Про віру та війну і дива порятунку
На війні він уже десять років. Хрестив бійців, вінчав пари на фронті, їв з ними кутю та святив паску, разом із військовими молився під час страшних обстрілів… А минулої весни, коли війна підійшла впритул до Чернігова, пережив усі жахи полону – і його віра та молитва рятували його і тих, хто був поруч…
Наш співрозмовник – особистість, без перебільшення, унікальна! Військовий капелан і багаторічний волонтер, людина, яка не раз бувала у гарячих точках на Сході і пережила ворожий полон, чернігівський капелан Євген Орда.
“Для мене служіння Богу і Україні є невіддільним”.
Про дива порятунку, віру на війні, Різдво на фронті і в серцях, допомогу військовим та важливість капеланства – говоримо нині з отцем Євгеном!
Перший "прильот" – і всі згадують молитви
“Капелана на війні чекають усі. Він дає нашим бійцям духовну основу. Звертаються зі своїми проблемами, звертаються по розмову, по розраду. Священик для військових на фронті – як батько, як мати і насамперед – як людина, з якою можна поговорити, вилити душу. Яка це велика сила, коли хтось просто сяде біля тебе і послухає, але з любові”.
Не можемо не запитати про відомий вислів – мовляв, в окопах немає атеїстів…
“Люди на війні починають вірити. Вірять у своїх побратимів, у підтримку і любов, молитви рідних і близьких за себе. І, звісно, приходять до Бога. Для бійця, який проходить такі неймовірні випробування, віра в те, що він може вижити завдяки молитвам – своїм і рідних чи близьких, мами, дружини, коханої, дітей, дає сили й стимулює до наснаги в тій боротьбі.
Люди потрапляють на війну – і починають молитися. Перший “прильот” – і всі згадують молитви, а навіть якщо їх не знали, то моляться власними словами”.
Війна – це дуже страшно, це завжди руйнація. І не лише фізична, коли снаряди руйнують все довкола… Насамперед це руйнація звичного порядку нашого життя, до якого ми звикли. І найважливіше у таких обставинах, коли руйнується звичайний світ, не втратити сенсу.
Багато військових розповідають, що не раз на фронті ставали свідками Божих див. Всі, хто врятувався після сильних обстрілів, розповідали, що читали молитви, що відчували на собі Божу підтримку і допомогу…
“Тому – так, з мого досвіду, на війні невіруючих майже немає. Хоча у мене є дуже гарний друг-військовий, він сміливо воює, але в Бога не вірує”.
“Ми з ним не раз спілкувалися, мене як людину він поважає, але сам є атеїстом. Проте недарма кажуть, що винятки тільки підтверджують правило. Головне, щоб у хлопців не пропала віра в те, що вони воюють за Україну, що на них удома чекають, що вони потрібні родинам і державі”.
Молитва і віра – ось що рятувало самого отця Євгена, коли минулої весни потрапив до російського полону.
“Переживав за дітей, – говорить він і голос його здригається. – Розумів, що хай що б там не було зі мною (а було таке, що окупанти і на розстріл демонстративно водили!), діти мають вижити. І я вижив, тому що хотів бачити дітей. Молитва і віра – ось що рятувало. Ми сиділи в підвалі і постійно молилися, я навіть служив Служби. Я за все життя, мабуть, стільки не молився, як тоді там – усі, хто був з нами, просили… Я вірив, що ми всі спасемося і вийдем звідти. “По вірі вашій і воздасться вам” – і ми всі вижили та вийшли. Наш дім на Бобровиці розбомбили, я зараз живу із сином-студентом у квартирі. Радію, коли бачу, як люди нині відновлюють понищене – як мурахи… Ми все відбудуємо!
Жоден окупант не зробить так, щоб Україна перестала існувати. Вона завжди буде!”.
Військовий капелан – щоб підтримувати дух військових
“Доводилося і хрестити бійців, і вінчати пари на фронті – усе було. Пригадую, як хрестив бійця – азербайджанського походження, він, побувавши у багатьох боях та перипетіях, відчув Божу підтримку і захотів охреститися”.
Запитую отця Євгена, як поєднуються війна та віра.
“Наша війна про захист, а значить – про любов до тих, кого захищаєш. Але будь-яка війна – це дуже страшна річ. Тож наша робота – допомогти військовим вистояти і рухатись вперед, пам’ятаючи, що все, що сьогодні робить український воїн – це прояв безмежної любові до своєї країни, свого народу, своїх рідних. У кожній людині є і ангел-охоронець і спокусник-біс. І завдання капелана в тому, щоб підтримувати ангела і придушувати біса”.
Як отець Євген прийшов в капеланство? Він займався із молоддю, в Чернігові був дуже потужний “Тризуб імені Степана Бандери”. Багато хлопців пішло на війну відразу з Майдану – серед них було багато його вихованців і друзів.
