Про війну, яка не має статі, службу в ЗСУ та гендерні стереотипи – від військової Анжеліки
“Свій перший свій бойовий досвід я отримала в Бахмуті – у січні-лютому минулого року, у час, коли там були одні з найважчих та найстрашніших боїв. Ми займалися розвідкою, а саме – коригували артилерію. Чи страшно було? Страх – це нормально. А загалом – до всього звикаєш. Такі вже наші нинішні реалії…”.
Зі світлин на нас дивиться неймовірно яскрава, усміхнена дівчина: у соцмережах – фото врятованих із притулку тварин, світлини з патріотичних заходів та акцій, роботи з дітьми, спортивних подій. Але це – “тоді, у минулому житті”… Нині їх заступили волонтерські збори, а нечисленні фото самої Анжеліки – у військовій формі.
Дівчина доброволицею зголосилася до лав ЗСУ і уже понад півтора роки – на фронті. Про свою службу розповідає без патетики та пафосу, дуже виважено та спокійно.
“Війна не має статі, – каже Анжеліка.
– Ракети чи кулі не дивляться, жінка ти чи чоловік… Якщо ти можеш бути ефективною, чому не захистити свою державу і свій народ?”.
Жінка в армії: коли війна не має статі
Її шлях – шлях від волонтерки до військової.
“Все моє свідоме життя пройшло у тому, що намагалася комусь допомогти і зробити цей світ трішечки кращим, – розповідає наша співрозмовниця.
– Багато волонтерила, і навіть тут, у війську, моє волонтерство нікуди не поділося, я продовжую цим займатися. Адже волонтерство – це постійна “підключеність”, небайдужість, постійне бажання допомогти і врятувати. Не раз вивозила і рятувала тварин із зони бойових дій, шукала для них нову домівку – бо цим займалася і раніше”.
“За спеціальністю я – режисер естради і масових свят, працювала бібліотекаркою, організовувала заходи в школі, – говорить дівчина. – Багато працювала з дітьми, свого часу навіть проводила ІТ-курси для дітей”.
Анжеліка учасниця Революції Гідності, з 2015 року їздила з ГО “Новий Донбас” на Донеччину, у розбиті війною школи – знайомитися з дітьми, знайомити їх з Україною, проводити різноманітні заходи та навчання. Певний час вона займалася таким волонтерством, а з початком повномасштабного російського вторгнення разом із друзями взялися допомагати і військовим, і цивільним. Налагодили співпрацю з ресторанами, щоб вони доставляли їжу військовим, закуповували амуніцію, форму, захист для військових; далі вже взялися за тепловізори, біноклі, дpони, – усе, що потрібно було.
У перший місяць повномасштабного вторгнення Анжеліка з друзями-волонтерами багато допомагали обложеному Чернігову та Чернігівщині: возили і передавали гуманітарну допомогу, ліки для лікарень, допомагали військовим.
“В одну з таких поїздок, коли один із наших волонтерів віз гуманітарну допомогу і хотів на зворотньому шляху евакуювати людей, їхню колону розстріляли – він загинув… Це була найперша і найболючіша втрата, після якої я замислилася про те, що хочу сама стати військовою – я хотіла особисто помститися.
У травні 22-го пройшла курси по тактиці, взялася готуватися та навчатися – також проходила навчання з тактичної медицини та пройшла курс з аеророзвідки. Уже у вересні я подалася до добровольчого формування – була операторкою дpонів, “літала” на мавіках та крилах-розвідниках”.
“Війна — це завжди щоденне змагання зі смертю. Перед тим, як прийняти рішення піти служити, я добре усвідомлювала усі ризики, на які йду: можливу загибель чи каліцтво – і пішла тільки після того, як змогла прийняти це для себе. На мою думку, жіноче життя має ту ж саму вартість, що й чоловіче – не більше і не менше. Війна не має статі, війні все одно, хто ти – чоловік або жінка в армії. Тож якщо ти можеш бути ефективною, і ти жінка, чому не захистити свою державу і свій народ?”.
