Інтерв’ю з фронту з чернігівським дослідником Голодомору
Він – той, хто береже пам’ять про Голодомор. А нині відомий чернігівський історик, дослідник Голодомору Сергій Горобець захищає Україну на фронті – для того, аби не дати повторитися жахам Голодомору та іншим злочинам російських окупантів. Коли зв’язались і поспілкувалися з нашим співрозмовником, були зворушені та вражені цим глибоким символізмом…
“Я тут, бо непокаране зло творить нові злочини, – каже пан Сергій. – Але цього разу все інакше. Ми не дамо нищити нас бомбами, кулями, холодом і знов-таки голодом. Армія боронить нашу землю. А пам’ять боронить наше минуле і відкриває шлях у майбутнє. Ми вистоїмо і переможемо. Ми станемо сильнішими. І не забудемо!”.
Ми надзвичайно вдячні пану Сергію, що знайшов час і можливість відповісти на наші запитання – навіть попри те, що нещодавно його підрозділ був в одній із найгарячіших точок фронту – Куп’янську. Тема нашої розмови – надзвичайно трагічна і важка, проте про це треба пам’ятати та розповідати – щоб геноциди не повторювалися…
Ми досі не знаємо імен багатьох українців, померлих від Голодомору – і з кожним роком усе менше тих, у кого можна спитати. Але є кому пам’ятати. І є кому передавати пам’ять наступним поколінням.
І напередодні Дня пам’яті жертв голодоморів і 90-тих роковин Голодомору 1932–1933рр в Україні говоримо з паном Сергієм саме про це…
Відкривати правду про один з найстрашніших злочинів в людській історії
– Пане Сергію, Ви – відомий історик, працівник Українського інституту національної пам’яті… Коли Ви почали займатися дослідженням Голодомору і що Вас спонукало до цього?
“Голодомор – один із напрямків моїх досліджень. Все почалось років 20 тому як один із епізодів історії села Петрушина Чернігівського району. Мені подобається такий формат, коли ти не береш готові висновки і схеми, а приходиш до них через дрібні факти, через конкретні людські долі. Хотілося зрозуміти механізм злочину – не загальними цифрами і фразами, а пропустивши через історії окремих родин одного села”.
Це спонукало Сергія до пошуків, до роботи з широким колом документів. Так постала книга про Голодомор у Петрушині (2003 рік). А коли стали відкриватися архівні документи, коли масово записувалися спогади літніх людей – він узагальнив весь інформаційний масив на районному рівні (“Голодомор 1932-1933 років на теренах Чернігівського району”, 2008 рік).
Подальше осмислення трагедії Голодомору призвело Сергія до узагальнень уже на рівні Чернігівської області (“Хроніки війни більшовиків з українським народом. Голодомор 1932-1933 років на Чернігівщині: виконавці злочину”, 2016 рік; “Усвідомлення Голодомору 1932-1933 років: Чернігівщина”, 2019 рік – обидві в співавторстві з Сергієм Володимировичем Бутком).
Одним із мотивів для пошуків Сергія була відсутність відповідей на багато питань, які поставали перед ним при зануренні в таку непросту тему. Через статті і книги відкривалась правда, вияснявся механізм одного з найстрашніших злочинів в людській історії.
– Під час Ваших досліджень, які історії уцілілих свідків Голодомору вразили Вас найбільше?
“Мене багато що вражало. І це не лише про жорстокість чи бездушність. Хіба можуть не вражати спогади із радянськими штампами на кшталт:
“Під час голодомору вижили ті, хто не лінувався працювати, міг прогодувати себе”.
А ви справді можете уявити собі ледарів, які настільки не хотіли працювати, що помирали з голоду?”.
Сергій поділився вражаючим фактом, що у розпал Голодомору влада відкривала в Чернігові другий спецрозподільник (тобто, один і до того існував) для харчування радянського та партійного активу, який, власне, і реалізовував на місцях політику Голодомору-геноциду. І видається, що таких спецрозподільників було далеко не два. Тож голодували не всі.
Вражала і бездушність радянсько-партійного активу:
“Найстрашніше прийшло влітку 33-го. Голодували всі. Діти колгоспників ходили у колгоспний майдан (це щось типу дитсадка). Тут дітей хоч якось харчували, варили борщ з лободи та щавлю і раз на день затірку із муки, давали дуже маленький шматочок хліба. Траплялися смертні випадки навіть у “майдані”. Та страшніше було те, що дітей не колгоспників не пускали до “майдану”. А вони, голодні, пухлі, буквально приповзали сюди із благанням “їсточки, хлібчика!”. Часто вмирали тут же, під парканом…”.
Вражала як жорстокість, так і безкарність тодішніх чиновників та активістів. Спогад із Срібнянського району: сім’ї вже почали пухнути з голоду, а рейди перевірки стану хлібозаготівлі не вщухали.
