Історія чернігівки Алли Рудих вражає. Вона – про те, як волонтерство під час війни допомогло віднайти ґрунт під ногами, подарувало нові сенси та нову надію. “Хочу її розповісти, – каже жінка, – бо знаю, що є ще багато таких людей, як ми – ті, хто втратив усе… Ті, хто бояться, що в них не стане сили це пережити, почати життя спочатку. Я хочу показати їм своїм прикладом, як це – відродитися, мов Фенікс, із попелу згарища…”.
“…Я стою посеред розбитого будинку. Мого будинку. Ось тут, де величезна вирва, була кухня — на неї припав основний удар. Згадую, як ми любили збиратися там усі разом по ранках – діти снідали, ми пили каву, обговорювали плани на день; ось те, що залишилося від нещодавно купленої плити – купили її за тиждень до
повномасштабного вторгнення, я так її хотіла, плита-мрія, так раділа їй, включала усього-то кілька разів… Найважче – на місці дитячих кімнат, бачити понівечені іграшки та дитячі речі, наші спільні фото – епізоди щасливого життя, знищеного російськими ракетами…
Коли шматок за шматком розбираєш уламки того, що було колись твоїм домом – домом, де ще малою бігала ти, де росли твої діти, це такі відчуття… Але я не хочу, щоб це було про жаль. Навпаки, наша історія – це історія про надію і про відновлення. Це історія про те, як відбудувати не лише стіни, а й себе – заново після усіх пережитих випробувань!”.
"У наш будинок влучили наступного дня, як ми пішли у сховище"
Пані Алла – логопед. “Я – щаслива мама трьох діток, – розповідає про себе жінка. Донечці Марії уже 17, Давиду – 14, наймолодшому, Дмитру, 12 років. Мій середній син Давид – слабочуючий, народився з вагою усього 850 грамів, він – дитина з інвалідністю, і, аби допомогти йому, я й пішла навчатися на логопеда – за першою освітою я юрист і раніше хотіла поєднати своє життя з юриспруденцією. У доволі зрілому віці перевчилася на логопеда і ця робота мене захопила! Вдалося допомогти своєму сину – нині у нього все добре, він навчається у 8 класі у звичайній школі. Діти навчались, ми з чоловіком працювали, спокійне, звичайне, розмірене життя – те, що в нас було і чого не стало вранці 24 лютого рік тому…
Новину про початок повномасштабного вторгнення ми зустріли у себе вдома, на Бобровиці. Перші кілька тижнів, до 12 березня, ми жили в іншій частині міста – бо у нас на районі було дуже гучно і неспокійно, але згодом повернулися до себе додому.
Було дуже холодно – ні світла, ні опалення, ні води не було. На вулиці над нами літали ворожі дрони – ми намагалися зайвий раз на вулицю не виходити, тому що коли вони помічали людей, у те місце одразу ж “прилітало”. Найстрашніше – це ніч. Ночували разом з дітьми у погребі – холодному і сирому, а над нами так грохотало, що від страху, що нас тут може і завалити, ніхто не міг спати… Коли від вибуху біля нас у будинку повилітали вікна, ми пішли у бомбосховище в іншій частині міста.
Там ми були кілька днів, а коли 16 березня поїхали за продуктами, зустріли сусідів. От вони нам і кажуть: “Алла, вашого будинку нема…”. Як виявилося, наступного дня після того, як ми поїхали у бомбосховище, у наш будинок прилетів снаряд, знищивши його і сусідні доми вщент. Загинув наш сусід, люди поруч травмувалися… Того ж таки дня ми дивом уникнули смерті – їхали повз чергу за хлібом, яку обстріляли російські війська, заледве проскочили сам обстріл, на машині були сліди від осколків… Незабаром по тому ми вирішили поїхати на Вінничину до моєї сестри – нас у машині було семеро, ми виїжджали “дорогою смерті” повз розстріляні та спалені машини, було дуже страшно… Перші дні у Вінниці я перепитувала сестру: “Ми можемо вийти на вулицю – це безпечно? Точно-точно?”.
Поки у нас є новий день, у нас є надія!
