Наслідки війни – це про силу наших людей
Пані Лідія із Чернігова зустрічає нас біля посіченої осколками брами. Її подвір’я засіяне квітами, що виглядають особливо яскраво на фоні понівеченого дому. Впадає в очі контраст: побиті-поруйновані стіни – наслідки війни – і пишна краса квітів, їхнє буяння… “Хоч десь є краса, – сміється жінка. – Бо як тільки на будинок подивлюся, щоразу душа болить – згадую, як ми з донькою і маленьким онучком ховалися від обстрілів у погребі, а над нами дім горів… А на квіти подивишся і думаєш – життя продовжується, треба брати себе в руки і жити. Щоб діти дивилися і думали – мама сильна, і ми такі маємо бути…”. Вона – сильна жінка. «А як не бути сильною, коли на тебе з надією дивляться дитячі оченята (онучкові Богданчику, який ховався з нами в погребі від російських “Градів”, торік весною ще не було й чотирьох ), запитуючи: “А далі як?”.
Зруйнований дім – але не життя!
“Ви знаєте, я для себе вирішила – у день нашої Перемоги зріжу всі-всі свої квіти – і піду наших хлопців ними зустрічати, буду їм під ноги квіти класти, бо немає таких слів, щоб висловити їм усю нашу любов і нашу вдячність…
А поки чекаємо і всі, хто як може, наближаємо нашу Перемогу, для нас усіх нині головне – не опускати руки, триматися і підтримувати одне одного. Це ж треба, щоб сьогодні, якраз перед розмовою із вами, зустріла нашого рятівника – чоловіка, який минулої весни врятував нас із донькою та онучком. Поговорили, обнялися, пригадали, як це було, поплакали разом… Ви вибачайте, я коли це згадую, не можу не плакати – уже більше року минуло, вже ніби й звиклася, тримаюся, а коли тільки беруся розповідати – одразу сльози… Та й як не плакати – кров холоне в жилах, як згадаю…
Обстрілювали нас – страшне як, аж стіни тряслися… Ми з донькою і малим Богданчиком були у погребі чоловікового брата, коли в будинок над нами влучив снаряд і розбив його. Почалася пожежа – ми вискочили, у чому було, донька з маленьким сином на руках, а я за нею, над головою свистить, бахкає, а ми біжимо, з того жаху і розпачу і самі не розуміючи, куди… Просимо чоловіків, яких зустріли по дорозі – допоможіть нам, вони відвертаються, аж один каже: “Бігом до мене у погріб!”. Провів нас, нагодував, заспокоїв – там, у тому погребі, ми й ночували. Був такий трагікомічний момент: увечері той чоловік, Олександр, каже – ходімо надвір, треба готувати їсти – бо ж ні світла, ні газу не було, тільки на вогні готували.
Я плачу, кажу – я боюся йти, бо там стріляють. А він мене заспокоює, каже – а я от вже нічого за ці дні не боюся, у мене гармошка є, я піду з тобою, візьму її та й буду грати, вже веселіше буде… Я засміялася, і пішла надвір готувати… Так він врятував нас у нашу найстрашнішу ніч у житті.
Коли побачили наш зруйнований дім, спершу не було навіть сліз – був шок. Наслідки війни страшні: у наш будинок “прилітало” двічі – 11 березня “поранило”, 13 березня – “добило”… Біля нашого будинку розірвалося два снаряда, третій потрапив у гараж. Гараж розбило повністю, а в нашому будинку розбило дах, вікна, стіни посікло осколками, всередині багато осколків у стінах, підлозі, меблях… Того ж дня ми під нестихаючу канонаду із “градів” виїхали з Чернігова. Були трохи на Західній Україні, згодом поїхали до Польщі. Довго оговтувалися від усього пережитого. Наш Богданчик – наш маленький щебетун, наш непосида – за нього серце болить найбільше… Він бачив і обстріли, і руйнування, сидів із нами по підвалах… Він досі боїться голосної музики, звуків двигуна машин, а коли у Польщі побачив літак, то розплакався і перепитував: “Ба, а він на нас бомби кидать не буде? Точно-точно не буде?”.
