Волонтерка… у 80!
Літній вік – не завада, коли душа прагне допомагати! Щоб зігріти військових на фронті, бабуся-волонтерка із села Петрушин, що на Чернігівщині, розпустила навіть свій одяг!
“Мені одежі ще хватить доживати віку – а хлопцям нашим там потрібніше, хай їм тепло буде», – каже бабуся Євдокія. Вона розміняла дев’ятий десяток, проте сидіти склавши руки не може – в’яже килимки-кружечки для “синочків””.
В’яжу "синочкам" – бо на війні чужих дітей не буває!
“Я за новинами щодня слідкую: маю радіо, телєвізор, виписую газети чернігівські – усі новини слухаю, і молюся, і плачу, кажу щоранку: Слава Україні, слава героям нашим, що воюють і захищають Україну!
Дуже хочу нашим допомогти – хоча б тим, чим можу, усе б їм віддала!” – тепло усміхається Євдокія Федосівна.
Попри літній вік, жінка активно волонтерить та допомагає військовим.
“Мені би ще тканини добуть – сиділа би днем і ніччю, плела! – каже жінка. – Роботу цю люблю, щодня плету для синочків. Кажу так – “синочки” – бо там серед солдатів наших є ті, хто в сини мені годиться, а хтось, мо’, і в онуки… Вони всі мені – як діти рідні, я за всіх наших, хто там, на війні, і хлопців, і дівчат, переживаю і молюся, хай Мати Божа береже їх усіх…”.
Весною, як велика війна почалася, п’ять суток у мене в літній кухні окупанти російські жили – як то страшно було… Прийшли, автомата на мене наставили: “Мі тут будєм жіть, а ти, баба, нє вісовуйся”. Вони там у мене товклися, паскудили, усе, що хотіли, брали, а я замкнулася у кімнаті, плакала, п’ять суток не виходила, сиділа голодна і холодна, хоч умирай… На щастя, потім окупанти вийшли із села – але не дай Бог нікому того пережити… Тепер скільки в мене сили, стільки я і помагати нашим солдатам буду! Плету оце на фронт такі кружочки, плету-плету, уже свій гардероб весь перебрала – і кохти, і плаття, і юпки, – все порозпорювала, у ті кружечки позаплітала… Лишила хіба те, у чому ходжу і те, що собі на смерть відклала – але ще не час помирати, треба жити і допомагати!”.
Як бабусі співом… на дрон збирали!
“І співали з дівчатами, щоб на тії – як їх – дрони нашим солдатам зібрати, то тоже таке цікаве було, – каже бабуся Євдокія.
– “Дівчата” – то я так, за звичкою кажу: моїм подруженькам співочим вже трохи є літ: Катерині скоро уже 87, Марії 90 “стукнуло”, я з них наймолодша, мені оце 14 березня тільки 81 буде, – сміється. – Ще поки можемо – співаємо! Ті пісні, що ми їх співаємо – то давні, народні, у нас колись таких співали, а нині їх уже ніхто й не знає. А жалько, бо гарні вони – то душа наша, та пісня…”.
Про проєкт “Бабусі збирають на дрон”, у рамках якого завдяки співочим бабусям з Петрушина та усім небайдужим донаторам вдалося зібрати на кілька “пташок” для наших захисників, ми запитали його засновницю – відому чернігівську журналістку, авторку та ведучу багатьох телепроектів Аллу Клименко.
“П’ять років тому я познайомилася з неймовірним співочим тріо з Петрушина, у складі якого була і Євдокія Федосівна, – розповідає Алла Клименко.
– Гурт дуже полюбився глядачам. Тож, у мене виникла ідея: вирушила до Петрушина на зустріч зі співачками. Яким було моє щире здивування і велика радість, що рідкісні голоси вони не розгубили і жаги до народної пісні не втратили. На жаль, Євгенія Телень померла, то до гурту доєдналася 90-річна Марія Зевченко. Катерина Клановець та Євдокія Лазарєва зіспівані вже давно, а ось пані Марія після смерті чоловіка не співала рік, а після смерті сина – 20 років…”.
