Goodacity – Dare to be Good

Olha Sahal
Написано
Сагаль Ольга
Написано
Technical Writer в United Thinkers
Авторка блогу Goodacity, журналістка, перекладачка. Упродовж 16 років працювала у професійній журналістиці – в регіональних та всеукраїнських виданнях, друкованих та онлайн-ЗМІ, писала репортажі та інтерв'ю, огляди, статті на культурну, соціальну і благодійну тематику. Читати більше
Yulia Didyk
Рецензент
Юлія Дідик
Рецензент
Culture Manager в United Thinkers
Менеджерка із культурних питань та проєктна менеджерка із понад 14-річним досвідом роботи у компанії United Thinkers. Приймала участь в організації багатьох успішних соціальних та благодійних проєктів, реалізувала інформаційні кампанії та комунікаційні кейси. Читати більше

Дати відчути дитині, що таке щастя

що таке щастя

“Того літа донечці Лізі виповнювалося вісім. Ми пропонували їй – хочеш, підемо десь у кафе чи дитячу кімнатку, але малеча наполягала: “Ні, хочу тільки вдома!”. От що таке щастя для неї.

Здавалося б, що тут такого – вдома, так вдома, от тільки дому у нас… більше не було – його знищив російський снаряд. І там, на подвір’ї, просто неба біля зруйнованого будинку, ми натягли тент, поставили стіл з гостинцями, Ліза запросила подруг – і так ми і святкували. І знаєте, це було якось так… солодко-гірко – святкувати нове життя на руїнах того, що було нашим звичним життям. Десь там, у тій купі брухту, на яку перетворився наш дім, залишилися одвірки зі зворушливими відмітинами дитячого зросту, наші весільні фото, світлини з народження донечки – і цього всього уже не повернеш…

Але я подумала: ми не дамо ворогам зруйнувати наші життя – ні в прямому, ні в переносному значеннях… Тому кожного дня, коли ми живемо, відбудовуємо, коли не втрачаємо надії – ми перемагаємо!”.

що таке щастя

"Щастя – це коли не стріляють"

Що таке щастя? Щастя це… Ще півтора роки тому я, можливо, відповіла б на це питання по-іншому. Нині ж я точно знаю: щастя – це обіймати живих-здорових рідних, щастя – це коли не стріляють і з неба на тебе нічого не летить, щастя – це жити на своїй, вільній землі у мирі та злагоді… Дякую ЗСУ за кожен світанок і кожну тиху ніч!”.

Життя чернігівки Євгенії розділилося на “до” і “після” 24 лютого минулого року. 

“Повномасштабне російське вторгнення ми зустріли у себе вдома, –  розповідає жінка. – Удома пробули до 6 березня – і практично весь цей час ховалися від постійних обстрілів у погребі будинку. Але коли снаряди почали летіти уже зовсім поруч, горіли сусідські будинки, коли у нас у домі повилітали вікна, ми вирішили виїжджати – поїхали у Чернівецьку область. Донечці було усього сім років, у неї алергія на грибок, на сирість і ми розуміли, що більше не можемо постійно тримати її у підвалі. Напередодні війни купили три подушки – і у ці три імпровізовані “сумки”- чохли з під подушок нашвидкуруч спакували найнеобхідніші речі. Як виявилося, наші єдині речі – бо 13 березня не стало нашого будинку…

Як ми дізналися? Зателефонував мій батько – він навідріз відмовився виїжджати і залишився у нас удома. Тато живий, слава Богу, але пережив пекло – коли прилетіло у наш будинок, він якраз був у дворі – намагався вставляти вибиті попередніми вибухами шибки. Наш Барон, наш вірний друг, наш охоронець-добрячок, крутився біля нього – Барончика розірвало одразу…

Тата відкинуло аж до сусіднього паркану, він дивом не постраждав, тільки посікло обличчя –  заповз за сарай і чекав, коли закінчиться обстріл… Не було ні зв’язку, щоб викликати пожежників, ні води – щоб самому загасити пожежу. А коли обстріли трохи вщухли він, як був, в одному шльопанці, пішов до свого товариша з роботи – той прихистив тата у себе…”.

ща таке щастя-1
що таке щастя

Люди, що дають надію

“Вони руйнують, а ми відновлюємо. Будинки. Території. Себе… Щастя – це місця, сповнені тим, що нам дороге і близьке – це дім, де була улюблена чашка, власна кімната, найкраща духовка, яка пече все і не пригорає; крісло-качалка, яке допомагало заколисувати доньку, коли її щось тривожило… Але ще більше – це рідна земля, така сильна і незламна, яка, навіть зранена, має силу квітнути! Жменька малини із саду, що уцілів; квіти, які проросли крізь руїни, рядочок прохолодних опеньків на подвір’ї, яким раділа, як дитина… І найбільше – це Люди! Які ж наші люди неймовірні!

