Ветеран, який втратив зір на війні – про одруження, життя після травми, гастроблог і те, як бачити серцем
Вони одружилися торік у вересні. Красуня-наречена, усміхаючись, йшла йому назустріч у білій сукні. Він не міг її бачити. Але бачив її – серцем.
Ця історія пропікає, прошиває, пронизує, проймає до самого серця.
“Я тепер бачу своїми почуттями, своїми емоціями, — каже військовий Іван Сорока, який на війні втратив зір.
– Навіть якщо очі перестають бачити світ, треба боротися та жити!”.
Після поранення він одружився з коханою, продовжує допомагати побратимам-військовим і веде в соцмережах власний колоритний гастроблог. Нічого неможливого немає – доводить своїм прикладом Іван!
Кохання на війні: найголовніше бачиш серцем
Івану 28. Він із перших днів повномасштабного вторгнення захищав Україну у складі 72-ї окремої бригади імені Чорних запорожців. “Це був мій обов’язок” – відповідає, коли дякуємо за Чин та захист.
“24 лютого зранку я був у військкоматі, а 26-го ми вже захищали Мощун на Київщині, – розповідає Іван.
– Битва за Мощун — одна з найзапекліших битв під час оборони Києва. На невелике село Мощун – стратегічну точку, фактично, ворота на Київ – ворог кинув усе можливе озброєння: артилерію, міномети, авіацію, “крили” нас зі всього… Там було пекло, дуже важкі бої, але ціною надважких зусиль українській армії вдалося відтіснити російські війська.
З квітня нас перекинули під Іванків, а з червня поїхали на Схід, під Бахмут”.
“У квітні я захворів на запалення легень – і, як то кажуть, не було б щастя, та нещастя помогло: поки лежав у госпіталі, почав переписуватися в мережі і зустрів свою кохану дівчину, а нині кохану дружину. Відразу відчув, що це – моя рідна душа, і відразу так Владиславі і сказав: “Я тебе не відпущу”. Кохана каже, що відчула те ж саме…”.
Познайомилися вони на початку квітня, а 25 травня Іван запропонував Владиславі вийти за нього заміж. Він спеціально відпросився на день зі служби – провідав батьків, і домовився зустрітися з коханою.
Освідчення було неочікуване для Владислави: вони перед цим у переписці жартували-сміялися, що от, мовляв, візьмемо і одружимося, а тут раз – і Іван в кав’ярні дістає обручку і стає перед нею на одне коліно… І вона сказала “так”! Коли любиш – нічого неможливого немає…
“У нас і історія знайомства цікава, і те, що було до неї. До початку повномасштабної війни, коли ми ще не знали одне одного, я працював неподалік від дому коханої в Деснянському районі. А коли проходив строкову службу в Нацгвардії, ми заступали на охорону адмінбудівлі – суду, де, як виявляється, Владислава проходила юридичну практику.
Ми жили в одному місті, ходили одними й тими стежками неподалік одне одного – але “каталізатором”, який допоміг знайти одне одного, стала війна… Зрозуміли, що доля звела нас недаремно. Єдине, про що шкодую – що ми мали так небагато часу разом до мого поранення… Проте недаремно кажуть, що найголовнішого очима не побачиш, лише серце добре бачить. Я свій вибір робив серцем – і не помилився. Кохана дуже підтримала мене після поранення, коли був найважчий, найскладніший, найдепресивніший період… Не хотів, аби людина залишалася зі мною з жалощів, але вона мене переконала, що для неї нічого не змінилося”.
Бій із пітьмою
“Не хочу казати, що поранення і втрата зору розділили моє життя на “до” і “після”. На “до” і “після” розділила війна. А життя – воно триває… Хоч і багато чого змінилося.
Я, коли йшов на війну, розумів, що може бути всяке – і морально себе налаштував, був готовий. Життя на війні така штука – кожен день живеш, як останній. Або не “як”… Бо для когось день, коли тобі пощастило вижити, став останнім – побратим, який йшов переді мною, коли по нас почали стріляти з міномета, взяв на себе більшість уламків тієї клятої міни і загинув… А я отримав численні поранення – права рука висіла практично на шкірі, ледь не втратив ногу, але найбільше постраждали очі…”.
“Це сталося 3 серпня на Бахмутському напрямку. Ми отримали наказ відійти на запасні позиції, бо наша передня лінія, на якій ми стояли, була зруйнована. Почали відхід поночі, але світанок застав нас в дорозі. Ворог помітив рух і відкрив мінометний вогонь. Тоді мене й поранило”.
Після поранення Івану було важко. Але любов і підтримка коханої, те, що вона за кожної нагоди приїжджала, була поруч – і коли він був на лікуванні у Вінниці, і згодом, коли в намаганні врятувати зір хоча б в одному оці його перевели до клініки Філатова в Одесі, – це дуже допомагало і надихало. Отак разом вони і впоралися.
“Як продовжувати повноцінно жити, втративши зір? Головне – самому зрозуміти, що після травми життя не зупиняється і що треба шукати нові сенси, нові мрії, нове місце в соціумі. Треба продовжувати жити – і жити ще яскравіше, ніж раніше!
