Не знаю, як дивитися це відео без сліз. Без мурашок по шкірі. І – без неймовірного відчуття гордості за наших незламних Людей! Відео, де сильний духом військовий після ампутації не падає духом, а допомагає волонтерам – подає стрічки для плетіння сіток.
Історія військового Валерія з одного із сіл на Чернігівщині – це історія неймовірної сили духу, мужності, волі до життя та приклад того, як ніколи не опускати рук. Навіть якщо рук залишилася тільки одна.
Найважче на війні – коли гинуть побратим
“Ну як це – не йти?! Такої навіть думки не було! Коли мені принесли повістку, рідним відразу сказав: “обхідних шляхів” шукати не буду, йду служити, захищати вас та Україну. Батьки і дружина хвилювалися, переживали, але підтримали мене. Я, коли вже зі служби телефонував мамі, щоразу говорив їй, що все добре, що ми далеко від “гарячих” точок, у нас все тихо, все спокійно… Віддзвонився, заспокоїв маму, щоб вона не хвилювалася – і знову на передову, у самий “вир” війни…”.
Валерію 29. “Мої батьки з Закарпаття, сюди, на Чернігівщину, приїхали 25 років тому, тут я прожив усе своє життя, тож вважаю себе чернігівцем, – усміхається чоловік. – До школи ходив у сусідню Шибринівку, потім – робота, працював будівельником, потім війна…
Я призивався разом з моїм рідним братом, ми разом були і на навчанні за кордоном – в Іспанії. Навчання було дуже насичене, дуже потужне і корисне! До українських військових там ставляться з великою шаною та повагою, вразило, з якими почестями нас проводжали звідти на фронт.
По завершенні навчання я пішов служити у 58-му бригаду, був оператором-розвідником.
У квітні був уже на передовій, ніс службу неподалік Кремінної на Луганщині. Чи було страшно? Радше, ніяк до кінця не міг повірити, що це все відбувається насправді… Робота піхоти – “вгризатися” в землю, бо чим більше викопаєш, тим вищі шанси на виживання, адже орки гатили по нас з усього, що в них було, обстріли були постійні…
Увесь день копаєш у “бронику”, весь мокрий, а вночі спиш, так і не знімаючи бронежилета… Війна – це робота, для якої ти маєш бути сильний духом і тілом… Важко було і фізично, і морально, проте намагався за будь-якої можливості зателефонувати додому і сказати, що зі мною все гаразд. Забезпечення було добре, нам всього вистачало. Не можу розповідати багато про війну, скажу тільки, що все можна подолати, пережити — і страх, і побутові незручності, і багато чого іншого, але найболючіше бачити, як гинуть твої побратими, ті, з ким ти стільки часу провів пліч-о-пліч. З ким ви ділили один бліндаж, з ким ще недавно разом їли, жартували, сміялися, а тоді раз – і їх нема… Дуже це боляче”.
Сильний духом – це коли відсутність кінцівки не означає, що тобі "відрізали" життя
14 травня, обід. Черговий день на війні. День, коли життя поділилося на “до” і “після”.
“Ми були на позиціях, – пригадує Валерій, – коли нас обстріляли – чи то з міномета, чи з чогось іншого, зараз уже й не пригадаю, що саме по нас прилетіло. Вибух, а тоді темрява… Отямився, відкрив очі – бачу, руки нема, а у хлопців моїх – геть біда… Побіг в сусідній окоп за допомогою – навіть сам не уявляю, як в шоковому стані зміг це зробити. Нас в окопі було п’ятеро – вижили лише я з побратимом…
Мене повезли в лікарню у Лиман, потім прооперували в Ізюмі і доправили до Харкова. Лікарі казали, що турнікет, який мені наклали побратими, фактично, врятував мені життя… Коли був в Ізюмі, попросив телефон – задзвонив рідним, кажу, живий, не хвилюйтеся – і до Харкова до лікарні до мене уже примчала дружина.
