Чернігівська волонтерка – про допомогу іншим як спосіб життя
Знайомтеся: мама трьох дітей, дружина захисника-добровольця і – волонтерка з великим серцем!
У День волонтера – говоримо з неймовірною чернігівською волонтеркою Олею Долішньою! Її історія – це історія про те, як не втрачати оптимізму і постійно йти вперед!
“Волонтерська жилка звідки у мене, питаєте? – сміється пані Оля.
– З народження! Мене друзі завжди жартома звали “матір Тереза” – за моє неохопне бажання допомогти усім на світі… Моя покійна мама теж така була – всіх намагалася обігріти, прихистити…
Вона у Михайло-Коцюбинському жила – пригадую, якось приїхала туди, дивлюся, а моя мама іде попереду чийогось похорону, несе великий дерев’яний хрест. Я вдома давай її розпитувати, а вона розплакалася, каже: “Розумієш, Олю, померла самотня літня бабуся, не було кому й ховати її. От я і першою взяла хрест і пішла – думаю, за мною хтось мав би піти також. І так і сталося – люди підтягнулися, разом провели бабусю в останню путь…”.
І я подумала: це ж така сильна метафора! Хтось має взяти цей хрест першим… Всі не можуть бути однаково небайдужими, але якщо хтось перший підніметься, піде, то за ним і інші підтягнуться…”.
Об’єднані – щоб допомагати!
“26 лютого, на третій день повномасштабного вторгнення, мій чоловік уже був в теробороні. Батько трьох дітей, він зголосився добровольцем – просто пішов до першого пункту прийому добровольців, відстояв величезну чергу з чоловіків та жінок, які рвалися захищати Україну і приєднався до них. Скажу чесно – у мене теж було величезне бажання піти разом із ним, разом боронити Батьківщину. Але чоловік переконав мене залишитися з дітьми”.
Оля під обстрілами виїжджала з Чернігова, все довкола гриміло, небо палало, її синочок плакав: “Мамо, ми що, помрем?…”. Вони потрапили на Львівщину, і з перших же днів вона вирішила, що сидіти, склавши руки, не буде. Оселилися у будинку, і за перші місяці “великої війни” у цьому домі знайшли тимчасовий прихисток понад 30 родин, більшість з Чернігова.
“Дивлюся, час минає, а люди розгублені, налякані, дивляться новини і не знають, що робити, за що хапатися… Почала піднімати людей: давайте щось робити, допомагати: в’язати маскувальні сітки, робити коктейлі Молотова, збирати та відправляти продукти і теплі речі нашим захисникам, допомогу на Київ та обложений Чернігів. І з кожним днем ця допомога збільшувалася – завдяки тому, що люди бачили рух і долучалися, об’єднувалися… Для того, щоб допомагати, не потрібно чекати на якийсь момент чи день – День волонтера, треба просто почати щось робити…”.
Коли її чоловік почав служити, Оля взялася допомагати йому та його побратимам із частини – бо ситуація була дуже скрутна. Вона привозила їм і буржуйки, і рації, і ліхтарики, багато всього необхідного. Була з хлопцями на полігонах, вчилася стріляти – аби бути готовою до захисту Батьківщини.
А тоді її знайома запропонувала – Олю, бачу, ти допомагаєш військовим – давай поїдемо за кордон по допомогу для них. Оля до того жодного разу в житті не була за кордоном – але вирішила, що якщо так зможе ефективніше допомогти хлопцям, то варто спробувати.
Третього березня вони приїхали в Польщу і були вражені тим, скільки закордонних журналістів – з Польщі, Англії, Німеччини – хотіли поспілкуватися з ними, взяти інтерв’ю, розпитати про все, що відбувається у нас в країні.
“Пам’ятаю, які вони були вражені, коли чули, що ми тут лише по волонтерську допомогу і збираємося повертатися назад – туди, де війна… Наш бус заповнили гуманітарною допомогою буквально моментально, – так люди хотіли підтримати і допомогти”.
І так вони стали їздити і допомагати – і щоразу плакали від зворушення і неймовірної підтримки людей з усього світу! Відправляли речі і до обложеного Чернігова, і до Києва, знайомі волонтери-відчайдухи возили допомогу до Харкова – усюди, де це було потрібно. І тварин із зони бойових дій рятували-вивозили: хворих, нещасних, поранених, бувало, по кілька десятків везли просто у бусі – щоб подарувати їм шанс на життя.
Перемога – це кожен день, коли ми не здалися і вижили
Оля познайомилася і подружилася зі Спілкою Української молоді у Стрию – вони попросили допомоги з тим, щоб привозити з-за кордону автівки для військових – і вона взялася за це!
