Дати відчути дитині, що таке щастя
“Того літа донечці Лізі виповнювалося вісім. Ми пропонували їй – хочеш, підемо десь у кафе чи дитячу кімнатку, але малеча наполягала: “Ні, хочу тільки вдома!”. От що таке щастя для неї.
Здавалося б, що тут такого – вдома, так вдома, от тільки дому у нас… більше не було – його знищив російський снаряд. І там, на подвір’ї, просто неба біля зруйнованого будинку, ми натягли тент, поставили стіл з гостинцями, Ліза запросила подруг – і так ми і святкували. І знаєте, це було якось так… солодко-гірко – святкувати нове життя на руїнах того, що було нашим звичним життям. Десь там, у тій купі брухту, на яку перетворився наш дім, залишилися одвірки зі зворушливими відмітинами дитячого зросту, наші весільні фото, світлини з народження донечки – і цього всього уже не повернеш…
Але я подумала: ми не дамо ворогам зруйнувати наші життя – ні в прямому, ні в переносному значеннях… Тому кожного дня, коли ми живемо, відбудовуємо, коли не втрачаємо надії – ми перемагаємо!”.
"Щастя – це коли не стріляють"
“Що таке щастя? Щастя це… Ще півтора роки тому я, можливо, відповіла б на це питання по-іншому. Нині ж я точно знаю: щастя – це обіймати живих-здорових рідних, щастя – це коли не стріляють і з неба на тебе нічого не летить, щастя – це жити на своїй, вільній землі у мирі та злагоді… Дякую ЗСУ за кожен світанок і кожну тиху ніч!”.
Життя чернігівки Євгенії розділилося на “до” і “після” 24 лютого минулого року.
“Повномасштабне російське вторгнення ми зустріли у себе вдома, – розповідає жінка. – Удома пробули до 6 березня – і практично весь цей час ховалися від постійних обстрілів у погребі будинку. Але коли снаряди почали летіти уже зовсім поруч, горіли сусідські будинки, коли у нас у домі повилітали вікна, ми вирішили виїжджати – поїхали у Чернівецьку область. Донечці було усього сім років, у неї алергія на грибок, на сирість і ми розуміли, що більше не можемо постійно тримати її у підвалі. Напередодні війни купили три подушки – і у ці три імпровізовані “сумки”- чохли з під подушок нашвидкуруч спакували найнеобхідніші речі. Як виявилося, наші єдині речі – бо 13 березня не стало нашого будинку…
Як ми дізналися? Зателефонував мій батько – він навідріз відмовився виїжджати і залишився у нас удома. Тато живий, слава Богу, але пережив пекло – коли прилетіло у наш будинок, він якраз був у дворі – намагався вставляти вибиті попередніми вибухами шибки. Наш Барон, наш вірний друг, наш охоронець-добрячок, крутився біля нього – Барончика розірвало одразу…
Тата відкинуло аж до сусіднього паркану, він дивом не постраждав, тільки посікло обличчя – заповз за сарай і чекав, коли закінчиться обстріл… Не було ні зв’язку, щоб викликати пожежників, ні води – щоб самому загасити пожежу. А коли обстріли трохи вщухли він, як був, в одному шльопанці, пішов до свого товариша з роботи – той прихистив тата у себе…”.
Люди, що дають надію
“Вони руйнують, а ми відновлюємо. Будинки. Території. Себе… Щастя – це місця, сповнені тим, що нам дороге і близьке – це дім, де була улюблена чашка, власна кімната, найкраща духовка, яка пече все і не пригорає; крісло-качалка, яке допомагало заколисувати доньку, коли її щось тривожило… Але ще більше – це рідна земля, така сильна і незламна, яка, навіть зранена, має силу квітнути! Жменька малини із саду, що уцілів; квіти, які проросли крізь руїни, рядочок прохолодних опеньків на подвір’ї, яким раділа, як дитина… І найбільше – це Люди! Які ж наші люди неймовірні!
