Особлива дитина – це не вирок
Слово “мама” – таке просте і таке значиме… Кожна мама, взявши на руки своє дитя, мріє про час, коли зможе його почути.
Пані Наталя із селища Михайло-Коцюбинське слово «Мама» почула, коли сину Сашку було далеко за 25.
“Сашко – особлива дитина, – каже жінка. Хоча коли він народився – лікарі нічого не казали мені про жодні проблеми, – розповідає жінка.
– Згодом почали проявлятися симптоми затримки розвитку: син пізніше за інших почав сидіти, ходити… Час минав, а до трьох років ми так і не почули від нього жодного слова.
Місцеві лікарі, до яких зверталися, тільки руками розводили – мовляв, не знаємо, у чому справа, не хвилюйтеся, зачекайте ще трохи, хлопчики пізніше розвиваються, усе нормально… А коли ми забили на сполох і поїхали з Сашком до Києва на огляд, один за одним почали з’являтися тривожні діагнози і постало питання: “Що далі?”.
Це історія про сильну жінку. І про величезну материнську любов, сильнішу за будь-які труднощі!
Бути мамою особливої дитини: як це
Подвір’я родини у Михайло-Коцюбинському – дуже охайне та затишне, біля самої хвіртки нас зустрічає великий кущ капсису, а далі – коридор з троянд. “Дім-сад-город-господарка – то само собою, а квіти – то моя віддушина, – каже пані Наталя. – От тільки цьогоріч за клопотами нема коли й доглянуть за ними, і тішитися їхнім цвітом нема як…”. У сусідньому селі – лежача мама, за якою треба доглянути, удома – онкохворий чоловік та Сашко, для якого мама – увесь його світ…
“Я за спеціальністю – швея, – розповідає пані Наталя, – але усе життя пропрацювала – мамою. Відколи виявилися проблеми з Сашком, увесь час я із ним. Лікарі, діагнози, один невтішніший за інший, медкомісії, лікування…
Після численних медичних комісій Сашу направили на навчання у школу для дітей із важкими порушеннями мовлення у Василькові – ми її відвідували аж 11 років. Там він став більш самостійним, і, хоча говорити так і не почав, але отримав базові навички догляду за собою. Це був дуже важкий для мене період, адже я очікувала, що станеться диво і все налагодиться.
Але було як було – Дива не сталося. Сашко, якому незабаром 30, практично не говорить і потребує постійної опіки. Але для мене головне – прийняти і любити його таким, як він є. Якщо у вас – особлива дитина, життя не зупиняється, це не вирок.
Материнська любов не зважає на жодні діагнози…
Саша – дуже добрий, дуже світлий хлопець. Любить і дбає про все живе, піклується про усіх тварин на господарці. Годує курочок, гладить їх, пильнує, щоб наш песик Амур їх не зачіпав. Раніше ми тримали бройлерів для м’яса – але довелося відмовитися, бо Сашко не давав пускати їх під ніж, нині всі наші кури – довгожителі, живуть до глибокої старості, – усміхається жінка. – Фактично, ми з Сашею завжди разом: якщо кудись їду, беру його з собою – для нього це нечаста можливість десь погуляти, розвіятися, бо ж компанії тут, у селищі, у нього немає. Його ровесники мають сім’ї, роботи…
Сашко навчився користуватися комп’ютером – дуже любить футбол, з захопленням дивиться матчі. Любить книги – коли я йому читаю, як тільки у мене видається вільна хвилинка, читаємо разом із ним. А останні кілька років потихеньку, по буквах, почав сам складати слова – говорить “Мама”, “Тато”, називає прізвище улюблених футболістів та назви команд. Для нас і це – щастя…
Робота мами – захищати свою дитину
Сашко – дуже вразливий, як особлива дитина він потребує спокійного і розміреного життя, де все за графіком і всі поруч. Де немає вибухів та війни, а є багато турботи одне про одного. Але, на жаль, минулої весни все було інакше…
“Найстрашнішим для нас усіх було те, що повномасштабне російське вторгнення ми пережили поокремо, – розповідає жінка. – Сашко залишився у Михайло-Коцюбинському із батьком, а я поїхала в Дніпровське – навідати хвору лежачу маму. Я періодично їжджу туди – приготувати, попрати, допомогти брату доглянути маму. Так вийшло, що якраз напередодні повномасштабного вторгнення брат поїхав у справах до Чернігова, я поїхала до мами, а чоловік Михайло залишився із Сашком удома. Прокидаюся 24-го вранці – а довкола війна, наше прикордонне село обстріляли ще уночі… Міст через Дніпро підірвали, автобуси не ходили, жодного сполучення між селами не було, телефонного зв’язку – теж…
Коли тільки з’являвся якийсь зв’язок, я телефонувала до рідних: Сашко дуже важко переживав ці події, він був розгублений та наляканий, не розумів, що відбувається, а над нашим селищем просто понад хатами на Чернігів летіло усе, що тільки могло, це було дуже страшно… Селище було окуповане, окупанти приходили до нашої хати, але, на щастя, ні Михайла, ні Сашка не чіпали… Дуже важко було це переживати порізно, адже робота мами – захищати свою дитину… Недалеко від нашого дому було кілька прильотів, я дуже хвилювалася за чоловіка і сина. Як тільки російські війська відступили від Чернігова, поспішила до них.
Сашко погано переживає новини про обстріли, необхідність ховатися у погребі… Щоранку встає і каже: “Путін – кака!”. Приносить мені карту України – я йому кажу: “Саша, це наш великий дім, ми все-все відвоюємо, у нас обов’язково буде мир і спокій…”.
Біда одна не ходить – після повномасштабного вторгнення життя сім’ї, і так нелегке, стало ще важчим.
“У Саша через стрес розкришилися зубні протези, які він носить уже віддавна, – каже пані Наталя. – Проблеми з зубами у нього ще змалечку, йому видаляли кісти, зуби на верхній щелепі практично розкришилися, тому він носив місток. Нині ж ситуація узагалі катастрофічна – усі зуби “розвалилися”, а лікування дуже дороговартісне. Що можемо, лікуємо, протезуємо – дуже Сашу шкода, адже йому буквально нічим жувати…
Наш головний годувальник – чоловік, нині прикутий до ліжка важкою хворобою. У рідному Михайло-Коцюбинському його знають як майстра на всі руки: тут, у нас, чи не в кожній другій хаті він щось ставив, лагодив, мурував…
Війна дала поштовх хворобі: Михайло дуже переживав, Сашу до підвалу спускав, сам там із ним годинами сидів, а в погребі сиро, холодно – от і стрес і усе пережите вилилося у онкологію… Як нині дати самій усьому раду – не уявляю…”.
На прощання пані Наталя пригощає помідорами із власного городу: “Пригощайтеся, бо ж пропадуть, я вже людям роздаю, скільки можу, хай хоч їм буде… Скільки могла – закрутила, бо шкода праці: сама вибирала насіння, вирощувала розсаду у теплиці, плекала городину, Саша мені чим міг, допомагав, бо ж тато наш зліг, уся господарка на мені… А зараз за лікарнями світу Божого не бачу, не до помідорів мені нині… Як можу – то хоч людей нині ними потішу, бо така наша вдача людська – допомагати одні одним, хто чим може…”.
