Захисник з біонічною рукою збирає дрони та допомагає військовим з ампутаціями
Рука — металева біонічна, дух — незламний український!
Ветеран Микола Ворончук з біонічним протезом руки… збирає дрони!
“Я втратив руку, але не віру в себе, – каже чоловік. – Любов повернула мене до життя…”.
Після поранення він одружився з коханою жінкою: освідчився на концерті, тримаючи каблучку у новій біонічній руці!
Про те, як прийняти травму, перетворити біль на силу, та як відбувається реабілітація ветеранів, говоримо нині із паном Миколою!
Втратив руку, але не віру в себе…
Микола Ворончук родом із Вінниччини.
“Любов до електроніки у мене родом з дитинства. Скільки себе пам’ятаю, щось крутив, паяв, – сміється Микола. – Бувало, що й струмом мене “шваркало” не раз, але на мою любов до тої справи це не вплинуло…”.
За фахом чоловік – слюсар-електромонтажник, працював на “Укрзалізниці”.
“У перший день повномасштабного вторгнення я був на роботі і бачив російські ракети, які летіли просто над нашими головами. Летіли руйнувати і вбивати… Розумів, що треба їх зупинити і що – “хто, як не ми?”. До військкомату ходив кілька разів. Мені там відмовляли, бо добровольців тоді було чимало, а у мене – ні досвіду, ні військової спеціальності, та й бронь як у працівника залізниці… Збирав та ремонтував для військових акумулятори та павербанки, а в серпні 22-го вирушив на війну”.
Микола служив у 79-ій десантно-штурмовій бригаді – коригував артилерію, потім став навідником. Вони з бригадою були на Донецькому напрямку – там увесь час було “гаряче” і непросто.
“Що під час служби було найважчим? Головне було правильно налаштуватися – якщо ти психологічно готовий до всього, що може статися, тобі буде значно легше на війні. Так, важко; так, є велика втома; так, бувало холодно-голодно, але якщо ти знаєш, чому і задля кого ти тут, все можна пережити і стерпіти. Я йшов захищати свою сім’ю, своїх рідних та близьких – а після мого поранення вони заново повернули мене до життя. Я втратив руку, але не віру в себе…”.
Освідчився коханій на концерті Пивоварова
“16 січня 2023 року – водночас і найстрашніший день у житті, і другий день народження, – каже захисник. – Попри увесь пережитий жах, можна вважати, мені дуже пощастило – вдалося зберегти життя і вийти.
Росіяни пішли на нашу позицію штурмом: ми, скільки могли, тримали бій, але в нас закінчився боєкомплект. Під час бою мене поранило, побратим загинув, а російські військові зайшли на нашу позицію. Трьох наших хлопців забрали нібито “у полон”, а насправді відвели у посадку неподалік і там розстріляли. Мене врятувало поранення – окупанти порізали на мені одяг і залишили на морозі зі словами “хай помирає”. Тоді було дуже холодно – але це врятувало мені життя, бо через холод я не стік кров’ю…А п’ять годин по тому, я, вже ледь притомний, помітив, як наді мною завис наш дрон. Помахав йому – хлопці прислали по мене бойового медика і чотири кілометри ми по замінованій території бігли до своїх. На щастя, добігли…”.
Далі були евакуація, госпіталь, операція – лікарі сказали Миколі, що поранену праву руку уже не врятувати, доведеться її ампутувати. Спершу чоловіку було важко. Проте його сім’я – кохана і діти – не дали загрузнути у відчутті неповноцінності і жалощах до себе.
“З госпіталю зателефонував коханій Яні – на той момент ми ще не були офіційно одружені – вона заспокоїла мене, сказала, що все буде добре. Проте я все одно хвилювався – були такі важкі думки, мовляв, кому я без руки потрібен… Але коли через кілька днів Яна приїхала до мене в госпіталь у Дніпрі, я зрозумів: це саме та моя людина, з якою – і в радості, і в горі.
Пам’ятаю, як накривав покривалом плече, аби не лякати її виглядом культі, а вона мені каже: “Чого ти боїшся? Я все розумію і на мої почуття до тебе це не вплине”. Її підтримка для мене дуже багато важила, вона буквально повернула мене до життя!”.
“Після протезування я зробив коханій пропозицію – коробочку з перснем тримав уже у новій біонічній руці”.
Відео освідчення Миколи – на сцені під час концерту Артема Пивоварова у Вінниці – неможливо дивитися без сліз…
“Я казав це на сцені, коли робив пропозицію, повторю це ще і готовий повторювати це кожного дня: кохана врятувала мені життя! Її чекання, її молитви… Її любов та підтримка. Я повернувся трішки не весь, – усміхається. – Зараз я трішки кіборг. Але я повернувся до своєї коханої жінки і своїх дітей”.
