Хто такі волонтери із великими серцями!
Невелике приміщення сільського клубу, уздовж якого натягнута основа для сітки, а біля неї людей – ніде яблуку впасти! Вплітають у сітку стрічка за стрічкою – і тонкі дитячі пальчики, і вузлуваті старечі руки, і навіть руки захисника у камуфляжі… І співають, як же вони неймовірно співають! “Ой, у лузі червона калина” – крає серце щирістю та зворушує до сліз…
Село Антоновичі на Чернігівщині – трішки менше за невелике… Проте воно – батьківщина людей із великими серцями! І нині усі його мешканці об’єднались у спільній справі – допомозі українській армії. Хто такі волонтери? Волонтер – це про кожного із них!
Маленьке село з великим серцем
“Війна об’єднала нас усіх, зробивши однією великою волонтерською родиною, – розповідає волонтерка із Антоновичів Катерина Феделеш. – Хто такі волонтери? Це небайдужі серця! І в нас їх вистачає…
Ми включилися в допомогу з першого дня повномасштабного вторгнення, – пригадує жінка. – 25 лютого свій день народження я зустріла, розвозячи продукти та їжу для наших хлопців-тероборонівців. А буквально за день ворожа техніка уже заїхала на нашу територію, місяць Антонівці були в окупації… Як ми чекали жовто-синіх знамен, як ми плакали, побачивши їх на нашій техніці!.. Ми побачили неймовірний подвиг наших військових – і вирішили присвятити себе по максимуму для допомоги їм! Коли наступного дня після деокупації взялися збирати продукти для військових – люди зносили все! Приносили все, що було вдома – і консервацію, і крупи, у кого що було, навіть якщо у самих було негусто… І відтоді у селі на сто жителів – сто волонтерів! – сміється Катя. – Молоді у нас небагато, майже всі повиїжджали з нашої глибинки, але ті, хто є – дуже активні та ініціативні! Ми з дівчатами усе літо збирали та сушили трави для чаїв – м’яту, чебрець, липу, сушили сушеню, робили вітамінні суміші для хлопців на передовій – лимон із медом.
Знаєте, що зворушувало: літні бабусі, котрі не могли уже з дому виходити, теж рвалися допомагати! Сушили удома в печі яблука та груші, а тоді телефонували: “Катю, дитинко, приходь, я нашим хлопчикам сушені передам…”.
А далі настала черга окопних свічок та теплих шкарпеток… Допомагали нам ті-ж таки бабусі, і то з таким натхненням та запалом! Є у нас дві особливо енергійні в’язальниці, попри те, що обом далеко за 85 – одна розплітала светри на нитки, а друга – в’язала. І при цьому одна одну підбадьорювали та підганяли: “Давай, швидше в’яжи, бо я вже багато ниток порозмотувала…”. Ми до Нового року передали на фронт 300 пар шкарпеток – а після Нового року ще, мабуть, удвічі так!
Окопних свічок на фронт передали тільки до Нового року 3, 5 тисячі, і після нього не менше. Аграрна фірма, у якій я працюю, об’єднавшись із іншими, минулої весни безкоштовно роздавала по селах насіння – був у нас такий цікавий проєкт “Борщ”. Місцевий фермер поділився із нами морквою, що виросла з цього насіння, його ініціативу підхопили й інші – і так ми зробили понад 500 літрів корейської моркви та квашеної капусти на фронт.
