Війна не зібрала їх людяності і вміння бути щасливим
Бути щасливим – історія подружжя, яке втратило дім, але не надію та любов!
Їхня історія чимось нагадує сюжети казок: “Жили собі дід і баба, дід плів кошики, бабця вишивала. Жили-поживали, добра наживали. Та якось пішло на них війною темне військо…”.
Але того, що сталося далі, не придумаєш навіть у найчорнішій, найстрашнішій казці… “Я кричала, плакала, молилась, – згадує баба Шура. – Над нашою хатою снаряди російські – летить, тріщить, а ми сиділи, дивилися, як скло у вікнах тріщить, як дерева у дворі зносить, як сарай упав. Дивом врятувалися…”. Але ця історія – не про горе. Навпаки, вона про те, як це – бути щасливим, попри усі пережиті біди.
Шлях до щастя – у любові
Бути щасливим разом уже майже шість десятків років – це про них. Подружжя Василя і Олександри Дубин разом уже 58 років. У рідній Новоселівці їх знають насамперед як талановитих майстрів – бабця Шура (так її називають у селі) вишивала, а дід Василь плів кошики із лози. Коли їх будинок, а разом з ним і все, що наживали не один рік, було зруйновано, вони найбільше побивалися не за майном, а за сімейними фотографіями і своїми рукотворами… Кілька уцілілих дерев – єдине, що залишилося від їх обійстя. Минулої весни неподалік їхньої хати окопалися наші війська – і дідусь з бабусею, попри страшні обстріли і небезпеку, щодня знаходили можливість принести свіжої домашньої їжі нашим солдатам.
Рік тому, коли волонтери Goodacity навідували подружжя, неймовірно зворушило прохання дідуся Василя, який попросив лише найнеобхідніші речі для облаштування побуту і… сукню для дружини! “Бо моя Санечка – найкрасивіша для мене, і такою і має бути”. Бути щасливим – це насамперед любити і зворушливо турбуватися один про одного навіть у найважчі часи…
Рік по тому ми – знову в гостях у подружжя. Дід Василь і баба Шура живуть у старенькій батьківській хаті в Кобилянці. Щоб не ятрити душу страшними спогадами, говоримо про їхні рукотвори – бо ж такого творчого подружжя, як вони, ще пошукати!
“Ну от люблю я такоє дєло”, – сміється, зібравши зморшки в кутиках очей, дід Василь, коли питаємо його про те, що спонукало взялися за плетіння кошиків з лози. Його шлях до щастя – у тому, щоб займатися улюбленою справою.
“Плету кошики ще з четвертого класу – мене навчив покійний дядько, батьків брат, він усе життя займався цим і мені своє ремесло передав. То я в нього під руками весь час крутився, дивився, як він плете, а потім уже й сам приловчився. Їздив, збирав і заготовляв лозу – це непроста справа, тут є свої секрети, треба не тільки уміння, а й терпіння…
Поки на пенсію не вийшов, тільки для себе плів, а потім вже подумав – чом би цим ще якусь копійку до пенсії не заробити?
Поставив собі план – плести по 100 кошиків за зиму, і гайда до роботи, а потім уже і реалізовував їх. Торік у лютому сплів вже 85 корзин, поскладав у сарай – а тоді “прилетіло”, і всі згоріли, тільки попіл зостався… Ет, але нічого, взявся плести нові…”.
“Були тричі обстріляні і похоронені, – розповідає дідусь Василь про страшні події весни 2022. Про те, як на вулиці оселилася війна і уже незабаром стала їхньою єдиною сусідкою – всі інші виїхали… Як їхню Новоселівку, яка стала останнім форпостом перед Черніговом, окупанти обстрілювали вдень і вночі, нещадно знищуючи…
“Один із хлопців, що біля нас базувалися і часто у нас вдома були – ми з Шурочкою завжди кликали хлопців попоїсти гарячого, – уже після того, як окупантів прогнали, розповідав журналістам про те пекло, що творилося у Новоселівці, як вмовляв нас виїжджати, а ми не послухалися і, скоріше за все, загинули… Він не знав, що ми наступного дня таки поїхали, то й припустив найгірше… Журналістка потім до нас приїжджала – переконатися, що живі, – сміється. – Каже, будем тепер довго жити. От такі діла… Живемо – і слава Богу!
Уже за рік трохи заспокоїлися, звиклися, але спочатку так ніби у сні були – не дай Бог нікому пережити те, що ми пережили. Але що нарікати – люди мають і більшу біду…
Все, що нажили, – все пішло, все згоріло. У чому вийшли з хати, у тому й залишилися. Але, Слава Богу і добрим людям, не бідуємо… Нас тут по селах багато хто знає, то допомагали, приносили, хто що міг, і одяг, і продукти, дякую велике всім! А город трошки садимо, та я кошики ходжу до траси продавать, та й так і живемо…”.
