Куди поїхати на вихідні? На прогулянку до етнографічного скарбу!
Солом’яники, куманці, рубелі, скребниці, жлукта, ночви, рогачі – одні колоритні назви чого варті! Різнобарвні вишивані сорочки, вишиті та ткані рушники, розмальовані пузаті скрині, “казкові” скрипучі веретена, стародавні ручні жорна та зворушливі дитячі колиски, вирізані з дерева, помережані візерунками, підвішені до сволоку хати…
А тепер уявіть прогулянку серед цих скарбів, та ще й з цікавою екскурсією, та ще й “приправлену” неймовірними оповідками – з історією та гумором, і найголовніше – з душею! Зрештою, а навіщо уявляти? Шукаєте, куди поїхати на вихідні? Гайда до Москалів! За тридцять кілометрів від Чернігова – невеличке село Москалі (назва села теж має свою історію – і про неї ми розповімо згодом!
А поки – знайомтеся із господарем неймовірного етнографічного скарбу, краєзнавцем Юрієм Дахно, для якого вишукування та збереження цієї унікальної краси стало більш ніж хобі — справою усього життя!
Зв’язковий між минулим та майбутнім
Куди поїхати біля Києва або ж куди поїхати в Чернігівській області – однозначно, колекція старожитностей пана Юрія варта того, аби завітати до чоловіка у гості та оглянути її.
“Який же він неймовірно крутий!”, – крутилося у голові упродовж імпровізованої кількагодинної екскурсії, яку пан Юрій проводив нам серед зібраних ним старожитностей. Подумалося: головний скарб отут, з-поміж майже п’ятнадцяти тисяч унікальних експонатів – саме цей чоловік, залюблений у нашу історію.
Він – зв’язковий. Зв’язковий між минулим та майбутнім. І, як ніхто інший, добре усвідомлює, що без минулого нема і майбуття.
“З чого усе починалося? З самого дитинства збирав череп’яники по городах, – розповідає про те, як збирав свою колекцію старожитностей пан Юрій. – У нас із хлопцями така собі “череп’яна лихоманка” була – шукали уламки старого глиняного посуду всюди, де могли… Назбирав цікаву колекцію, “законсервував її”: поскладав у трилітрові банки і так десь поховав-позакопував, що донині не можу знайти, – сміється. – Батько лаявся, баба лаялись, але мені то все було страх як цікаво…”.
Запитуємо чоловіка, коли він зрозумів, як дитяче захоплення переросло у щось більше – фактично, у справу всього життя. “Я, мабуть, так цього і не зрозумів, – сміється пан Юрій. – Воно все якось само по собі сталося… І захоплення, і колекція росли разом зі мною. Один із найперший експонатів у моїй колекції – мідний п’ятак 1810 року. Мій батько знайшов його і подарував мені. Із ним була цікава історія – тричі я його втрачав – губив, мої дитячі друзі його у мене цупили – але тричі він вертався до мене. І донині маю цю монету та цілу колекцію інших на додачу. А після нумізматики взявся збирати текстиль. Мій прадід, Андрій Гнатович Дахно, сам і ткав, гарно і вишивав – у нас навіть рушники від нього полишались. Трохи і мені з його дару передалося – бо я також і вишиваю, і тчу трішки.
У моїй родині завжди було дуже бережне ставлення до вишитих речей, особливо трепетно ставилася до них дідова сестра баба Даша. З дитинства запам’ятав її розповіді про “розкуркулення”: як совіти обкладали людей непосильним податком, і якщо ті не могли його заплатити, то забирали все майно – усе підчисту… Буксирна бригада прийшла до нас на обійстя і забрала усе, навіть комору, хліви та клуні порозбирали. Прадід із прабабою померли від голоду, а бабуня потім ще довго впізнавала вишиті своєю рукою сорочки на чужих людях…”.