Розповідаємо про те, що робимо, не для слави чи піару, а щоб наші люди бачили і розуміли, скільки вони всього переробили – бо це насамперед завдяки їм! Щоб вони бачили, що їхня праця потрібна, що вона допомагає! А коли наші хлопці присилають нам світлини з фронту – із коробками, з дитячими малюнками, то, повірте, це не просто звіт, це – та-а-ке натхнення! Ми відправляли нашим хлопцям із села, котрі зараз служать, окопні свічки – і коли вони присилали нам відео, як ця свічка горить, як вони до неї сушать в окопі своє промокле взуття – тоді ти розумієш, як це потрібно і працюєш з подвійним запалом! Або коли хлопці приїжджають і кажуть: “Знаєте, а ваша свічка мене цієї зими врятувала від обмороження – було дуже холодно, щастя, що я її в кишеню взяв – так до неї і грівся…”. Село невелике, але у нас майже у кожній родині хтось служить. А хто не в ЗСУ – ті працюють для ЗСУ! У Антоновичах, у нашій громаді, у старостаті, допомагають усі! У нашій громаді, у старостаті, допомагають усі: жителі села Шибиринівка, працівники школи, ФАПу, садочку, старостинського округу також плетуть шкарпетки та завжди приносять усе необхідне.
Наша основна волонтерська база – клуб в Антоновичах, саме там усі збираються на плетіння сіток. Є родини, які плетуть нам основи для сітки – самі купують нитки і плетуть їх, це величезна допомога з їхнього боку.
Наймолодшим нашим волонтерам – дівчаткам, які регулярно приходять плести сітки – по 7 рочків. Вони проміняли безтурботні ігри та відпочинок – на клопітку щоденну працю, щоби допомогти нашому війську. Із сусідніх сіл також приїжджають волонтери, як-от мама аж п’яти діток Таня – вона з дітками у нас дуже часта гостя!
"Велика перемога складається з маленьких перемог"
“Волонтер – це спосіб життя”, – це про Тетяну Скобелеву!
“Діткам дуже хочеться внести свою лепту у нашу Перемогу, – розповідає пані Тетяна. – І, повірте, хоч наші волонтери маленькі, їх внесок – великий! У нас багатодітна родина: маємо трьох діток, і ще двох “народили серцем”, а, отже, і допомоги від діток – багато!
Все, що ми робимо, ми робимо разом – діти допомагають нам і окопні свічки заливати, і сушити чаї, і робити корисні медово-горіхові смаколики на передову. Поки я на роботі, дівчатка самі почистять-покришать яблука, завантажать їх в сушарку, чаї збирають та сушать також самі, допомагали із морквою по-корейськи….
А бачили б ви, як вони сітки плетуть! Наші дітки як павучки – поки ми, дорослі, тканину на сітки ріжемо, вони своїми маленькими рученятами, раз-раз і смужки у сітку уже вплели… І їм цікаво, і корисну справу зробили! Діти, які ростуть у такій амосфері – коли вони щодня бачать, як батьки допомагають нашій армії і самі також задіяні у допомогу, у них патріотизм уже на рівні ДНК.
Чоловік змайстрував будиночка на подвір’ї для наших хлопчиків, так вони самі принесли туди прапор України і почепили його на цей будиночок – справжні українці ростуть! Буває, приходимо з роботи втомлені, а дітки такі: “Мама, збирайся, давай їдемо в Антоновичі, будем сітки плести!”.
Вони самі хочуть допомагати – і вже не уявляють себе без цього. Ці дітки бачили танки з “зетками”, які проїжджали повз наш двір, бачили жахіття та руйнування, спричинені ними. Їм не треба пояснювати, чому і навіщо ми допомагаємо нашій армії – вони самі усе бачать і розуміють…
Закидаю усіх дітей у машину – і всі разом гайда в Антоновичі! Ми завжди в русі, завжди в роботі – інакше не можемо. Найстарший син уже студент, але також нам допомагає з усім необхідним.
Хто такі волонтери? Це всі ті, хто допомагає наближати нашу Перемогу! Я дітям – і не лише їм – часто повторюю: наша велика Перемога , яка обов’язково буде, складається з маленьких перемог. І ми перемагаємо кожного разу, коли докладаємося, хай навіть по кілька гривень, до збору на фронт, коли плетемо сітки чи готуємо смаколики, коли крутимо свічки чи малюємо малюнки… Кожного разу, коли ми не байдужі, коли ми не залишаємося осторонь, коли ми всі гуртуємося і допомагаємо, тоді ми всі – перемагаємо!