"Плетена" мода
“По лозу для кошиків мотаюся туди-сюди: і тут, у Кобилянці, на березі річки зрізаю-заготовляю, і в Брусилів та Вознесенське по сусідству їжджу… Мені 83 роки, а я з велосипеда не злізаю. Але якби не велосипед, то не знаю, що б зі мною було. Я, коли ще на роботі був, тричі на рік лежав у лікарні з радикулітом. А велосипед мене вилікував. Велосипед – мій друг, я ним і з Новоселівки виїздив, коли там усе горіло… Шурочку мою військові вивозили, а я сказав, що сам – на роверика сів і поїхав за ними…
Нині по боках біля рами навішаю свої кошики на велосипед, і їду з тим добром на зупинку біля траси. Беру з собою воду, якийсь перекус нехитрий – мені вже багато не треба, газету, щоб почитати, та й так… Розставляю свій товар, машини їдуть, котра-не котра і біля мене зупиниться, купують кошики і дякують діду. Отакі діла. Уже є такі собі «постійні клієнти» – бувало, кажуть: “А ми вчора їхали, дивимося, де це наш дідусь із кошиками, щось його не видно…”. Корзини мої хвалять всі – то не я хвалюся, то люди хвалять, – сміється. – Люди купують часто: бо воно ж і зручно, і практично, і красиво, та й здорОво, не те, що той пластик… На ринок і по магазинах нині модниці з такими плетеними кошиками ходять – то правдива мода на наше, українське, добротне, народне, нарешті повертається… І Слава Богу, бо своє треба пам’ятать і шанувать. А ми з Шурочкою, поки можемо, творить будемо…”.
Життя – мов вишите полотно
Що таке щастя – це бути разом. “Доля нас так разом звела”, – каже про чоловіка бабця Шура. Каже, полюбила його не лише за талант, а насамперед за добру душу і чуйне серце. “Василь мій працював дорожником, а я продавчинею у магазині, – розповідає про нехитру життєву стежину жінка. – Вишивала, скільки себе пам’ятаю, – каже бабця Шура. – З самого дитинства… Мабуть, вишивати навчилася відразу ж після того, як і ходити! – Я сама з 46 року, то у п’ятнадцять уже мала вишиті метрові рушники, люди, яким я їх дарувала, досі їх зберігають. В’язала гачком, стільки одягу нав’язала собі, була перша модниця на селі, – сміється… Вишивала і хрестиком, і гладдю, але найбільше хрестиком. Нині також ним вишиваю – купую на ринку схеми і за ними уже картини цілі голкою і ниткою “малюю”. Які кольори, які взори, дуже красиві рушники були, а картин вишитих удома стільки було, що й не злічити! Було…”.
На очі їй набігають сльози – усе вишиття згоріло у зруйнованому домі. “Скільки там рушників було, скільки праці, скільки душі! Троє діток наших у тій хаті народилися – нині тільки двоє із них в живих… Але я вже не плачу – бо що душу ятрити, знаєте, взялася тепер наново все вишивати – прошу Бога, щоб дав ще літ і здоров’я, аби все довершити… Навіть вправи для очей оце знайшла-вичитала, тепер щодня роблю – щоб зір не підводив, бо мені ще багато вишивати!
Я коли вишиваю – мені та-а-к добре, знали б ви, як! Я заспокоююся, забуваю про всі біди і проблеми, для мене це найкращі ліки, розрада для душі! Від вишивання не стомлююсь, навпаки, воно додає мені сили, лікує, надихає на життя! Онучатам своїм вишиваю – дивлюся на них і розумію, що таке щастя!
За все життя, скільки вишивала, жодної вишивки не продала – все тільки дарувала людям. А чого дарую?
Бо люблю! Люблю природу, люблю річку, люблю все живе довкола і люблю людей – головне, щоб щирих! Ось такий я романтик, – сміється жінка. – Так, в житті, як на довгій ниві – було всякого, і доброго, і важкого… Як у вишивці, переплелися і “червоне – то любов” і “чорне – то журба”. Але тим наша українська вишиванка і красива, що тут переплелися усі барви, і в житті людському теж так – сумне і радісне теж часто поруч… Я на сумному волію не зациклюватися – і в цьому мені якраз допомагає вишивка. Кажуть, якщо людина творить красу, то її усюди й знаходить. Я так і роблю…”.
Їхня історія чимось нагадує сюжети казок: “Жили собі дід і баба, дід плів кошики, бабця вишивала…”. І мені б дуже хотілося, щоб у їхній історії був ще й такий казковий хепі-енд – із відбудованим будинком та щасливими фото біля нього. Але життєві сюжети не завжди збуваються так, як у казці… Дім у Новоселівці так і стоїть руїною, дід Василь і бабця Шура живуть у половинці старої, ще батьківської хати у Кобилянці. Але, попри все, вони знають, як це – бути щасливим.
“Щасливі, що живі осталися, – каже дід Василь. – А головне, що ми є один в одного!”.
Коли немає дому, шукаєш притулок у людях. Коли немає стін, шукаєш плече…
У їхньому затишному домі завжди було так багато любові, тепла і турботи. Дому більше немає – але турбота і любов залишилися. І вони – не минають.
