Goodacity – Dare to be Good

Виявляється, добро може пахнути ваніллю і корицею, танути на язику та тішити око. Виявляється, добро — це вдячна усмішка і руки, що тримають пакетик із солодкими гостинцями… А ще виявляється, що творити добро — насправді просто і до снаги кожному з нас, варто тільки почати! 

Яка б не була погода чи як не склалися б обставини – ось уже упродовж п’яти років двічі на тиждень пані Оксана готує млинці або ж інші смаколики, пакує їх у сумку та у визначений час вирушає годувати безхатьків та нужденних людей в одному із мікрорайонів Києва – Троєщині. У невеличкому скверику, просто на вулиці, волонтери роздають гарячі страви та бутерброди, щоб нагодувати усіх тих, хто прийшов на благодійний обід.

Що в меню?

Коли більшість їх не помічає, є ті, хто з нужденними не лише ділиться їжею, а й теплом душі – і наша героїня, пані Оксана, саме з таких. 

“Думка про те, що хочу допомагати людям, уже давно була в голові, – розповідає жінка. – А коли познайомилася із волонтерами “Спільноти святого Егідія” у Києві, які роздають їжу для безпритульних та нужденних людей по різних районах міста, захотіла і собі долучитися.  Таке волонтерство завжди було актуальним, нині ж допомога українцям під час війни особливо незамінна.   

Моє гастрономічне волонтерство триває уже понад п’ять років. Двічі на тиждень ми зустрічаємося в умовленому місці у певні години – волонтери спільноти привозять гарячі обіди та бутерброди, а я – десерт!  Найчастіше печу млинці з солодкою начинкою – це моя, можна сказати, “коронна” страва, вони завжди розходяться “на ура”, всі смакують, хвалять, дякують і просять привозити ще. І річ тут навіть не у якомусь секретному інгредієнті, найважливіше – вкласти у цю справу душу. Адже їжа, приготована з любов’ю – смакує по-особливому.  Насамперед намагаюся пригостити млинцями стареньких, яким важко жувати тверду їжу –  вони дуже люблять солодощі і зізнаються, що  зовсім не мають змоги потішити себе ними. Людей на такі роздачі приходить дуже багато – до сотні, особливо нині, коли війна боляче б’є по найбільш вразливих, і вони дуже засмучуються, коли млинців не вистачає на всіх… Коли ж солодкі страви отримують усі, хто прийшов на зустріч, наші підопічні дуже щасливі!  Я живу доволі неблизько від місця, де проводиться роздача, і доводиться везти маршруткою і нести до місця зустрічі важкі сумки із продуктами, проте радість, з якою вони мене зустрічають, компенсовує усі труднощі!  

Годую людей за власні кошти, причому не маю ні власного транспорту, ні спонсорів.  Я – художниця, малюю портрети, викладала на своїй сторінці в Інстаграм портрети голлівудських знаменитостей і була здивована і приємно вражена, коли один із моїх героїв – Лів Шрайбер – вподобав свій портрет і написав, що йому дуже подобається. До війни я брала участь у виставках Галереї Карась в Києві, на жаль, через війну і відключення світла малювання зараз на паузі… 

Були такі періоди, коли у мене самої з грошима було скрутно – тоді пекла яблука для стареньких бабусь, які приходять на роздачі, бо все одно хотіла допомогти хоч чимось…  Тому коли побачила допис про мікрогранти від Goodacity, зраділа, що матиму можливість пригостити смаколиками усіх тих, хто приходить на роздачу безкоштовних обідів – життя цих людей дуже важке, і хочеться допомогти їм дрібкою домашнього тепла та смачних страв. Нині, коли через блекаут цілими днями не було світла, а, відповідно, і змоги щось готувати, купувала їм на гуртовні круасани – взяла такий великий ящик, що на свій восьмий поверх без ліфта мусила у два заходити заносити, а вдома уже пакувала кожен смаколик в окремий пакетик”. 

Там, де живе надія

“Хто приходить на роздачі безкоштовних обідів?  Контингент дуже різноманітний, – розповідає пані Оксана. – Згорблені бабусі із затертими пакетами в руках,  жінки і чоловіки, які в силу різних життєвих обставин живуть на вулиці, скромно вбрані дідусі, з початком повномасштабного російського вторгнення додалася ще частина людей, які переїхали сюди, рятуючись від війни. Поєднує їх усіх те, що всі ці люди живуть на межі або й за межею бідності і не мають можливості придбати собі навіть харчі.  Серед волонтерок Спільноти Святого Егідія є дві жінки-переселенки – вони і самі живуть дуже скромно, проте приходять допомагати нам на роздачі, і це надихає та розчулює! 

Такі моменти дуже радують, приємно, що люди отак зразу взялися допомагати іншим! Допомога українцям під час війни – справа кожного із нас!

До нас приходять усі нужденні прошарки суспільства – безхатьки, пенсіонери, люди зі зламаними долями. Це люди, які втратили свою колію. Старенькі, які ледь зводять кінці з кінцями – мають кошти лише оплатити комунальні послуги й у кращому разі купити одні ліки. На їжу не лишається коштів. Тоді вони шукають продукти на вулиці або приходять на роздачі. Той факт, що двічі на тиждень їм є куди прийти поїсти теплої їжі, дає цим людям можливість триматися на плаву.   

Багато наших підопічних приходять на ці зустрічі не лише по гарячу їжу, а по добре слово. Для самотніх пенсіонерів це можливість поспілкуватися з іншими, обмінятися новинами, побути у гурті, у спільноті… 

Буває, приходять на півгодини раніше домовленого часу, аби просто побалакати одні з одним. Для них і для тих, хто вимушено живе на вулиці навіть спілкування – це вже допомога і розрада!  Їм потрібно відчувати, що хтось десь чекає на них. Тому після роздачі ми навмисне залишаємося на якийсь час ще з ними, аби поспілкуватися. 

Коли ти годуєш людину, це дає початок розмові. Запитуєш її ім’я, дізнаєшся її історію і якимось чином намагаєшся їй допомогти. Тому млинці чи порція теплого супу — це лише початок.  Для них важливо, щоб їх вислухали, поговорили, виявили людяне ставлення…

Зараз усі ми відчуваємо тривогу, страх, невизначеність… Проте усвідомлення того, що сьогодні ти поділилася з іншими крихтою тепла і допомогла їм, додає теплі і світла і моє життя. Я відчуваю себе наповненішою, коли ділюся з тими, кому нині дуже важко. 

Я беру з собою на роздачі онучку – вона величезна молодчинка, дуже мені допомагає, адже на таких роздачах зайвих рук не буває – зараз холодно, і коли тріщить мороз – довго на вулиці не протриматися, у таких умовах годувати людей дуже непросто.  Це важка робота – і фізично, і емоційно, проте так добре, що знаходяться люди, які готові це робити!  Саме завдяки цьому я відчуваю неймовірну радість, зокрема через те, що живу недаремно.