Шлях у житті - вибір кожного з нас
Їх шлях у житті – це приклад неймовірної силу духу та незламної волі! Наталя та її чоловік Ігор – люди з інвалідністю, яким довелось пройти чимало випробувань, перш ніж навчитися жити повноцінно.
“Що буде завтра, я не знаю, тому сьогодні хочу прожити якомога більше насичене та яскраве життя!”, – каже Наталя.
Якщо є бажання, під силу – усе!
Наталі 32. Вона любить малювати, сама садить дерева і доглядає за городом, грає у театрі і має коханого чоловіка. Навіть пересуваючись на колісному кріслі, вона сміливо йде назустріч власним мріям!
“У чому я знаходжу силу? Моя мама завжди казала мені, що я звичайна дитина – вона ніколи не акцентувала увагу на моїй інвалідності. І так я і живу – з усвідомленням того, що я така ж, як і всі – просто пересуваюся на колісному кріслі, – розповідає Наталя. – Мій шлях до щастя полягав у прийнятті, розумінні того, що особливі потреби не зменшують ваші можливості, а просто збільшують час, упродовж якого вам треба працювати, щоб досягти результату, — переконана дівчина. — Коли я це усвідомила, то взялася до роботи! Якщо є бажання, то можна зробити все!
Молодіжний інтеграційний театр “МІСТ”, акторкою якого я є, надзвичайно допоміг мені з творчою реалізацією. Захопилася театром ще з 2015 року: усе почалося з театру реабілітації “Дивосад”, куди мене привів на той час ще мій хлопець Ігор. У нього були друзі в театрі, вони запросили його за компанію на репетицію, Ігор зацікавився, привів ще і мене в театр і так донині граємо разом.
Ми з Ігорем познайомилися на грі у боулінг, яку організували чернігівське міське об’єднання людей з інвалідністю “Шанс” та УТОГ. Разом уже майже 10 років – цієї осені будем святкувати ювілей. Не знаю, що ще сказати – я просто щаслива…”.
“Наша Наталочка – незмінно яскрава, дуже світла, завжди позитивна, – розповідає про Наталю художня керівниця театру “МІСТ” Ірина Пісня. – Дівчинка, що носить в собі сонце!… Вона дуже глибока, розумна, Наталя – наш “філософ”! І така чиста та світла душа!
Працелюбна, наполеглива, завзята, творча та обдарована, а як старанно вчить усі ролі, ще й інших підбадьорює! Вони з Ігорем разом прийшли у наш театр – і так разом і йдуть по життю, дуже ніжно і трепетно ставляться один до одного. Я така за них щаслива, що вони знайшли один одного у цьому світі… У Ігоря золоті руки – він усе по дому робить, а які неймовірно смачні пироги пече! У Наталі мама – інвалід другої групи, в Ігоря – паралізований після інсульту батько, і вони допомагають їм, самі ведуть господарство, і ще й у театрі грати встигають! Вони – неймовірні молодці!”.
“А борщ який смачний Ігорю вдається, – сміється Наталя, – у мене не такий… Зате моя “парафія” – город. Я на візку не всюди заїхати можу, але там, де рівно, сідаю на табуретку і – до роботи! Вирощую зелень, у мене два парнички з помідорами, а ще люблю дерева… Два тому посадила грушу – торік так раділа першим грушкам з неї, їй до компанії досадила ще яблуню, цьогоріч пересадили сливу і навіть маленька черешенька уже у нас росте. Наш будинок постраждав від обстрілів минулої весни, то нині запланували ремонт – щоправда, на це потрібно чимало коштів, то потрохи закуповуємо матеріали, готуємося…”.
Театр для мене – це життя!
“Ось уже десять років як наш шлях у житті – спільний. Ми з Ігорем разом і на сцені, і в житті – допомагаємо один одному, підтримуємо, – каже Наталя. – У нас така тепла, душевна атмосфера у всьому театральному колективі! Сваримося тільки тоді, коли у нас це в сценарії прописано!)) Ми от із Катею – вона моя близька подруга – за сценарієм в одній виставі маємо сваритися, і то так колоритно, з душею – то що ж робити, сваримося!)) А зійшовши зі сцени, миримося. Ми всі насправді як одна сім’я.
Саме там, на сцені, усвідомлюєш, що жити з інвалідністю можна цікаво, а творчість у цьому дуже допомагає. По-перше, тобі самому це подобається, а коли те, що ти робиш, подобається ще й глядачам – це взагалі чудово. По-друге, на вистави приходять люди з інвалідністю, і маю надію, що вони, побачивши наші виступи, зрозуміють, що попереду щось-таки є!
Знаєте, що мені запам’яталося? Коли після нашої прем’єри – це була вистава “Синій птах” за Морісом Метерлінком, дуже філософська та насичена, я у ній грала «Душу Світла» – взяла слово одна глядачка. Донині пам’ятаю її слова: вона сказала, що помітила, що я на візку, аж тоді, коли всі актори наприкінці вистави вийшли на поклін! Так мені вдалося заполонити своєю грою… У театр мене привела любов і там я, фактично, знайшла ще одну любов, – сміється Наталя. – Любов до сцени і до театру…”.
Коли запитуємо: “Що для тебе театр”, Наталя, ні секунди не вагаючись, відповідає: “Театр для мене – це життя! Я на сцені не граю, я – живу!”, – каже дівчина.
“Обожнюю наші репетиції – це такий драйв, такий позитив, такий вибух емоцій! Це той варіант, коли важить не лише результат – прем’єра, а й сам шлях! А наш шлях хоч інколи і тернистий, проте та-а-кий натхненний! Глядач бачить на сцені уже готову “картинку” і інколи навіть не здогадується, скільки за нею стоїть роботи, скільки важкої праці і поту. Буває, на репетиції кожен з нас грає не по одній ролі, а за себе і за друга – у когось проблеми зі здоров’ям, хтось не зміг прийти…
Минулої весни ми весь час були в місті. В укриття на візку не заїдеш, тому в мене не залишалося іншого вибору, окрім як сидіти у квартирі і прислухатися до звуків вибухів. Думали, що перебудемо у себе в будинку, проте коли обстріли наблизилися уже до нашого району, Ігор мене терміново перевіз до своїх батьків, у нас була така екстрена евакуація… І як виявилося, недаремно – увечері того ж дня “прилетіло” у сусідній будинок, нашому теж трішки дісталося, але прямого влучання, слава Богу, не було… Але ми знайшли в собі сили перебути цей період, і, коли все стихло, знову почали збиратися на репетиції – спершу під відкритим небом, а згодом і в залі. Після всього пережитого для нас це була така віддушина – знову займатися тим, що любимо, тим, що тримає нас на плаву…
Нещодавно ми з театром були в госпіталі для наших воєнних – хотіли показати їм своїм прикладом, що навіть з інвалідністю можна жити повноцінним життям, варто тільки обрати свій шлях у житті. Було видно, що вистава їм сподобалась, вони були в захваті, а ми – щасливі, що подарували їм ці емоції! Нині усім потрібна підтримка – нагадати людям, що так, зараз складно, важко, але потім буде краще!
Наприкінці нашої розмови запитую Наталю, про що вона мріє – щось найсердечніше і найзаповітніше… Її відповідь вражає до сліз. Тендітна дівчина з душею бійця не просить у Всесвіту нічого для себе. “Мрію про Перемогу!”, – каже Наталя.
