Незламна волонтерка з "кришталевими кістками" – про те, як долати перешкоди та робити неможливе
Долати перешкоди та робити неможливе – її щоденна робота. Казали, що вона не зможе ходити – а вона не просто ходить, а сама водить автівку і займається плаванням – попри закони фізики! Жінка із “кришталевими” кістками, витримка та сила якої – взірець для багатьох, двічі потрапила до Книги рекордів України. А з початком війни, попри щоденну небезпеку, вона не тільки залишилася у рідному місті, але й створила хаб для військових та переселенців, який допоміг тисячам родин і регулярно підтримує наших Захисників.
Знайомтеся: “кришталева” волонтерка зі сталевим характером Ольга Пометун.
Долати перешкоди – і двічі потрапити у Книгу рекордів!
“Коли військові приходять до нас на склад і бачать мене… Коли дізнаються, що я тут спочатку і увесь час, коли відчувають, що у нас на складі немає опалення – узимку було мінус 5 градусів, вода в чайнику за ніч замерзала… Коли вони дивляться на все це, то кажуть: “Нам є заради чого воювати – якщо нас підтримують такі люди, як ви…”.
Вона — блогерка та волонтерка, яка руйнує стереотипи про людей з інвалідністю, очільниця благодійного фонду “Об’єднані добром”.
“Я просто українка, – усміхається пані Оля, коли їй дякують за неймовірну волонтерську роботу та захоплюються її силою духу. – Проста звичайна українка… Але уже багато років поспіль наші українки доводять, що немає нічого, що б не було нам під силу!”.
Її зріст – метр і п’ять сантиметрів, але це – метр і п’ять сантиметрів енергії, сили та відваги!
Через складну хворобу кісток, їх вроджену крихкість та “кришталевість” жінка десятки разів отримувала переломи кісток.
“Будь-який необережний рух міг обернутися переломом – і так і ставалося, особливо, коли на початку 90-их, у період тотального дефіциту, зникли такі необхідні для мене ліки, – розповідає Ольга Пометун. – Тривалий період із гіпсу не вилазила, з 10 до 18 років практично не ходила, потім довелося вчитися ходити заново… Це було неймовірно складно, але здаватися я й не думала.
На щастя, батьки ростили мене у форматі «ти така ж, як усі», ніколи мене через мою хворобу не відокремлювали – мовляв, ти ж хворієш, ти цього не зможеш… Навпаки! Вони казали: «Так, ти трішки нижча за інших, але нічим не гірша! Ти маєш жити нарівні з іншими, вчитися нарівні з іншими, працювати нарівні з іншими… У чомусь тобі допомагають, але й ти багато в чому можеш допомогти іншим» – і з цією установкою я і нині живу”.
“Ти зможеш” – ці слова я повторюю собі щоразу, коли беруся долати перешкоди. А їх, перешкод, у житті вистачало… Коли я загорілася ідеєю водити машину, памʼятаю, мене питали: “А хто тобі сказав, що ти можеш водити машину?”. Проте я не здавалась: “А хто мені скаже, що я не можу?”. Маючи вищу економічну освіту, працювала майстринею манікюру і за шість років самостійно назбирала на автівку і склала водійський іспит!”.
За кермом Ольга вже 11 рік. Одинадцять років тому сісти за кермо автомобіля такій людині, як вона – це було чимось із розряду фантастики. Але все найнеймовірніше тільки починалося…
“Плавання попри закони фізики” – такий запис про Ольгу Пометун є у Книзі рекордів України.
“Я спершу навчилася плавати, а потім уже почула від лікарів, що зважаючи на особливості моєї тілобудови та закони фізики, це… просто неможливо, – сміється жінка. – Як виявилося, сильний дух і сильна воля здатні навіть закони фізики переломити – і історія з плаванням це довела. Так, це зайняло багато часу та зусиль – кілька років важкої роботи над собою – але результат того вартував!
Часто чую: “От у тебе завжди все, за що б не бралася, вдається… У чому твій секрет?”. Так от, мій секрет у тому, що я просто ніколи не здаюся – якщо я поставила собі щось за мету, то готова йти до неї рік, два, три, п’ять – скільки буде потрібно, але не зупинюся, поки не здійсню задумане. У мене немає проблем – є задачі. І я над ними працюю. Мій лозунг по життю – немає нічого неможливого, просто до дечого треба докласти більше зусиль”.
"Крихітка на мільярд" і "Дякую" від військових
“З бажання допомогти іншим народився наш благодійний фонд “Об’єднані добром”. Чому з’явився фонд? Я завжди жартую, що я – велика егоїстка і якщо світ довкола мене буде більш щасливіший, добріший, світліший, то й мені буде комфортніше в ньому жити… Робити добро – для мене це дуже органічна потреба. Тож поки є люди, яким потрібна допомога – буду їм допомагати! А з початком повномасштабного російського вторгнення таких людей стало дуже і дуже багато…“.
“Перші три дні “великої війни” у мене був шок. З цього стану вивів знайомий, який зателефонував і питає: “Ти як? Бо у нас тут дуже багато запитів і прохань про допомогу”… І далі уже не було ні сумнівів, ні вагань, ні страху – тільки робота.