що таке щастя

Щастя знати, що такі люди є. Люди, які допомагають, підтримують морально та матеріально – вони не дають зламатися, надихають! – каже Євгенія. –  Коли обстріли ущухли, ми приїхали на згарище – подивилися, поплакали… Я не хотіла вірити до останнього, думала, може, це помилка, але побачила на власні очі – те, як “асвабадітєлі” звільнили нас всього того, що ми збирали все своє життя по маленьким пазликам, всього того, що гріло душу і було таким дорогим. Це батьківський будинок – я там народилася, там росла, ми його трохи добудували, за тиждень перед “великою війною” завершили ремонт.   

Один понівечений каркас нагадував: “Тут був Дім”. Руїни на місці того, де люди жили, разом обідали, цілували доню надобраніч, планували своє життя…

Щоразу, коли дивилася на них, не могла стримати сльози – і здавалося, що життя теж лежить в руїнах… І щоб наважитися на нову сторінку, нам потрібно було насамперед розібрати завали. І тоді до нас на допомогу прийшли волонтери з Об’єднання добровольців “Бо Можемо”. Майже сім десятків помічників – волонтери об’єднання, мої сусіди, однокласниці, подруги, куми та сила-силенна зовсім незнайомих мені Людей обступили наше згарище з усіх боків і, як мурашечки, злагоджено і швидко розчистили ту купу завалів, яку залишили по собі “асвабадітєлі”. Я навіть не думала, що таке можливо зробити за такий короткий проміжок часу – ми з чоловіком за місяць роботи розібрали тільки маленьку частину, а вони за кілька годин впоралися з усім! До нас на толоку разом із “БоМожівцями” завітали навіть волонтери з закордону – аргентинець Леонардо та грузин Сергі – і це було так зворушливо та надихаюче! Щиро вдячна усім за допомогу. Низький уклін кожному, хто допомагав!

А коли усі завали були розібрані, наша донечка почала ходити по подвір’ю і показувати: “Оце тут була наша кухня, а тепер буде отут; тут була моя кімната, а тепер я б хотіла, щоб вона була отут”. Ходить і мріє, де що буде… І, дивлячись на неї, і я почала оживати та “піднімати носа”!  

що таке щастя

День народження – на руїнах дому

“Дім – це не стільки про стіни і меблі (хоча і про них, звісно, теж!), скільки про спогади, про пам’ять, про мрії, про можливість бути собою і почуватися у безпеці… Дім – це про пам’ять. І ми всі носимо його в собі. Як тільки ми повернулися до Чернігова,  кожної вільної хвилини приїжджали до нас на Бобровицю – розгрібали завали, прибирали на подвір’ї, Ліза узагалі сказала: “Мама, я можу навіть у гаражі жити – давайте там приберемося і залишимося, бо я хочу вдома…”.  Свій новий рік життя наша доня Ліза зустрічала на руїнах рідного дому – вона сама так захотіла, бо для неї це найближче та найрідніше місце, бо навіть зруйнований, він – наше місце сили…  

Ми поставили столи на подвір’ї, натягнули тент, бо того дня дощило, покликали діток  – і так відмічали усі разом її день народження. Ми навіть на руїнах можемо святкувати життя! Бо знаємо, що руїни – це не назавжди! Наш дух не зламати. 

Ми з Лізою посадили на подвір’ї квіточки, кілька нових саджанців – такі прості, але водночас і натхненні речі, це і є шлях до щастя. Нині ми починаємо відбудову – попереду у нас багато роботи, і без підтримки та допомоги нам не впоратися. Проте я точно знаю, що добрі люди є! Я вірю в людей. Коли волонтери-“БоМожівці” прийшли допомагати нам, я   зрозуміла, що світ тримають на собі небайдужі люди. Люди добрих справ. Ми також захотіли долучитися до них і ходили допомагати розбирати завали сусідам і тим, кого спіткало таке ж лихо, як і нас. Важливо показати, що ми разом, що люди не наодинці зі своєю бідою. Хочеться усіх підтримати – ми не здамося, ми все відбудуємо! Разом. Ще кращим, ніж було. І в нашому новому домі насамперед поселиться щастя!”.