Він малюнки нашим захисниками малює, ми їх волонтерами передавали. Стараємося допомагати фронту, чим можемо – навіть коли були у Польщі, то і маскувальні сітки там плели, і продукти на фронт збирали-передавали… Хто хоче допомагати, той знайде як – навіть коли самим нелегко. Бо коли ти допомагаєш, відчуваєш, що живеш не марно!”.
Наслідки війни: "як окупанти "звільнили" нас від усього майна"
“Ми, коли повернулися назад до Чернігова, так плакали з донькою на радощах!.. Так, нелегко, так, війна, але це – наша земля! І вона дає нам сили. І дім є дім – навіть якщо твій дім понівечений, поранений, побитий…
Ми все життя прожили у мирі і злагоді, а тут на старості таке… Будинок, де ми жили – ще бабці моєї, побудований у 1937 році, він уже одну війну пережив. Чоловік працював на радіозаводі, я – у “Чернігівнафтогазгеологія”, стару бабусину хату з глиняними стелями підбудували, трохи оновили, і там жили. Не в розкошах, але у мирі і злагоді, душа в душу…
Я на пенсії уже 10 років – відтоді і серйозно зайнялася квітникарством – і для душі справа, і додаткова копійка, бо скільки там тої пенсії… Квіти любила завжди – а як же їх не любити? Людина, яка любить квіти, любить все живе – не може бути злою ніколи… Тому й українці садять дерева, рятують тварин, гуртом відбудовують понищене війною, а окупанти уміють тільки нищити та руйнувати…
Як мене боліла душа, коли на моїх очах горіли і гинули дерева у саду, коли бачила величезні вирви на місці квіткових грядок… І за дім наш понівечений боліла – онучок Богданчик так плакав, коли побачив серед руїн свою згорілу курточку, все питав – “То погані дяді спалили?”.
Будинок був дуже понівечений, повибивані вікна, осколками посікло усе. Ми шукали можливостей, як відновити наш зруйнований дім – бо самим із цим не впоратися. Благодійний фонд “Рокада” допоміг із матеріалами для даху, ми трохи підрихтували кухню і одну кімнату, і так і живемо. Коли вже геть опускалися руки, пощастило зустрітися із волонтерами Goodacity – дякую вам за допомогу! Попереду ще дуже багато роботи, але стає легше, коли розумієш, що ти – не сам… Така підтримка дуже важить. У нас дуже багато людей із такою бідою – у них теж зруйновані будинки, і я всім їм хочу сказати – тримайтеся, не здавайтеся! Ми всі разом допоможемо один одному відновити своє життя з руїн. Кожен із нас може допомогти іншим – своїм словом, своєю посмішкою, своїм добром. Нехай наші душі будуть наповнені вірою та надією, а наші серця – любов’ю та співчуттям. Вірте в себе і в нашу спільну перемогу!
Нині живу з того, що продаю квіти – тюльпани, нарциси, троянди, ромашки, хризантеми… Хоч і невеликий, але вже підробіток, бо ж треба на відновлення хати назбирати. Але річ тут не лише у грошах: мої квіти – моя радість!
Я, коли додому повернулася, найперше побігла дивитися, як там мої квіти – і так над ними і сміялася, і плакала… Власноруч весь квітник розчищала від уламків, цегли, осколків снарядів. А коли побачила, як квіточки пробиваються крізь землю – аж на душі легше стало! Для мене вони – і символ надії, і символ нового життя… Подивіться на наш Чернігів: понівечений війною, але – незламний і квітучий! Якщо люди садять квіти, отже, майбутнє – буде! Вірю в ЗСУ, вірю в наше щасливе майбутнє. І на наступний рік планую сіяти квіти – для людей, для Перемоги!”.