Через наше місто Кам’янське, Дніпропетровська область, їхав величезний потік переселенців – їх було дуже багато, з малими дітками, інколи – узагалі без речей, без всього необхідного, і всім їм потрібна була допомога… Тому ми активно включилися в роботу.
Був період, коли у місті було дуже гучно і дуже страшно, ми не так уже і далеко від лінії фронту… Батьки хвилювалися за мене, підштовхували виїжджати – розуміли, що в умовах, коли буде скрутно з ліками, їжею, коли треба було постійно бігати у підвал, мені було б дуже і дуже нелегко… Проте я розуміла, що за кордоном не зможу так на повну силу волонтерити, як це роблю тут, на місці, у рідному Кам’янську”.
Тому, як би важко і страшно не було, Ольга не виїхала і залишилась з думкою: “Це наша земля. Нам про неї і дбати”.
Команда Ольги підрахувала – дуже і дуже приблизно, бо насправді число значно більше (на перших порах їм було не до підрахунків, бо не вистачало рук і людей), що допомогли більше десятьом тисячам сімей цивільних. Це було ще до Нового року, нині до цієї цифри ще тисяча-дві уже додалися. А допомогу українським військовим, які приїжджають до них щодня, можуть порахувати у тонажності – це близько ста тон!
“Мій товариш якось сказав: є фільм “Крихітка на мільйон”, а ти, Олю, у нас – крихітка на мільярд!”.
“Допомога, яку надає фонд – це насамперед харчові продукти, засоби гігієни, військовим допомагали ще генераторами, буржуйками. Коли до нас приходять наші Захисники, це такі емоції, така атмосфера… Приходять – обіймають. Розмовляють – обіймають. Уже прощаючись, обіймаємося. А вже на виході: “Ну можна ще раз вас обійняти! Ми завдяки вам там виживаємо”, – буває, кажуть вони. На що я відповідаю: “Та ні, хлопці. Це ми завдяки вам тут живемо…”.
“І пам’ятаємо про це кожного дня. Ця війна стосується кожного – у когось друзі і рідні на війні, багато хто втратив близьких, дім… Допомагати потрібно дуже багатьом. Після деокупації Лиману ми їздили туди з гуманітарною допомогою – я на власні очі бачила жахи, які залишають по собі окупанти і ті надзвичайно важкі умови, у яких живуть люди там. Згодом дізналися про “приліт” у місце, де ще півгодини тому були наші автівки…
Ця поїздка багато чого змінила в мені. Я наступного дня зібрала усіх на нашому складі і кажу – люди, ми працюємо зі всіх сил, допомагаймо, скільки можемо – ми не маємо права на втому. Я зрозуміла, що як би складно нам не було, треба продовжувати нашу волонтерську роботу. Я не маю свого бізнесу, власної справи – більше того, за понад два роки “повномасштабки” витратила усі свої заощадження. Торік у березні я влаштувалася на роботу – і поєдную її з роботою у благодійному фонді. Радію, коли знаходяться люди, готові нам допомогти”.
Великі мрії людини з великим серцем!
Про її життя можна і книгу писати – і, власне, саме це пані Оля і зробила! Вона – авторка мотиваційної книги “Відкрий себе для життя”, де описана її історія та є поради психолога, як “відкрити себе” з різних боків та долати перешкоди.
“Мені часто писали люди, що я надихаю їх, мотивуючи жити й розвиватися. Я почала їздити в дитбудинки, зустрічатися із молоддю, розповідати про власний досвід роботи над собою. До повномасштабного вторгнення у нас був проект із особливими дітками – і працювали ми насамперед з їхніми батьками”, – розповідає Ольга Пометун.
“Часто, коли в родині з’являється особлива дитина, це сприймається як тяжке випробування, як кара… Так, це непросто, нелегко – але я знаю багато родин, де діти мають вади різного характеру і попри це вони самостійні, реалізовані, успішні та щасливі. І є, на жаль, люди, які, маючи всі можливості, витрачають своє життя намарне… Тож від нас самих залежить, чи сприймати свою особливість як кару чи як дар.
Що дає мені сили кожного дня працювати, допомагати і рухатися далі? Я просто люблю життя. Я люблю спілкування, люблю людей, люблю їздити за кермом своєї машини, люблю свої роботу. Приходжу на склад нашого фонду – я його дуже-дуже люблю – там так багато емоцій, так багато подій! У нас просто неймовірна команда, чудові люди! Мені подобається те, чим я займаюся і те, з якими неймовірними почуттями люди виходять від нас”.
“Я все це люблю! Люблю і вірю, що попереду у нас перемога і багато світлих митей. Але й багато роботи – і я готова за неї братися. Мрію про нові звершення та досягнення – про великий реабілітаційний центр для військових та цивільних. Так, це велика праця – але й велика допомога…
Я ж маленька людина з великим серцем – тому й мрію про велике”, – усміхається наша співрозмовниця.
І, дивлячись на неї, розуміємо, яка вона насправді велика Людина!