До повномасштабного російського вторгнення Оля ніколи не була за кордоном, нині ж у її паспорті закінчується вільне місце для відміток про поїздки закордон, але жодна з них не для відпочинку, ні! Десятки тисяч кілометрів за кермом, аби їхали на передову автівки для наших Захисників, теплий одяг, ліки та продукти – для потребуючих майже у всіх куточках України, і найзворушливіша допомога – для дитячих будинків і багатодітних родин…
“Наші військові, коли бачать чималий бус чи позашляховик, та ще й заповнений усім корисним-потрібним, а за його кермом – тендітну жінку, маму трьох дітей, просто шоці! Дивуються, перепитують мене: “Це що, ви сама його пригнали, ще й за кордон по нього їздили?”.
Так, кажу, я сама! А все тому, що ми вас дуже любимо, ми дуже вдячні вам, бо ви захищаєте наші родини, наших дітей. Ви даєте нам змогу жити і зустрічати кожен новий день.
Коли розповідаєш, усе виглядає так просто і легко, але насправді волонтерство – це важка праця – і фізично, і морально. А ці два роки і так виявилися дуже нелегкими – у тата виявили важку онкологію, йому ампутували ногу, але ми все одно боремося, не здаємося!”.
Її чоловік під час служби був у багатьох гарячих точках – село на Донеччині, де були вони з побратимами, дуже жорстоко обстрілювали, рівняли з землею; авто, яке Оля для них пригнала, згоріло, а разом із ним і багато їхнього необхідного обладнання. На щастя, усі хлопці вижили! Але пройшли справжнє пекло – було таке, що в розпал дуже важких боїв чоловік записав і надіслав Олі відео, де прощався з нею та дітьми – бо був упевнений, що не вибереться звідти живим… Вона навіть не може переповісти, що пережила.
Нині він, повернувшись зі служби, підтримує її у волонтерській справі – бо, як ніхто інший, знає і розуміє, як багато важить для військових волонтерська допомога і підтримка.
“Мене часто запитують – як ти за цей час не втомилася, не вигоріла, що спонукає тебе допомагати? Я ж просто не розумію – як можна не допомагати?! Не допомагати тим, хто просто зараз неймовірною ціною виборює для нас кожен новий спокійний день тут, у тилу? Багато чого наші воїни закуповують за власні важко зароблені кошти, але це неправильно, адже перемога потрібна не тільки їм, а — нам усім. Підтримка з тилу — наш обов’язок. І добре, що багато людей не втомлюються допомагати і не байдужіють.
Треба допомагати – стільки, скільки вистачить сил, зупинятися не можна! Бо по іншому ніяк. По іншому ми не переможемо. Зрештою, перемога – це не те, що наприкінці, а кожен день, коли ми не здалися і вижили”.
День волонтера – щоденна реальність, яка змінює країну!
Волонтерити — це отримувати неймовірні емоції! Коли бачиш вдячні очі військових, які сідають за кермо авто, яке їм так потрібне; коли вдається допомогти багатодітній родині, яка потребує підтримки; коли привозиш допомогу до дитбудинку і плачеш в найтепліших у світі дитячих обіймах…
Усвідомлення того, що ти – звичайна людина, можеш змінити чиєсь життя на краще – це окрилює, це надихає! Розумієш, що ти недаремно проживаєш це життя. Немає жодного волонтера, який не відчував Дива – і це найнатхненніше.
“Раніше я не усвідомлювала, наскільки люблю нашу Україну, як з корінням вросла у неї. Коли почалося повномасштабне вторгнення, багато знайомих з різних країн кликали мене – приїжджай сюди, до нас – в Канаду, Німеччину, Іспанію… Кажу, ні – я залишуся тут, в Украні, і буду допомагати. Я щаслива бути зараз тут, де я є”.
Війна як лакмус – ми всі дізналися, хто є хто, побачили усіх справжніми… Із кимось з уже колишніх друзів доля розвела, а хтось допомагає з усіх сил: і так приємно знати, що таких людей багато, що таких людей більше! Україна – країна волонтерів. Ми всі це зрозуміли з перших днів широкомасштабного вторгнення, коли кожен намагався допомогти чим міг, кожен хотів бути корисним. Є в нашій країні безліч людей із золотим серцем, і багато з них для себе обрали волонтерство справою і способом життя.
Шукати по всьому світу бронежилети, дрони та тепловізори для захисників, купувати автівки та старлінки, плести маскувальні сітки, готувати тонни смаколиків та відвозити на передову, знаходити потрібні ліки, здавати кров пораненим, рятувати “хвостиків”, допомагати тим, чиє звичне життя вкрала війна…
І так – кожен день! День волонтера – це не лише свято в календарі, але й повсякденна реальність, яка змінює життя і країну! День волонтера – не просто 5 грудня, кожен наш день – день волонтера! Так само, як і кожен день – день ЗСУ, бо без них – ніяк! Дякуємо нашим захисникам за кожен день, кожну хвилину нашої свободи! Розумію, що навіть після перемоги на нас чекає дуже багато роботи – і готова за неї братися!
З нашим Днем, браття і сестри-волонтери! Нічого не біймося, йдімо вперед! Сьогодні ми стали ще на день ближчими до нашої Перемоги!
