З ресторану – в окопи. Історія військового кухаря
Раніше він готував делікатеси у відомих ресторанах Києва, а зараз – військовий кухар.
Веселий та харизматичний Ярик із “МастерШефа” нині – боєць 3-ої ОШБР з позивним “Кулінар”.
Пам’ятаєте його? Усміхнений, у незмінній пов’язці на голові та стильному вишитому гардеробі, Ярослав Бреус хоч і не став переможцем кулінарного шоу “МастерШеф”, проте був одним із його найяскравіших учасників і у битві за серця глядачів точно переміг! Після цього – працював кухарем, су-шефом та шефом у ресторанах Чернігова і Києва, проводив кулінарні майстер-класи для дітей та дорослих.
Усе змінилося 24 лютого 2022 року. У перші дні повномасштабного вторгнення Ярослав Бреус добровольцем зголосився на захист України.
Про те, як це – поміняти кухню ресторану на окоп, про кашу під обстрілами, “терапію борщем” та секрети військової кухні нині говоримо з Ярославом.
Про "добровольцем на війну"
23 лютого 22 року Ярослав працював в одному з кращих, мабуть, закладів в столиці – ресторані “Веранда на Дніпрі”. А десь третього березня він уже був у пункті комплектації – долучився до одного з підрозділів тоді ще ТРО “Азов”, який з часом став частиною славної Третьої штурмової бригади.
“Чому став на захист України? Скажу просто і непафосно… Зрештою, коли я прийняв таке рішення, не було часу щось пафосне думати-озвучувати: нас у будинку-дев’ятиповерхівці в Києві лишилося п’ятеро чоловік на чотири під’їзди”.
“Розуміли, що не треба сидіти і чекати, а треба гуртуватися і йти захищати та допомагати тим, хто нас захищає. Хотів щось робити, бути корисним у цей важкий час.
Я через проблеми зі здоров’ям навіть звичайну строкову службу не проходив, міг і з початком повномасштабної “відсидітися в куточку”, але… не міг. Вважав, що маю допомогти своїй країні – усім, чим можу. І нині так вважаю”.
Тому Ярослав навіть не роздумував – доєднався до супер-мотивованих хлопців-козаків і уже на початку травня після деокупації Київщини вирушив з побратимами на Запорізький напрямок.
Мама Ярослава дізналася аж за кілька місяців про його рішення приєднатися до війська, коли вони були на Запорізькому напрямку – спочатку, щоб не хвилювати її, він казав, що він волонтерить в Києві, допомагає, готує нашим хлопцям обіди – власне, у перші дні російського вторгнення так і було.
“Готували ми тоді дуже багато – о четвертій прокидаєшся і до 12 ночі ти на ногах і готуєш, готуєш, готуєш і роздаєш… Уже коли ми відбули на Схід, а мама запропонувала мені зустрітися у Києві, розповів їй – бо виходу не було, – сміється. – Розумію, що мама хвилювалася, та й зараз щодня хвилюється, але я для себе іншого шляху та іншого вибору не бачив…”.
Про патріотизм і мотивацію
Патріотизм – це його базова, “прошита” опція – природня, як дихати.
“Пам’ятаю, як ще багато років тому якось у Києві після футбольного матчу підняв прапор, який хтось кинув – для мене було недопустимо, щоб наш стяг валявся на землі. Той прапор ще багато років висів у мене в селі – у рідній Феськівці – на церкві, а згодом у нас удома на хаті. Аж з часом, коли стяг уже зовсім під сонцем вицвів, я замінив його на новий, який привіз з собою із фронту.
А вишиванку носив на кожен день ще до того, як це стало мейнстримом – це був мій щирий жест, мені дуже подобалося і дуже надихало наше, рідне. Але патріотизм – це не про зовнішнє. Не про вишиванки на грудях і не про розмахування прапором. Це про те, справжнє, що у грудях – про українське серце. У нас в 3-ій ОШБр – люди з таким серцем. Усі сильні, усі неймовірні – кожен зі своєю історією, з потужною мотивацією. Хтось воює з протезом, багато хто сам свідомо повернувся з-за кордону, де жив багато років, аби стати на захист України. Є багато людей, які покинули свою справу і бізнес, дім-повну чашу, аби спати десь в окопі в посадці. Чому? Бо є мотивація і розуміння, для чого і за кого ми воюємо. Хочеться, щоб більше людей це розуміло”.
Про популярність і "кухаря з телевізора"
Запитуємо, чи впізнавали у військовому “Кулінарі” “того самого кухаря з телевізора”.