На Вінничині ми пробули чотири місяці – перевели подих. А коли приїхали назад до Чернігова, насамперед поїхали на руїни нашого будинку. Стояли там, пригадували наше життя у ньому, вчились приймати той факт, що такого уже більше не буде. Ніколи. І оце слово “ніколи” викликало розпач… Але знаєте, коли ми ще були на Вінничині, наш Давид мене запитував: “Мамо, а квіточки на вікні, які я вирощував у нашому домі – їх що, теж нема?”. І це вразило – те, як дитина турбується про живе, про квіти – не про свої речі чи іграшки, а саме – про живе… Це – найважливіше! Ми живі, тож поки у нас є новий день, у нас є надія…
У перший же день я одразу взялася розбирати завали. Розбирали ми, розбирали наші діти і наші друзі сім’ї, які нам дуже допомогли. Ми розібрали завали на місці сараю і літньої кухні, проте довго не могли підступитися до розбирання завалів саме будинку…
Було важко – і фізично, і психологічно, опускалися руки, підступала зневіра… Не провалитися у відчай допомогли люди. Неймовірні люди, які допомагають тому, що – “Бо можемо!”. І коли майже півсотні незнайомих тобі досі людей приходять на твоє обійстя і беруться разом з тобою розбирати завали, це більше, ніж просто допомога, це – надія! Я коли побачила їх усіх, аж просльозилася. Не втомлюся дякувати Об’єднання добровольців “Бо можемо” – за волонтерство під час війни, за неймовірну допомогу і за оце відчуття братнього плеча, спільної справи і спільного дому. Знаєте, я аж тепер зрозуміла, що вислів “мій дім – моя фортеця” – він насправді не про стіни. Бо ось, ти стоїш на руїнах цих стін – і думаєш, що твоє життя також зруйноване і не знаєш, де знайти сили і як почати життя спочатку… А тоді розумієш, що дім – це люди.
Люди, які приходять на допомогу у скрутну хвилину, люди, які люблять і піклуються, – вони і є наш Дім. Вони і є наша фортеця… За два заходи всім гуртом “«БоМожівці” розібрали завали на місці будинку – і від того нам ніби виросли крила! Ми потім також ходили з ними, допомагали розбирати завали іншим, дітей із собою брали – оце відчуття своїх людей, готових прийти на допомогу, було таким неймовірним, таким надихаючим, що ми захотіли подарувати його і іншим! Нам допомагають – і ми іншим допоможемо! Волонтерство під час війни дає сили і нову надію!
Більше не було зневіри і розпачу – на питання “Чому саме я?” сказала собі – значить, Бог думає, що я зможу з цим справитися. Так само, як коли у тебе народжується дитина з інвалідністю – це не покарання, не випробування, це поштовх до того, що, значить, саме ти обраний допомогти цій дитині. Ми для себе вирішили, що відбудуємо наш будинок – і нехай він буде ще кращий! Ми більше не дивилася на це місце як на руїни нашого старого дому, а – як на місце, де ми збудуємо наш новий дім! Після роботи я приходила сюди і сама копала траншеї, щоб підвести воду, чоловік кожну цеглину, кожен газоблок клав власноруч. Я йому замішувала розчин, а він ставив, нам допомагали наші друзі сім’ї… Частину матеріалів виділила держава, допомогли БФ “Дах-Чернігів”.
Коли ми поверталися у липні з Вінниччини до Чернігова, взяли з собою котика – підібрали його на вулиці, нещасне, мале, худе… Сміялися крізь сльози – “кіт уже є, тепер би новосілля справити”. А за півроку те, що ми не могли уявити навіть у найсміливіших мріях, стало правдою – наш новий дім уже є! Так, попереду ще багато роботи, але найважче уже позаду!
Нещодавно – 15 березня – минули сумні роковини найважчих днів для багатьох чернігівців, рік, відколи ми втратили наш дім. Чого мене навчив цей рік? Дав мені віру в людей, навчив бути сильною, незважаючи ні на що. Дав відчуття єднання – коли навіть чужі тобі люди можуть прийти на допомогу і надихнути. Причому нерідко буває так, що допомагають ті, у кого й у самих нелегкі життєві обставини. Тепер я точно знаю – з вірою, надією та Людьми ми все відбудуємо!
