“Якщо я знаю, що можу допомогти, то чому маю сидіти без діла – хай я навіть у кріслі колісному? Якби не це крісло – був би на фронті, а так… Я буду робити все, що в моїх силах, і навіть трохи більше!”.
І він робить. Незламний волонтер на колісному кріслі Іван Джердж об’єднав людей і зібрав понад 10 мільйонів гривень для ЗСУ!
“10 мільйонів – то воно так, звісно, але ж ви напишіть, що то не Іван сам зібрав, то люди донатили і допомагали, – усміхається чоловік. – Ось такі у нас люди неймовірні!”.
З перших днів війни його дім перетворився на волонтерський штаб.
Незламний волонтер на колісному кріслі власноруч виготовляє окопні свічки, координує збори коштів, шукає і купує усе необхідне для військових, щодня їздить на пошту – відправляє передачі на фронт.
Його телефон не замовкає ні вдень, ні вночі: військові, побратими-волонтери, благодійники. Кожен дзвінок – це можливість врятувати чиєсь життя.
“Був період, коли моє життя майже висіло на волосині, – каже чоловік. – Тому я докладатиму максимум зусиль, аби допомогти врятувати якомога більше життів наших захисників і захисниць…”.
"Життя може змінитися за одну мить"
Історія Івана Джерджа – незламного волонтера з Тернопільщини – це не просто розповідь про волонтерство. Це урок того, як особиста трагедія може перетворитися на силу, що допомагає іншим.
Доля часом випробовує нас найнесподіванішими способами. Дев’ятнадцять років тому одна мить розділила його життя на “до” і “після”.
“Мені було 16, коли я потрапив на мотоциклі в ДТП і зламав собі шийний відділ хребта, – розповідає Іван. – Закінчував 11 клас, попереду було стільки планів, мрій і надій. Хотів стати поліцейським – я з тих, що завжди борються за справедливість, планував за день-два складати іспити…”.
“Одна мить перекреслила усе життя. Навіть останнього екзамену не встиг скласти. Єдине, що чітко зрозумів – це те, що здаватися не збираюся! Ще в перші хвилини після аварії, лежачи під мотоциклом і розуміючи, що я не відчуваю ніг, я вже себе опанував і не падав духом. Але попереду було ще дуже багато болю, випробувань і труднощів…
Коли я вперше усвідомив, що більше не зможу ходити, здавалося – світ зупинився, – згадує Іван. – Але потім зрозумів: якщо не можу ходити ногами, ходитиму серцем.”
І він пішов. Спочатку – подолавши власний страх, біль та відчай. Пересів на автомобіль з ручним керуванням, освоїв адаптований велосипед. Кожен новий день ставав маленькою перемогою над обставинами.
“Було важко. Було багато болю, мій шлях до відновлення був далеко не простим. Але на жодному його кроці я не думав про те, щоб здатися…”
“Нині щодня розминаюся на брусах, “намотую” десятки кілометрів на спеціально облаштованому велосипеді, для мене це величезне натхнення – відпочиваю душею і тілом, заряджаюся. Було таке, що постановив собі – і понад 50 кілометрів за день проїхав велосипедом! Немає нічого неможливого – треба долати всі труднощі!
Життя не зупинилося, мрії не зникли – навпаки, після травми додалося багато нових! Мрію стрибнути з парашутом, піднятися на Говерлу, і вірю – дуже сильно вірю в те, що буду ходити!
А, окрім щоденної роботи над собою, – ділиться чоловік, – я вирішив, що хочу для когось ще щось робити. Щось добре, що б надихало, заряджало, залишилося в пам’яті…”.
Незламний волонтер: "Не питайте себе, чи можете ви щось зробити. Питайте себе, як ви можете це зробити"
Його рідне село Возилів на Тернопільщині стало полем для перших добрих справ. Односельчани досі згадують, як Іван, попри усі складнощі, допомагав облаштовувати для місцевих дітей стадіон. З його ініціативи з’явилися туристичні вказівники, а стела “Я люблю Возилів” стала символом його невгамовної енергії та любові до рідного краю.
Але повномасштабне вторгнення росії змінило все.
“Коли побачив, як наші хлопці йдуть захищати країну, зрозумів – я не буду осторонь! – розповідає Іван. – Я міг виїхати – але навіть думок таких не виникало. Навпаки, з першого дня зібрав довкола себе однодумців – і робота закипіла!
Наша староста села Галина Фецич – її син із перших днів зголосився добровольцем, на жаль, він загинув; і волонтерка Оксана Бубнів – вони збирають ліки, одяг, продукти. А я і ще один наш земляк Роман Бабала, який багато років уже живе в Англії, взялися збирати на амуніцію, тепловізори, машини”.
За два роки війни через їхні руки пройшло понад 10 мільйонів гривень допомоги фронту. Це майже десяток автомобілів, які рятують поранених, близько сотні безпілотників, що розвідують ворожі позиції, тепловізори, що допомагають бачити у темряві, генератори, що дарують світло у бліндажах.
“Знаєте, що найбільше вражає? – посміхається Іван. – Коли оголошую збір у селі, люди реагують миттєво. Бувало, за добу спільними зусиллями збирали на автомобіль чи на РЕБ. Це не просто гроші – це довіра людей і їхня віра у перемогу.
Один із наймасштабніших і найбільш щемних для мене зборів – збір на 500 тисяч гривень на закупівлю FPV-дронів на честь загиблих воїнів Бучаччини. Майже три десятки “пташок” – кожна з яких присвячена загиблому герою – ми підписали недавно і вони поїхали до різних підрозділів.
Кожна подяка від військових – це як нове серце, – зізнається наш співрозмовник. – Коли бачиш фото з передової, де те, що ти допоміг придбати, рятує життя іншим, розумієш – твоє життя має сенс”.
“Болить душа за всіх наших захисників, хочеться допомогти усім. Я знаю, що таке біль втрати – з моїх родичів, які нині захищають Україну, уже двоє загинули і один зник безвісти. Один з них – близький товариш, сусід, з яким разом росли і ганяли футбол… Коли я оговтувався після травми, він мене возив по селі на кріслі колісному. Пам’ять про тих, хто віддав життя за Україну, про їх подвиг – це те, що дає сил, коли, здається, сил зовсім немає…
Не питайте себе, чи можете ви щось зробити, – каже Іван. – Питайте себе, як ви можете це зробити. Бо поки наші захисники тримають лінію фронту, у тилу не може бути байдужих. Кожна гривня, кожна добра справа – це цеглинка у нашу спільну перемогу”.
Історія Івана Джерджа – це нагадування всім нам: справжня сила – в умінні йти серцем назустріч потребам інших. І часто найбільші герої – це не ті, хто може багато, а ті, хто робить все можливе з того, що має.
“Такий уже в мене характер, – каже Іван. – Якщо я щось задумав зробити, то не заспокоюся, поки не зроблю!
І навіть після нашої Перемоги буде багато нових волонтерських проєктів – роботи вистачить на всіх!”.