Анжеліка сприймала це як свій громадянський обов’язок – стати на захист Батьківщини і боротися з несправедливістю. Вона розуміла, куди і для чого йде, мала непогану фізичну підготовку і була морально готовою: читала багато літератури, читала про бойовий досвід інших людей – тож розуміла, що буде переживати.
“Мамі і татові було важко змиритися з моїм рішенням піти служити, але вони розуміють, що це моє рішення, і приймають його, хоч, звісно, і хвилюються за мене. Але, тим не менше, є відчуття, що вони мною пишаються”.
Що ти, дівчина, будеш у війську робити?
Не можемо не запитати про гендерні стереотипи та те, які видимі і невидимі виклики стоять нині перед жінками у Збройних Силах України.
“Так, звичайно, є певні прогалини у забезпеченні потреб жінок, які воюють. Йдеться як про матеріальні потреби – зручна жіноча форма, так і нематеріальні – про рівність та повагу суспільства до тих, хто захищає країну незалежно від їхньої статі, – говорить Анжеліка. – Але позитивні зрушення в обох випадках є, і це приємно”.
“Є ще багато над чим працювати, але всі ті жінки, які пішли служити ще з 2014 року і добивалися гендерної рівності в армії – вони зробили просто колосально велику роботу для того, аби нині я могла бути оформленою на бойовій посаді і в мене було написано в документах, що я оператор роботизованих комплексів, а не діловод, наприклад. Сьогодні жінка може обіймати посади артилеристки, снайперки, танкістки – і це величезний прогрес! Проте суспільні стереотипи про “нежіночу справу”, які виливаються в таке нерозуміння – “а чого ти туди пішла”, “а що ти, дівчина, будеш у війську робити” – вони все ще є…
Пригадую, коли я вперше прийшла у військкомат, на мене дивилися, ніби я кудись не туди заблукала, – сміється.
– Коли подавала документи, мені у військкоматі представили усіх неодружених хлопців – почувалася, ніби я не на війну іду, а наче на ярмарку наречених потрапила”.
“Ти йдеш воювати, захищати країну, а не обирати чоловіка чи шукати пригод і хочеться відповідного розуміння і ставлення. Це така “ложка дьогтю”. А “бочка меду” – це наше військове побратимство і посестринство! У мене дуже хороший, адекватний підрозділ, зараз у нас чудовий, дружній колектив: ми разом працюємо, воюємо, гуртуємося, якісь побутові питання теж вирішуємо разом, разом і їсти готуємо, а не “ти ж жінка і тому ти готуєш чи миєш посуд”, – сміється. – Такого немає і не було такого, у нас побратимство рівних.
Не беруся узагальнювати, але зі свого досвіду скажу, що ставлення до жінки в армії різне – проте багато що залежить і від самих жінок, які приходять в той чи інший підрозділ. Одразу слід показати, що ти прийшла працювати, і готова працювати на рівних, не давати слабинок – і тільки так тебе сприйматимуть за рівну”.
“Щодо матеріального забезпечення — звісно, найбільше питань до жіночої військової форми. Так, жіночу літню форму вже офіційно поставили на забезпечення, але поки жінки забезпечують себе формою самостійно або завдяки волонтерам. Я бачу позитивні зрушення, уже і білизну жіночу приймають на озброєння. Пригадую, коли приходила отримувати забезпечення в частину, то мені видали дві чи три пари… чоловічих трусів – тому що “усім же видають, от і тобі видали, на, отримуй, розпишись”, – сміється.
Що би я порадила дівчатам та жінкам, які теж нині готуються вступити до лав ЗСУ? Бути сильними і бути готовими битися не лише із зовнішнім ворогом, але й боротися за свої права. Попереду – нелегка боротьба, але все буде добре, треба об’єднуватися і лупати сю скалу – щоб жінку в армії сприймали не як виняток, екзотику чи “окрасу колективу”, а як норму чи навіть плюс! Не бачу того, чого не можу зробити жінка на війні – всього можна навчитися і все можна осягти. Було б бажання. А у багатьох воно є!”.