“Вони приходили ледь не щодня і вишукували, чи не приховали ми ще чогось. Знайшовши у нас одного разу пригорщу зерна, матір побили і сказали, щоб вона разом з дітьми виселялася з хати… Мати немовби озвіріла. Вони випихали її з хати, а вона хапалася своїми слабкими руками за все, що можна, і не здавалася. Тоді вони вставили її пальці у двері і порозчавлювали їх. Скривавлену, викинули її надвір, а найменша сестричка Харитя кинулася до неї з криком: “Мамо, мамочко, матусю моя!” Дядько схопив дитину і вкинув її у колодязь. Мати знепритомніла, а вони підпалили хату і пішли геть…”.
Якщо кого з мерзотників чи садистів і притягали до відповідальності, то найчастіше просто переводили на іншу посаду або в інше село.
Вражав розмах класової ненависті до “куркулів” – ні, не до заможних селян, а до тих, хто колись були такими. Це коли в розпал кампанії розкуркулення висилали з села, бо:
“Елемент шкідливий для села. Майнове становище до революції було: 150 десятин, 2 хати, 3 клуні, 4 сараї, 4 амбари, коней 12 штук, корів 10, із машин мав молотарку кінну і млин. Тепер нема нічого”. Ще раз: тепер НЕМА НІЧОГО. Але ж “куркуль”!
А ще вражає рівень несприйняття страшної правди деякими людьми, які звикли твердити, що в їх селі голоду не було. У них у розпал голодування за місяць померло більше, ніж за весь попередній рік, про масову смертність там свідчать як секретні міліцейські зведення, так і деякі спогади:
“Вийдеш, бувало, на вулицю, і бачиш, що везуть повний віз мертвих людей. Їх збирали по селу і звозили, немов дрова, на кладовище. Звозили їх так тому, що не встигали ховати”.
Але ж ні, не переконує, все одно кажуть, що масової смертності не було…
– Голодомор на Чернігівщині у цифрах та фактах це – …
У Чернігівській області дослідниками встановлено поіменно 36818 жертв Голодомору. Насамперед на основі книг реєстрації актових записів про смерть за відповідні роки, які збереглися лише щодо 460-и з понад 1500 населених пунктів Чернігівщини. Зрозуміло, що справжні цифри значно вищі. Чернігівські історики Олександр Коваленко та Володимир Ткаченко обрахували чисельність людських втрат у регіоні як різницю між кількістю населення станом на 1 січня 1932 р. та результатами перепису 1939 року – близько 230 тисяч. Для розуміння, приблизно стільки становлять людські втрати Чернігівщини в Другій світовій війні: і військові, і цивільні. От тільки Друга світова тривала 6 років, тоді як в 1932-1933 роках ніяких воєн не було.
– Покоління, яке пережило Голодомор, довгі десятиліття боялися розповідати про цей страшний злочин супроти українців. Якби українці почали говорити на тему Голодомору значно раніше, якою б була ситуація в Україні?
“А українці ніколи й не мовчали! Як тільки слабшали задушливі “братські обійми”, так зразу правда про злочин проривалася в світ. Про Голодомор говорила українська еміграція. А на українських землях заговорили ще в 1941-1943 роках, коли комуністична влада стрімко втекла під натиском німців”.
Так, це були страшні й сумні часи нацистської окупації. Водночас саме тоді в пресі вперше було піднято теми злочинів комуністичного режиму, зокрема й Голодомору. А потім – наприкінці 1980-х, коли захитався Радянський Союз. І першим тоді був аж ніяк не Щербицький, а Володимир Маняк та Лідія Коломієць, засновники Асоціації дослідників голодоморів в Україні та Українського республіканського історико-просвітнього товариства “Меморіал”.
– Українці не були пасивними жертвами колективізації і радянського режиму – вони чинили спротив! Розкажіть коротко, як боролася Чернігівщина? Чи можна сказати, що голодомор-геноцид став “покаранням” від росії за небажання перебувати під її владою?
“Як і вся Україна, Чернігівщина особливо вирувала в 1930-1931 роках, коли українці рішуче виступили проти політики закріпачення селян. Чернігівщина була неспокійним регіоном, а величезні лісові масиви на півночі області сприяли діям партизанських загонів. Широкого розголосу набули травневі події 1930 р. в селі Боршна на Прилуччині, де справа ледь не дійшла до походу на райцентр”.
Одне з наймасовіших селянських повстань про яке нам розповів Сергій, на Лівобережній Україні, що навесні 1931 р. охопило Городнянський та сусідні Ріпкинський, Сновський, Менський і Сосницький райони Чернігівщини, очолив Яким Гнатович Рябченко з Тупичева. На початку лютого 1932 р. ДПУ УСРР доповідало, що спеціально відряджена група виявила і ліквідувала 34 повстанські групи, 19 “бандгруп”, заарештувала 224 “терористів”, а всього в області було заарештовано 7861 людину. Навіть у розпал голодування, у серпні-листопаді 1932 р. у Чернігівській області факти виступів “проти лінії партії” мали місце у 42 селах і 20 районах.
І так, Голодомор-геноцид – це насамперед розправа. Розправа за непокірність, за волелюбність українців, за їх прагнення самим бути господарями у власній хаті. Адже трагедія Голодомору мала місце вже після того, як повстання були жорстоко придушені, а протестний рух пішов на спад.
