінчується за порогом нашої квартири! Допомога українцям під час війни – справа рук самих українців! Не треба чекати на те, що “хтось” прийде і зробить, чи що “держава повинна”. Хлопці і дівчата, так ж держава – це ми! Держава – це Люди. Дуже багато є світлих людей, і навіть темрява, яку оголила війна, не зневірює, а просто показує, що треба більше працювати.
Те, що залишиться у пам’яті
“Ремонтуєш будинок, і тим самим – “ремонтуєш”, зцілюєш людські душі”
– В якомусь глобальному сенсі те, що ви робите, є чудовою метафорою: розбираєте завали і спільними зусиллями будуєте нову країну. А – буквально – будувати та лагодити будинки людям, будучи при цьому не професійними будівельниками – важко?
– Скажу так: бажаючого доля веде, а небажаючого – тягне. Якщо чисто технічно чогось не знали при ремонті та будівництві – то читали, шукали, дивилися відео. Якщо людина “з головою” і має бажання – розібратися можна абсолютно у всьому. Окрім того, у нас в команді є декілька професійних будівельників, які допомагали і підказували нам із цими речами.
Я за освітою (попри те, що маю певний багаж юридичний та медичний) – “технарь”, і мені неважливо, в чому розбиратися – в енергетиці, сантехніці чи ще чомусь… Школа життя навчила так, що навіть якщо ти не знаєш чогось, то маєш знати, де це знайти.
“Прямі” руки, світла голова і гаряче серце – ось і все, що потрібно кожному нашому “БоМожцю” – і хлопцям, і дівчатам. Так, дівчата у нашому волонтерському підряді теж є, і немало, і вони крутезні! Працюють нарівні з чоловіками і їх іноді навіть доводиться зупиняти у їхньому запалі, щоб на сусідські будинки не перейшли! (Сміється, – авт)!
– Війна руйнує не лише оселі, а – людські долі… Які з історій допомоги під час війни для вас – найбільш пам’ятні?
– Із найбільш пам’ятних історій по побудові наших перших об’єктів – це дім для двох сестер, бабці Віри і її сестри Прасковії із Бобровиці. Після того, як минулої весни їх будинок знищив російський снаряд, вони жили у курнику – це я не в переносному значенні кажу, а буквально в курнику 2,5 на 1,5 метри! Це було сумне і страшне видовище… І коли у них уже почав “вимальовуватися” будинок, який ми зводили, вони навіть зовні перемінилися, збадьорилися, піднялися духом, навіть пісні почали співати – це такий дуже щемний, дуже трепетний момент для нас усіх був.
А ще – як не згадати 90-річного дідуся з Трисвятської Слободи на руїнах його дому… Він сам не свій був, казав: “Хлопці, я уже й жить не хочу, бо що ж мені робить, як жити нема де? Самому я нездужаю усе зробити…”. Тим не менше, він, не чекаючи ніякої допомоги, сам день за днем збирав по різних звалищах цеглини, обтесував їх сокирою та сам ліпив із них “времянку”. А коли ми доробляли йому хату, дідусь “ожив”, уже бігав до нас із пляшкою: “Хлопці, давайте вип’єм, чи що… Але швиденько, поки бабці моєї немає, бо ж побачить, лаятися буде”. Я йому: “Та ми не п’єм, діду, ми ж не для цього сюди прийшли…” А він такий: “Ет, що ви тоді за робітники?” – сміється. Було всього потрохи – і сміху, і сліз…
Буває, що ремонтуєш будинок, і тим самим – “ремонтуєш”, зцілюєш людські душі… Стільки людських доль, стільки історій… Бабця Галя з Бобровиці, яка посадила город на обійсті біля зруйнованої хати, і щоразу норовила нас чимось смачним пригостити; Марина із Нового Білоуса, котра, попри чорну біду, яку принесла війна в її сім’ю, все одно має в собі стільки світла… Війна усе проявляє та оголяє, вона – лакмус для людей.
Сила думки
“Якщо ти робиш те, що приносить тобі задоволення, яке може бути вигорання?”
– Чи рахували колись, до ремонту та відбудови скількох осель на Чернігівщині ви уже долучилися?
– Мовою цифр вам не скажу – ми ж не статисти. Місія наша трішки інша. Місія наша – показати, що – МОЖЕМО! Що так має бути – просто так допомагати іншим. Просто тому, що – Бо Можемо!
Багато волонтерів нині говорять про втому, про вигорання… Але якщо ти робиш те, що приносить тобі задоволення, і якщо ти робиш це не для того, щоб “привісити” собі “медальку” чи “орденок”, то яке може бути вигорання? Як казала моя мама: “Коли тобі щось вдається, забуваєш навіть про їжу”… Так воно і є, яке ж може бути вигорання? Боїшся – не роби, робиш – не бійся.
Ми воюємо з тим самим ворогом більше ніж шість сотень років, зарано “втомлюватися” від війни! Якщо ми не будемо боротись, волонтерити, допомагати, донатити, то просто зникнемо…
Буває, мені мама дзвонить, кажу їй: “Я на роботі», а вона мені – “На якій саме?”, – сміється. – Для нас усіх наша волонтерська робота – друга робота після основної. У неї є приємні бонуси, але не у вигляді зарплати – її у волонтерів “Бо Можемо” просто немає, а у вигляді приємного товариства і спілкування з неймовірними людьми! Якщо говорити про нашу роботу, назавжди закарбувалася в серце фраза хлопця-переселенця, який приїхав до нас із Бучі, подивився на нашу роботу і сказав: “За гроші Т-А-К не працюють!”.
Я радий бути з цими людьми і робити те, що ми робимо. Класно знати, що нас зібралося стільки. Але, як казав мій товариш, навіть якщо ми залишимося одні, то будемо працювати – стільки, скільки зможем. А потім ще трохи…