Найскладніше – втрачати побратимів і посестер
Запитуємо Анжеліку, що за понад півтора роки служби далося їй найважче.
“Найскладніше – і до того, як стала до лав військових, і зараз – це втрачати людей, – каже дівчина. – Втрачати побратимів і посестер на війні – це те, що б’є найболючіше…
Все інше завжди можна витерпіти. Із військовим побутом у мене ніколи не було складнощів – маю чималий досвід походів у гори, ночівлі в наметах. У Бахмуті минулої зими умови були далеко не з найкращих, але я давала собі з усім цим раду. Щодо харчування – я не вживаю в їжу м’яса уже близько десяти років, але це теж не стало проблемою, просто інколи коригую своє харчування, намагаюся продумати меню наперед, щоб не залишитися голодною, бо немає нічого з мого “меню””.
“У цивільному житті я багато тренувалася, бігала і ходила в походи – і це теж стало у нагоді. Нині, коли є можливість, ми із побратимами намагаємося бігати, підтримувати фізичну форму. Це дуже в радість, коли є можливість побігати – пропри те, що ці пробіжки можуть бути під звук градів або ревіння винищувачів – тут “своя атмосфера”, але до всього звикаєш, – усміхається. Страх – це нормально, але він не повинен паралізувати, і дуже швидко вчишся звикати до звуків прильотів і розрізняти, які з них далеко.
Підрозділ, у якому я служу, працює з дронами. У чому специфіка такого “формату” війни? Я не очікувала, що вона буде настільки технологічною: що буде так багато різних технологій, які впливатимуть та навіть змінюватимуть хід війни, матимуть вирішальне значення. Якщо ти правильно і грамотно користуєшся дроном, ти можеш зупиняти штурми противника – і це дуже важливо”.
“На один бойовий виїзд нам потрібно 15-20 дронів. Ціна одного – від 350 доларів, тому витрат насправді дуже багато. Попри те, що нам допомагають великі фонди, майже завжди у нашого підрозділу є відкриті збори і потреби, які потрібно закривати, аби ми могли нормально працювати.
Специфіка роботи з дронами у тому, що технології дуже швидко змінюються, – каже Анжеліка.
– У цій спеціалізації немає що робити людям, які не готові багато вчитися, працювати над собою і постійно розвиватися та вдосконалюватися. Тут постійно треба шукати нові шляхи, як робити свою роботу найкраще та найефективніше, шукати підходи, до чого ворог ще не додумався і не дійшов. Буває таке, що от знайшов якийсь цікавий хід, “лазівку” – а за якийсь час це вже не буде працювати, бо ворог теж не спить… Перед тим, як піти доброволицею, я проходила платні курси по керуванню дронів, багато вчилася, після того, як підписала контракт, їздила на навчання в Британію”.
“У моїй роботі дуже важливо добре орієнтуватися по місцевості, по картах – зараз я працюю як штурман, тому мені важливо розуміти місцевість і швидко орієнтуватися по ній.
Пригадую, коли працювали з “мавіками”, умови були настільки складні, що на нашій смузі відповідальності певний час літали тільки ми – настільки там було важко. Головне – не розгубитися і зробити все правильно, щоб повернути дрон. Важливо уберегти техніку, яку тобі дають, бо наступної може і не бути. А ця техніка і твоя робота – це чиїсь врятовані життя.
Коли наш підрозділ спалює черговий ворожий танчик, я розумію, що цей танчик сьогодні не відпрацює по наших позиціях. А значить, що хтось із наших військових подзвонить сьогодні рідним. Спокійно повечеряє з побратимами. Поїде додому. Тому я думаю про свою роботу тут, у війську, як про те, що зберігає життя наших людей. І саме це почуття змушує мене не покладати рук ні на хвилину і робити все, що в моїх силах, щоб пришвидшити перемогу!”.
Фото зроблені Романом Пашковським.