Рушники нашої пам’яті: повернув рушник, який бабуся виміняла на торбинку борошна
“За торбинку борошна моя баба у своєму селі віддала вишитого рушника – і так склалося, що кілька десятків років по тому мені вдалося того рушника повернути, – розповідає пан Юрій. – Я допомагав жінці у селі, мені хотіли заплатити за роботу, а я натомість попросив цього рушника. Рушники пам’яті нашої …
З часом, коли люди уже дізналися, що я збираю старожитності, приходили до мене, пропонували щось купити чи обміняти, було, що й просто дарували старовинні речі – кажуть, беріть, бо у нас тут все одно лежить без діла, а так хоч в музей піде… Коли хтось щось цікаве бачив, казав, віднеси Юрку на пошту…
Мене в селі так і звуть: Юрко-поштар, я двадцять п’ять років – вважайте, чверть століття – пропрацював керівником місцевого поштового відділення. Така робота – це насамперед про спілкування з людьми. Стільки історій людських, хоч книжку пиши: і зворушливі, і смішні… Якщо, дай Бог, вдасться колись книжку видати, будуть “Записи сільського поштаря”. Я ж не тільки експонати збирав, а й фольклор записував, різні бувальщини, історії…
Деякі експонати доводилося просто-таки рятувати: пам’ятаю, як у сусідньому селі бабця хотіла унікальну вишиту білим по білому сорочку-додільницю (додільниця – бо довга, до самого долу) розпороти… Каже: буде мені рядно, щоб сіно носити. Я коли це почув, аж похолов, кажу – давайте куплю вам полотна на рядно, а ви мені – цю сорочку. І таких історій сотні, якщо не тисячі: у кожного експонату своя…
Уся колекція старожитностей нині розташована по п’яти хатах: я викуповував старі хати, де ніхто не живе, щоб там помістити усе. В одній хаті – все, що пов’язане з ткацтвом, в іншій – колиски, ще інша – жорна і все, що пов’язане з хлібопекарством…
У центральному приміщенні стільки уже всього, що я вже там бочком ходжу, – сміється… Одних скринь – дерев’яних, штивних – десь із півсотні! Солом’яників більше семи десятків, рушників вишитих – десь до тисячі, це якщо рахувати із сучасними… Чи рахував кількість експонатів? На це не один день пішов би. Чесно кажучи, точного рахунку не знаю. Приїжджали люди на екскурсію – кажуть, ми ще в житті стільки всього в одному місці не бачили… Якщо з монетами, фотографіями і усією “дрібнотою” рахувати – то тисяч десять-п’ятнадцять буде, не менше! Горища, комори і кладовки усі напхом-напхані, і помістити усе це нема де…
Часто люди шукають, куди поїхати на вихідні і не знають, що недалеко від них стільки всього цікавого є. На екскурсії сюди, до мене, чомусь так склалося, що більше киян, ніж чернігівців приїжджають. А шкода – бо ж у мене всі експонати саме з Чернігівщини і про Чернігівщину. Ми й самі ще не знаємо, які в нас насправді скарби є. Люди дивилися на колекцію – і не вірили, казали – не може такого бути! Може! Хочу, щоб люди побачили справжню Чернігівщину і тішуся, коли мені це вдається…”.
Як музейні жорна рятували людей під час окупації
Музей – це моя віддушина, це не комерційний проект. Експонатів зі своєї колекції я не продаю – принципово нічого з цих речей я за все життя не продав, як би фінансово складно не доводилося. Подарувать – бувало, що дарував тим, кому це справді не байдуже, але не продаю. Це ж наша українська душа, як її можна перевести у грошовий еквівалент?.. Якщо ця річ до мене уже потрапила, то хочеться зберегти її і людям показати. Я ж усе це збираю і роблю не лише для себе, а для людей… Хочу, щоб люди бачили нашу історію, цікавилися та надихалися нею! Усі ці речі – це про нашу силу! Про силу роду, яка передається нам із покоління в покоління, про силу пам’яті, яка незнищенна! У моїй колекції кожна річ – мов листи з минулого…
Знаєте, це такі дивні відчуття, коли минулої весни, як окупанти зайшли у наше село, довелося пускати в хід старенькі музейні жорна – ще ті самі, що рятували від голоду наших прадідів… Не було світла, у людей не було змоги купити продукти – магазину у нас нема, і ось на цих жорнах, як майже сто років тому, усі мололи пшеницю та кукурудзу.
Мого прадіда, того, що з голоду помер, ікона збереглася – її назва “Неопалима купина”, комсомольці її ногами топтали, а вона вціліла, уявляєте – так от, я з цією іконою обійшов село і всі музейні приміщення – просив Бога, щоб вберіг… І Бог вберіг. Знаєте, я за себе не забоявся ні разу. Боявся за свою сім’ю, боявся за село, за свої експонати переживав – це ж унікальні речі, це наша історія. Що цінніші, я позносив, поховав, щоб окупанти не розграбували, але ж все неможливо заховати… На щастя, ніхто до музею не поліз – ходили, заглядали у вікна, але не наважилися чіпати. Разом із старшим сином передавали нашим військовим дані про техніку окупантів – скільки її і де саме, залазив на хлів, щоб спіймати зв’язок, у нас все село до цього було залучене. Ох, як згадаю це все…
Мені вже 60-ий рік пішов, дали би автомата – то стріляв би, хоча до окопів уже болячки не пускають. Але ці експонати – це також набої… До мене якось приїжджали наші хлопці військові, походили, подивилися, то були вражені. Кажуть, ми ж за це і воюємо – щоб зберегти нашу пам’ять, нашу історію! Оцей їхній захват, ця щирість – вона дорогого вартує! Допомагаємо нашим хлопцям – сушили яблука, горіхів кілька мішків налузали, передавали на енергетичні батончики… А вони музеєм перейнялися – кажуть, це ж треба дорогу вам сюди добру зробити, і приміщення допомогти до ладу довести, щоб люди мали, куди поїхати – бо ж всі мають наші скарби бачити! Поки що це все, звичайно, мрії… Тішуся, що серед своїх друзів маю декількох надзвичайних, які всіляко мене підтримують, надихають і допомагають матеріально. Ну і розуміння, і підтримка родини, односельців також багато чого варта.
Проте дуже хотілося б, щоб і люди бачили-знали, що в нас є, і ці збережені у віках унікальні речі мали відповідне ставлення. Це ж цілий пласт нашої культури – і ми до того безпосередньо причетні. Тому маємо подбати, аби зберегти його… Це справа не лише моя. Це справа кожного українця!”.