“Припинила 20-річну аскезу і заспівала, щоб зберегти чужих синів, бо на війні чужих синів не буває…
Так, за благословення співачок, за бажанням глядачів і на потреби ЗСУ, була започаткована рубрика “Бабусі збирають на дрон”.
А саме, на дрон підрозділу, в якому служить мій відеооператор Тимофій Гур’єв, який в перший день повномасштабного вторгнення пішов добровольцем до ЗСУ.
Протягом декількох місяців мої читачі у соцмережах слухали автентичні пісні від носіїв первинного фольклору і донатили. Було зібрано коштів не на одну пташку, яка зберегла життя нашим захисникам”, – каже пані Алла.
“Тріо наше давно співало, ми виступали багато де, і знімали нас, і хвотографірували нас, і записували – всяке було, – усміхається пані Євдокія.
– Коли Алла Клименко нам про добре діло розказала, то зразу погодилися – щоб співать і нашим хлопцям помагать! То добре, що толк був з нашого співу, най допомагає… Дякую Аллі Клименко, що приїжджала, збирала, записувала нас – війна все перекреслила, мало тепер зустрічаємося, співаємо…”.
Літній вік волонтерству не завада!
“Не мала ні юності, ні дитинства – у мами, крім мене, ще трійко діток було манесеньких, та й часи то були повоєнні, важкі, – розповідає про своє життя Євдокія Федосівна.
– До школи ходила шість класів – а замість сьомого пішла на роботу на поле – вітчим заставив. З тринадцяти годов, вважайте, тільки роботу й знала. А потім вийшла заміж, пішла працювати на свиноферму – і так 30 годов там і відробила. Навіть коли вийшла на пенсію, ще по тому працювала – бо ж дітей треба було на ноги ставити, тяжке життя було, ох, нелегке яке… Страх як було мені важко жить. Ото хіба спів рятував…”.
“З колиски співала, – розповідає Євдокія Федосівна. – Ще поки до школи ходила, ніякий ні концерт, ні вистава без мене не обходилися. А потім уже якось не до співу було… Ай, що гріха таїти, розкажу вам! Муж у мене був дуже ревнивий, – усміхається бабуся Євдокія.
– Мене співати кликали, а він усе не пускав – бувало, уже аж завклуб прийде за мене просити, а чоловік і мене, і його облає, каже – які там співи, дурне вам в голові! А я співати хочу, страх! Коли ж таки відпускав, то я до того клубу, як на крилах, летіла… Мало щастя на своєму віку бачила, ой, мало… Що там газета, я вам на цілу книжку можу розказати зі свого життя”, – усміхається.
Незважаючи на літній вік та пережиті труднощі, Євдокія Федосівна – надзвичайно активна та життєрадісна!
Вона народилася в сорок третьому році – війну застала дитиною, малою була, не пам’ятає того, пам’ятає тільки голод повоєнний і біду-розруху. А тепер, коли знов війна прийшла – то вона вже дуже підкосила жінку. Але Євдокія Федосівна таки не здається – не може чогось важчого робити, то хоч в’яже, і то поміч…
“Уже весь одяг свій пов’язала-порозпускала, але хлопцям потрібніше, хай гріє їх. Маю такий гачок дерев’яний, зроблений, не куплений, ним і плету – раніше теж плела, у бібліотеку свої кружочки віддавала, а тепер нашим солдатам на фронт. Хтось, мо’, під коліна підложить, хтось, мо’, сяде на нього або під голову підкладе, щоб поспати – всяко згодиться…
У нас в селі всі допомагають – від малого до старого! Як продукти на армію по людях збирали – я передала і морковки, і картопельки, і буряка, капусточки накидала у мішок – кажу, хай там варять борщик! Гурочків дала квашених – сама їх робила, добрі, хрумкі! Всього, що в городі мене було – всього надавала! Так, я ще сама на городі пораюся, хоч руки-ноги вже крепко болять – важко я наробилася за життя. Маю ослінчик там біля городу, трохи попрацюю, сяду, посиджу, перепочину – і знов до робити. Так весну вже жду – як дасть Бог ще капку здоров’я, то знов все садитиму, помаленьку доглядать і ростить буду, не так собі – бо скільки мені вже там треба, а щоб нашим помогти… Життя триває – треба жити і працювати на Перемогу!”.