“Та, трохи було таке, навіть хлопці з бригади впізнавали: “О, а я тебе в телевізорі бачив,” хтось казав: “Моя жінка за тебе вболівала”, – усміхається Ярослав.
“Стільки років уже минуло, я вже не такий молодий і красивий (сміється), а люди по сей день все одно мене впізнають
Ми були на Херсонщині, на Запорізькому напрямку, під Авдіївкою, двічі під Бахмутом – і завжди знаходився хтось, хто каже: “О, а ви не Ярик із Майстер-Шефу?”, Це ж як треба було людям у голову залізти”, – сміється.
Нині Ярослав старший солдат взводу матеріального забезпечення – його посада старший кухар. Позивний – “Кулінар”, ну бо як інакше? Вони годують наших козаків – Перший штурмовий батальйон Третьої окремої штурмової бригади.
Годують хлопців на позиціях, а також тих, хто тренується на полігонах.
“Яку найбільшу кількість козаків одночасно доводилося нагодувати? Бувало таке, що коли була уся бригада разом на полігоні – ми готували дві тисячі порцій на всіх і так тричі на день. Сніданок, обід і вечеря на дві тисячі осіб – робота кипіла!..”.
“Кулінарія – не те, щоб моя “любов з першого погляду”, ми з нею швидше – “крізь терни до зірок”, – сміється Ярослав. – Але нині себе без цієї справи уже не уявляю. Хотілося б робити ще більше, допомагати хлопцям у їх завданнях, але, на жаль, здоров’я не дозволяє..”.
“Нині ми користуємося трохи польовою кухнею, трохи сучаснішими девайсами, – розповідає чоловік. – Усе задля того, аби тричі на день якісно, ситно і смачно нагодувати наших козаків!”.
За “офіційним” меню Ярослав готував, може, один день – але хлопцям не смакувало, і він вирішив робити по своєму. Коли вони потрапили у вже у гарячі точки – там він вже почав експериментувати і, по суті, робити те, що вміє краще за все.
Замовляють різноманітні спеції – такі, що навіть не у всіх столичних кафе та ресторанах вони є. Трохи обладнання дала бригада, щось скинулися з зарплати і докупили самі: духовки, плити, каструлі, навіть комбайни. Друзі Ярослава, які працюють у кулінарній сфері, теж їм трохи підкинули добра – хто чим міг, допомагали.
“Насамперед їжа має бути калорійна – хлопці люблять борщ, пюре з котлеткою – для них це така “терапія” звиклою з дому їжею. Були моменти, коли пацани приїздили з тижневого перебування на позиціях, в окопах, і тоді їм наш борщ був справді як терапія – і відновити сили, і згадати про дім, де їв це борщ…
Навчився викручуватися із тих продуктів, які у нас є, які ми отримуємо – деколи хлопці приємно в шоці, як ми з такого простого і скромного набору продуктів викручуємося і готуємо щось цікаве і смачне. Не раз казали: “Ніколи не думали, що звичайна перлова каша, яку так ненавиділи у дитинстві, може бути така смачна – гарно проварена, заправлена, з маслом і спеціями””.
Ярослав готує пасту карбонару, коли є на це продукти, інколи тішить хлопців реберцями. У них працює кондитерський цех – пані Лідія випікає смачнезні пиріжки, запіканки, сирники і налисники, навіть піцу!
“У яких найекстремальніших умовах доводилося готувати? Пам’ятаю – початок війни. Київ. Третя ночі. Чую, як щось велике прилетіло геть зовсім поряд. Буджу пацанів, кажу – чуєте, нам, певно, “кришка”. А вони мені: “Давай, спи, бо нам за годину вставати, кашу варити”, – сміється. – Нині з цього можна і посміятися, а тоді геть не до сміху було…
Якось, будучи на Бахмутському напрямку, близько Часового Яру, вийшов рано-вранці на вулицю і побачив, що у нас на подвір’я упала ракета. Я її “на автоматі” взяв у руки, а тоді думаю – що я роблю, не дай Бог, гахне?! Поклав акуратно “знахідку”, обдивився, зрозумів, що це оболонка відстріляного касетного боєприпасу, якими нас крили…
Було багато всякого – на слух уже навчилися розрізняти, що куди летить, бо обстріли-обстрілами, а кашу хлопцям варити треба, – усміхається. – Отак і живем… Багато було всякого, але я жодного разу не пошкодував, що я саме тут і саме з цими людьми. Допомагайте військовим, долучайтеся до наших лав, бо захист Батьківщини – це справа кожного! Бо Україна у нас одна…
Мрію, коли настане переможний мир, об’їхати її всю – побувати хоча б у кожному обласному центрі. І всюди буду допомагати відбудовувати нашу Україну-неньку!”.