Тому весілля з коханою, яке планували ще до мого поранення вирішили відсвяткувати так, як собі вимріяли, щоправда, на рік пізніше”.
“Планували на осінь 22-го, а відсвяткували у вересні 23-го – бо до того були госпіталі, реабілітація, чекали, коли заживуть усі мої рани – щоб і наречений був гарним на весільних фотографіях, бо наречена завжди гарна, – сміється Іван. – Зараз ми уже півроку як сім’я”.
Нині удома Іван дає собі раду з усім, навіть із гаджетами на кухні. Освоїв голосові програми на телефоні, щоб самому, без допомоги, користуватися ним, опановує заново комп’ютер та ноутбук.
“Все можна осилити та освоїти, головне – бажання, – каже чоловік. – Дуже багато що залежить від психологічного стану людини, від її моральних якостей – поки людина сама не захоче, ніяке навчання не допоможе.
Не розумію фрази “опустити руки”. З постійно піднятими руками узагалі дуже незручно, – сміється. – Шкода, що більше не можу боротися зі зброєю в руках… Але хочу бути корисним тим, чим можу. Нині допомагаю волонтерам і побратимам закривати збори у соцмережах. І сам також доначу, щоправда, коли своїм знайомим волонтерам кажу – давайте, я вам скину кошти, вони такі відразу – ні-ні-ні, не потрібно, не дають розгулятися”, – сміється.
Для мрії нічого неможливого немає!
Людей, які втратила зір на війні, досить багато – і суспільство має навчитися правильно реагувати на них, вміти адекватно спілкуватися. У побратима Івана Владислава Єщенка, який також втратив зір на війні і після цього заснував благодійний фонд “Побачити Перемогу”, є дуже гарна ідея про те, аби читати по школах лекції про інклюзію. Потрібно пояснювати дітям, що у суспільстві є багато ветеранів і цивільних із травмами, протезами і потрібно вміти адекватно поводитися у їх присутності і адекватно реагувати. Головне – запустити цей паросток толерантності, прищепити його ще з дитинства.
“Немає, мабуть, якогось одного універсального рецепту, алгоритму, як спілкуватися із тими, хто, захищаючи Україну, віддав власне здоров’я – у кожного свої “тригери”… Але є базові принципи: повага, прийняття, особистий простір. Із власного досвіду скажу – жалість пригнічує: коли людина в моїй присутності дає волю сльозам, починає причитати “як мені тебе шкода”, – це не допомагає, а навпаки. Коли бачите, що це доречно – достатньо просто запропонувати незрячій людині свою допомогу, але не бути нав’язливим”.
Дуже важливо, щоб суспільство зрозуміло: щодня кількість захисників, які повертаються з фізичними та психологічними травмами, збільшується. На жаль, поки що реабілітація, а згодом і працевлаштування ветеранів, що втратили зір – проблеми самих ветеранів. А ті варіанти, що є – вони або від волонтерських громадських об’єднань, або від благодійних фондів… Є багато курсів – курси масажу, курси психолога – можна навчатися.
“Я ж більш творча особистість – буду щось шукати і думати у цьому плані. Поки ще навчаюся та пристосовуюся до життя по-новому”.
Нині Іван має власний блог @s_e_m_a_r_g_l_/ – надзвичайно “смачний” та колоритний, в якому він дегустує та розповідає про різні незвичайні делікатеси – тропічні фрукти та оригінальні смаколики з усього світу! Підписуйтеся – це дуже цікаво!
“Ідея вести свій блог, а ще й такий екзотичний – в прямому та переносному значенні – виникла спонтанно”, – розповідає чоловік.
“Якось до нас у гості приходила мама Владислави і принесла нам кілька екзотичних фруктів. Вони у нас лежали-лежали, а тоді я й кажу дружині – а давай, я спробую зняти з ними цікаву дегустацію. Відзняли кілька відео, почали їх викладати в мережу – люди почали відгукуватися, мовляв, цікаво, їжте ще, – сміється… А потім люди стали відправляти посилки з різними смаколиками – проведіть дегустацію ось цього, а як вам ось такий продукт, і так нині це і триває надалі… Потрібно уже, бачу, на довгий формат розширювати мої дегустації… Може, згодом і готувати розпочну – чом би й ні? Буду вчитися і пробувати! Цікавих планів ще багато…
Кажуть, немає нічого неможливого, якщо ти цього хочеш. Хочеться ще дуже багато чого – і з розряду “неможливого”, яке, впевнений, стане можливим, і звичайні прості мрії. Жити спокійно хочеться і насолоджуватися життям, перемоги і мирного життя для всіх.
З перших днів на фронті носив з собою український прапор і говорив: “Хлопці, будемо його на кремль вішати”, – усміхається Іван.
– Втратив два прапора – перший у Мощуні, а другий на Донецькому напрямку – там узагалі всі мої речі усі втрачені були… Але нічого – на день Перемоги знайду прапор, з яким вийду на вулицю і буду святкувати з усіма!”.