“Церква завжди зі своїм народом. Не можна залишатися у стінах церкви, коли наші віряни пішли на війну. І коли хлопці поїхали у зону бойових дій на Схід, я поїхав за ними. Вони молоді були, по 20 років, вони чекали мого слова, моєї допомоги, що я буду з ними… Їм потрібен був я, і тому я пішов з ними – так я і став військовим капеланом. Нині багатьох із них, на жаль, уже немає – вони віддали за батьківщину найцінніше – життя”.
Отець Євген був під Донецьком із хлопцями з “Карпатської Січі”, потім – батальйони ОУН, ДУК “ПС”, крайні роки був капеланом у Нацгвардії. Нині він займається будівництвом церкви Івана Воїна у Чернігові – це теж забирає час і зусилля, але допомога фронту має бути обов’язково!
На фронті доводилося не раз стикатися з небезпекою: пригадує, якось на передовій служив Службу в рясі – вона чорна і взимку її було видно здалеку. І от вони з хлопцями були на молебені, а по них полетіли снаряди – вони вмить попадали, один пролетів буквально над головою у отця Євгена. Багато всього було – небезпека там постійно… Нині він причащає бійців, сповідає, каже молитву за здоров’я – 20-25 хвилин, і все, служити довгу службу не можна, бо може “прилетіти”.
Його поїздок на фронт із волонтерською допомогою уже давно – більше сотні.
“Купую військовим тепловізори, біноклі, необхідне спорядження. Люди дуже долучаються, допомагають: якщо священик український – йому довіряють. А допомога нашим військовим нині ой, як потрібна. Люди і самі це здебільшого розуміють: майже в кожного у нас на Чернігівщині, є хтось хто воює чи віддав життя за Україну. Зараз зима, холодно, маємо насамперед зігріти наших хлопців. Ну, і гостинців їм трохи на свята передати. А дитячі листи та малюнки – це актуально завжди, наші військові їх носять навіть у навіть брониках, біля серця”.
Про Різдво на фронті та в серцях
Перед Різдвом у військових капеланів традиційно багато роботи. А яке воно – Різдво на фронті? – питаємо отця Євгена.
“Хлопці по можливості святкують Святвечір, особливо ті, що з Західних та Центральних областей – це і є можливість передати наші традиції іншим регіонам. Дістають ікони, якщо є змога, то стіл святковий накривають – найосновніші страви навіть на передову привозять або військові капелани, або волонтери. А ще є традиція коляди: один з підрозділів переодягається та колядує і показує вертеп іншому.
Для військовослужбовців це чудове свято, тому що до них в ці дні приїжджають багато волонтерів, близьких людей, передають їм якісь посилки, малюнки, листи від дітей. І для них, напевне, це дає змогу відчути себе вдома, в колі сім’ї. Я зазвичай святкую Різдво зі своїми парафіянами, але за всі 10 років українсько-російської війни, що їжджу на фронт, було таке, що святкував і з ними Різдво”.
Чому Різдво Христове таке особливе свято для українців? Різдво Христове вселяє в нас надію на все світле, добре й вічне.
Святкуючи Різдво – ми славимо Христа. Молитвами, колядками, добрими ділами – усе це є славлення Бога. До Бога можна іти різними шляхами – і через віру та молитву, і через звичаї, і через читання Святого Письма. Він завжди прийме з розпростертими руками.
Важливо за святковими клопотами не забувати про справжній дух Різдва.
Знайти у собі дух Різдва можна і через допомогу іншим. Дух Різдва – він не лише у дванадцяти стравах, а й у тому, щоб душа раділа, творячи добрі справи.
“Нещодавно, на свято Миколая, ми возили гостинці у нашу першу окрему танкову Сіверську бригаду – це такі потужні воїни! Там, де гаряче – там завжди і вони. Я їх неймовірно люблю і поважаю”.
“Дорослі, загартовані в боях – а все одно із такою трепетною, сливе дитячою радістю чекають цього дива – дитячих малюнків та листів, нехитрих гостинців! Це теж Божа справа – вони бачать, що про них пам’ятають, дбають, турбуються. І те ж саме буде на Різдво – теж будуть чекати…
Пригадую, як малим я дивувався, коли дорослі на Різдво і свята завжди бажали один одному насамперед миру. Та це ж таке просте і само собою зрозуміле, думав я… Нині ми всі розуміємо, яке це насправді велике та важливе. Коли будете молитись, помоліться за мир – за мир переможний, за мир на користь України, за мир, який подарує нашим дітям спокійне небо”.
Пам’ятаймо про ціну свята: сідаючи до Святої вечері, згадайте в молитві тих, хто зараз на фронті – хто просто зараз, ризикуючи своїм життям щохвилинно, дає нам таку можливість сидіти за цим столом у своїх домівках та їсти смачні страви. Нехай Різдво об’єднає наші душі.
Маємо допомагати українській армії, молитися і працювати на перемогу, адже молитва без дії – це просто слова. Потрібно їздити на фронт, донатити, купувати мавіки і тепловізори, готувати хлопцям гостинці та листи.
“Армія не справиться без тилу. Тил не виживе без армії. Тому – одні з одними, тільки разом! І з нами буде Бог! Він любить українців від самого створення – він дав нам найкращу в світі землю. І з Божою поміччю ми її захистимо!”.