Реабілітація ветеранів: поранення і протез – це не вирок. Це шанс стати кращим і вивчити щось нове
“У мене був потужний стимул долати постравматичний синдром – удома нині все роблю, у нас немає “чоловічої” і “жіночої” роботи. Треба постійно розвиватися, не стояти на місці. Поранення і протез – це не вирок. Це шанс стати кращим і вивчити щось нове. І з протезом можна жити повноцінно – якщо ти готовий працювати над собою і вчитися багатьох нових речей. Важлива комплексна реабілітація ветеранів: і фізична, і психологічна.
Я протезувався в Америці, був у Мінеаполісі – мені сподобалися люди, відкриті та щирі: і американці, і наша українська діаспора. У клініці “Protezfoundation” мені встановили розумний біонічний протез від “EsperBionics”, зроблений в Україні. Віз із Києва кисть і вже у Штатах мені її встановили на протез.
Так, перші дні були непрості, але ми всі, хто там був з хлопців, дуже швидко опанували нові кінцівки – і ними користувалися відразу. Мені знадобилось півхвилини, аби зробити один рух новою рукою. Наступного дня після встановлення уже тримав паперовий стаканчик”.
“Що я можу робити біонічною рукою? Все, на що вистачить фантазії! – сміється.
– Якщо ж серйозно, то хай і не з першого разу, через щоденну роботу над собою, але я опанував майже усі звичні побутові процеси із протезом. Так, щось дрібне, філігранне, звичайно, складно, але я розумію, що чим наполегливіше тренуватимуся, чим більше часу і сили приділю, то зможу ще і це, і це… Більшість обмежень – вони в голові”.
Ще під час реабілітації Микола зібрав свій перший дрон – бо вирішив, що хоче допомагати і наближати нашу перемогу.
“Так, це непросто, особливо із “залізною рукою”. Мені допомагає старший син – Кості 13, він і паяти допомагає, і скручувати корпуса. То велика допомога. І молодший син теж долучається, і дружина підтримує, і комплектуючі купуємо з сімейного бюджету – у нас, можна сказати, родинний підряд…”.
Більше десяти “пташок” з-під його рук уже полетіли до наших військових.
“Тут не рахунок важливий, а сам факт, що раз я з протезом можу збирати дрони, то, значить, це під силу усім, – каже чоловік. – Тож долучайтеся, складайте та допомагайте, бо це дуже важливо і потрібно, і це рятує життя – я в цьому переконався на власному досвіді”.
З червня Микола з дружиною працюватимуть у клініці “Protezfoundation” на Закарпатті.
“У мене є власний досвід пережитого і бажання допомогти побратимам прийняти себе після травми, – каже захисник. – Зі свого досвіду розумію, що військовому, який зазнав важкого поранення на війні, найлегше відкритися такому ж військовому. Тому ми з дружиною проявили ініціативу і хочемо разом допомагати хлопцям: я на психологічному напрямку, а вона – на цифровому…”.
“В інтернетах всі “вірять в ЗСУ, моляться і дякують”, а, зустрівши на вулиці ветерана з протезом, ховають очі і стараються пошвидше прошмигнути повз…
Бували ситуації, коли йдуть дитина з мамою, а дітям ж цікаво: “Мамо, дивися, яка в дяді рука”… На що мама йому: “Не підходь, не можна!”. Чому не можна? Дітям цікавий протез: їм хочеться підійти і розпитати, а що це таке, а як це працює, а чи можна торкнутися? Не забороняйте їм, не осмикуйте, нехай підійдуть і запитають. Таких, як я, хлопців із протезами, є багато – і треба вміти і адекватно реагувати і пояснювати дітям”.
“А коли дорослі побачать, що дитина не соромиться і не боїться спілкуватися з ветераном з ампутаціями, і вони перестануть опускати очі і їм також легше стане спілкуватися.
Болить, коли люди не помічають війни – навіть коли вона щоразу ближче підходить до їхніх домівок… Болить, коли обирають шлях найменшого опору.
Знаєте, у фізиці є “закон Ома”, який каже, що чим менший супротив – тим швидший потік електронів. Люди здебільшого обирають шлях із меншим супротивом – бо так легше. Але є ситуації в житті, коли треба обрати не те, що легше, а те, що правильно. Те, що потрібно – хоч це і нелегко. Я цей свій вибір зробив. І про нього не шкодую”.