Далі – довга вервечка військових госпіталів, лікування, тривала реабілітація. З липня я уже вдома, намагаюся адаптуватися до того, що життя тепер змінилося… З протезуванням наразі ситуація складна – всі інстанції, куди я звертався, сказали, що потрібно довго чекати – у них величезні черги. Окрім того, у мене висока ампутація, протези такої конструкції у нас в Україні складно знайти. А протез мені ой, як потрібен: хотілось би могти у всьому давати собі раду і знову повертатися до звичного життя.
Його сили духу вистачає навіть на те, аби підтримувати побратимів! “Ми з хлопцями у лікарні, які теж мали схожі проблеми, багато спілкувалися, підтримували один одного, – каже Валерій. – Відсутність кінцівки не означає, що тобі “відрізали” життя.
Життя є, воно продовжується. Не треба думати про те, чого в тебе немає, а концентруватись на тому, що у тебе залишилось. Подивіться, скільки наших хлопців воюють з протезами: рук, ніг, одним чи навіть кількома…
Такого, мабуть, ніде у світі більше немає! А в нас є – бо ми країна незламних! Я з самого початку не робив зі своєї травми трагедії: рука – то таке, і без рук люди живуть. Щастя, що вижив – не всім нашим того дня так пощастило…
З усіма своїми побратимами нині тримаю зв’язок – вони мене теж дуже сильно підтримали, і нині я теж переживаю за них…”.
Запитую про відео із плетення сіток, де ми вперше побачили Валерія.
“На плетення сіток до нашого сільського клубу – то я разом з дружиною ходжу, – усміхається чоловік. – Хоч одною рукою багато там не зроблю, але все одно – поміч, особливо, коли дивлюся, як волонтери із сусідніх Антоновичів і Шибринівки працюють, як бджілки і нам допомагають. Досі мучать мене фантомні болі – якби не вони, робив би і допомагав би значно більше. Дружина завжди долучалася до волонтерства, і зараз теж. Вона – мій ангел-охоронець, мене дуже в усьому завжди дуже підтримує! Ми восени 21 року одружилися, а за півроку почалася повномасштабна війна. Я працював у Бучі на будівництві, ми там орендували житло, узимку були в рідному селі на Чернігівщині, а якраз на 24 лютого планували їхати туди – дивом Бог вберіг. Наше ж село окупанти минули проїздом – проте дивитися на ворожі танки, які сунуть по наших вулицях, було нестерпно. Пригадував цей момент на війні, казав собі: ми всі тут, щоб ці танки більше ніколи не їздили по нашій землі…”.
Не повертатися спиною до тих, хто повертається з війни
“Удома уже встиг трохи адаптуватися, навіть дружині намагаюся допомагати, чим можу. Я до роботи беручкий: якщо вже щось почну робити то мушу завершити! Я правша, тепер вимушено став лівшею: і їсти, і все робити – навіть голитися навчився лівою рукою, єдине, писати поки що лівою вдається не дуже. Що б я порадив тим, хто теж зіткнувся з ампутацією і тільки на початку цього шляху – насамперед не втрачати віри та сили духу, пам’ятати, що життя продовжується – і це найважливіше.
Є багато хлопців з пораненнями, і треба, щоб не лише держава, але й суспільство, люди знали як поводитися з людьми з ампутаціями, щоб розуміли, що поранення і травми військових – це ціна нашого кожного нового дня.
Що психологічно найважче нині? Бути “невидимим” тут, у тилу – коли люди, забачивши тебе, ковзнувши поглядом по порожньому рукаві, відводять очі і мовчки проходять повз.
Прочитав нещодавно гарний вислів: “Суспільство має взяти відповідальність за солдата, який повертається, так само, як він взяв відповідальність за суспільство, коли йшов на війну”. Хочеться, щоб справді так і було – щоб про таких, як я, пам’ятали не лише до якоїсь дати, щоб не поверталася спиною до тих, хто повернувся з війни. Мрію про те, що коли повернуться додому усі, хто нині захищає нашу Батьківщину, наше суспільство навчиться гідно зустрічати з війни не лише загиблих, а й живих героїв…”.
Замість P.S. Не забуваймо про ціну кожного нашого спокійного дня тут, у тилу. Допомагаймо військовим – хто чим може. Прикладаймо руку до серця на знак поваги і шани щоразу, як бачимо їх на вулиці.