Іноді можна почути, що Сталін боявся втратити Україну, якісь подібні фрази знаходять у вищого керівництва країни.
“Слухайте, та нічого вони не боялися! Коли бояться втратити, то шукають компроміси, якусь м’яку політику проводять. Хіба можна організувати такий масштабний злочин, заморити голодом мільйони людей в регіоні, який ти нібито боїшся втратити? Такі злочини можливі лише за повного і тотального контролю над ситуацією. Чогось боятися Сталін та його посіпаки могли хіба що в 1930-1931 роках, коли селян, немов бидло, заганяли в колгоспи та перетворювали на безправних рабів і коли вся Україна запалала у вогні повстань. Але мільйонні загони силових структур та армії придушили опір, жорстоко покарали як ватажків і причетних, так і потенційних лідерів майбутніх протестів. І вже ПІСЛЯ ТОГО москва розпочала розправу над беззахисними людьми”.
Взагалі, чим більше заглиблюєшся у трагедію Голодомору-геноциду, чим більше про неї знаєш, тим більш страшною вона здається.
– Власне, у контексті цього неможливо не провести паралель із нинішньою російською агресією супроти України і тим, що нині росія теж хоче повторити геноцид українців…
“Вони інакше не можуть і не вміють. І московія, і росія завжди возвеличувалися через приниження і страждання інших, через кров і сльози. Так було в усі часи і в усі століття. Нам діставалося особливо, адже ми козацького роду, волелюбиві й непокірні. Ми як кістка в горлі для нашого збоченого сусіда. Не забуваймо, що росію ніколи не карали за її злочини. Що б вони не робили – все сходило з рук. А непокаране зло творить нові злочини. Вони свято вірять у свою безкарність. Але цього разу все інакше. Ми не допустимо повторення чиїхось “хотєлок”. Ми вистоїмо і переможемо. Ми станемо сильнішими. І ми не забудемо”.
– Ви багато досліджували російську агресію щодо України у попередні століття. Чи думали, що війна цього разу підійде так близько – аж до вашого дому, який зруйнували російські бомби…
“Припускав. Але, як і всі, сподівався, що до такого не дійде, що десь є межа безумству кремлівського маніяка. Останні дні лютого і весь березень 2022-го у Чернігові пам’ятатиму завжди. Обстріли, руйнування, жертви – хіба таке забудеш? Змучені, але нескорені мешканці міста, порожні вулиці з імпровізованими барикадами, дружні обійми при зустрічі з усіма знайомими, щира підтримка один одного. І незмінна віра в перемогу”.
– Торік через повномасштабне російське вторгнення ви втратили не тільки будинок, а й плоди своїх історичних досліджень… Чи вдалося відновити будинок?
“Відбудова на фінальній стадії: є дах і стіни, є стеля, стоять вікна й двері, зацементована підлога. Залишилися внутрішні роботи. І все це стало можливим завдяки допомозі друзів, знайомих та просто небайдужих людей. Саме вони дали змогу зібрати необхідні кошти після оголошення в Фейсбуці, закупити матеріали. А проводити ремонт допомагали друзі, товариші, сусіди – всім миром, як то кажуть. Тож щира подяка і низький уклін усім, хто підтримав і хто допоміг, без них нічого б цього не було”.
– Що нам, українцям, як нації слід пам’ятати і берегти, щоб таке жахіття більше ніколи не повторилося? Чому обов’язково слід запалити Свічку пам’яті 25 листопада?
“Свічка пам’яті – це наша шана мільйонам загиблих, наша повага до тих десятків мільйонів, які пройшли через це пекло. Протягом минулих століть москва сіяла в Україні лише кров та насильство, вбивала, калічила, засилала в далеку неволю цвіт нашої нації. Тож наша пам’ять про ці злочини, чітке усвідомлення справжніх намірів росіян, які з тих злочинів випливають,– головна наша зброя, головний мотиватор і головний запобіжник”.
– Є гарна цитата про те, що “Тільки там, де, окрім свічки, в вікні можуть виставити кулемет, голодоморів ніколи не буде”. Сучасні російські воєнні злочинці намагаються повторити в Україні те, що вже робили їхні попередники. І саме наші захисники, у лавах яких і Ви, не дають страшній трагедії статися знову…
“Саме так. москва ніколи не була частиною цивілізованого світу і навряд чи стане в осяжному майбутньому. Заграватиме, запевнятиме, але ж рано чи пізно загарбницька імперська сутність, яка формувалася років так уже 700, обов’язково себе проявить. Тож маючи такого сусіда, ми приречені тримати напоготові зброю та не розслаблятися – ні сьогодні, ні завтра, ні в найближчі десятиліття. Ми сильні і ми зможемо! Головне, не забувати уроків минулого, не дати заколисати себе обіцянками та красивими словами, а решта прикладеться”.
Друзі, маємо до вас прохання. Поділіться цим текстом. Подякуйте нашим військовим – тим, хто нині захищає нас від повторення трагедії. У суботу, 25 листопада, запаліть свічечку у вікні. Щоб не зникала пам’ять про мільйони померлих і ненароджениx українців. Щоб не зникали ми як нація, як суспільство… Як люди.