Щастя знати, що такі люди є. Люди, які допомагають, підтримують морально та матеріально – вони не дають зламатися, надихають! – каже Євгенія. – Коли обстріли ущухли, ми приїхали на згарище – подивилися, поплакали… Я не хотіла вірити до останнього, думала, може, це помилка, але побачила на власні очі – те, як “асвабадітєлі” звільнили нас всього того, що ми збирали все своє життя по маленьким пазликам, всього того, що гріло душу і було таким дорогим. Це батьківський будинок – я там народилася, там росла, ми його трохи добудували, за тиждень перед “великою війною” завершили ремонт.
Один понівечений каркас нагадував: “Тут був Дім”. Руїни на місці того, де люди жили, разом обідали, цілували доню надобраніч, планували своє життя…
Щоразу, коли дивилася на них, не могла стримати сльози – і здавалося, що життя теж лежить в руїнах… І щоб наважитися на нову сторінку, нам потрібно було насамперед розібрати завали. І тоді до нас на допомогу прийшли волонтери з Об’єднання добровольців “Бо Можемо”. Майже сім десятків помічників – волонтери об’єднання, мої сусіди, однокласниці, подруги, куми та сила-силенна зовсім незнайомих мені Людей обступили наше згарище з усіх боків і, як мурашечки, злагоджено і швидко розчистили ту купу завалів, яку залишили по собі “асвабадітєлі”. Я навіть не думала, що таке можливо зробити за такий короткий проміжок часу – ми з чоловіком за місяць роботи розібрали тільки маленьку частину, а вони за кілька годин впоралися з усім! До нас на толоку разом із “БоМожівцями” завітали навіть волонтери з закордону – аргентинець Леонардо та грузин Сергі – і це було так зворушливо та надихаюче! Щиро вдячна усім за допомогу. Низький уклін кожному, хто допомагав!
А коли усі завали були розібрані, наша донечка почала ходити по подвір’ю і показувати: “Оце тут була наша кухня, а тепер буде отут; тут була моя кімната, а тепер я б хотіла, щоб вона була отут”. Ходить і мріє, де що буде… І, дивлячись на неї, і я почала оживати та “піднімати носа”!
День народження – на руїнах дому
“Дім – це не стільки про стіни і меблі (хоча і про них, звісно, теж!), скільки про спогади, про пам’ять, про мрії, про можливість бути собою і почуватися у безпеці… Дім – це про пам’ять. І ми всі носимо його в собі. Як тільки ми повернулися до Чернігова, кожної вільної хвилини приїжджали до нас на Бобровицю – розгрібали завали, прибирали на подвір’ї, Ліза узагалі сказала: “Мама, я можу навіть у гаражі жити – давайте там приберемося і залишимося, бо я хочу вдома…”. Свій новий рік життя наша доня Ліза зустрічала на руїнах рідного дому – вона сама так захотіла, бо для неї це найближче та найрідніше місце, бо навіть зруйнований, він – наше місце сили…
Ми поставили столи на подвір’ї, натягнули тент, бо того дня дощило, покликали діток – і так відмічали усі разом її день народження. Ми навіть на руїнах можемо святкувати життя! Бо знаємо, що руїни – це не назавжди! Наш дух не зламати.
Ми з Лізою посадили на подвір’ї квіточки, кілька нових саджанців – такі прості, але водночас і натхненні речі, це і є шлях до щастя. Нині ми починаємо відбудову – попереду у нас багато роботи, і без підтримки та допомоги нам не впоратися. Проте я точно знаю, що добрі люди є! Я вірю в людей. Коли волонтери-“БоМожівці” прийшли допомагати нам, я зрозуміла, що світ тримають на собі небайдужі люди. Люди добрих справ. Ми також захотіли долучитися до них і ходили допомагати розбирати завали сусідам і тим, кого спіткало таке ж лихо, як і нас. Важливо показати, що ми разом, що люди не наодинці зі своєю бідою. Хочеться усіх підтримати – ми не здамося, ми все відбудуємо! Разом. Ще кращим, ніж було. І в нашому новому домі насамперед поселиться щастя!”.
