Військовий – про життя після ампутації та те, що тримає
Як найбільшу цінність, він трепетно тримає в руці жовто-синій прапор. Обіймає дружину, на дроні, який волонтерськими зусиллями купили та відправляють на фронт, пише ім’я загиблого побратима… Усе це – однією рукою. Ліва залишилася під Бахмутом…
Псевдо “Художник” на військовій формі – як нагадування про життя до війни. Чернігівець Руслан Іванов працював художником-постановником на кіностудії “Victoria Film Studios”. І з першого дня повномасштабної війни, не вагаючись, пішов захищати Україну.
Ми робили інтерв’ю з Героєм про війну, а вийшло про кохання і цінності.
“Любов лікує рани війни, – говорить пан Руслан, оговтуючись після поранення. – У нас на двох – три руки і море любові!”
Той, хто боронить наше небо
“24 лютого вранці їхав на роботу на зйомки, коли почув вибухи – росіяни обстрілювали Київ, – пригадує чоловік. – Я висадив маму – бо якраз підвозив її, розвернувся, поставив машину і пішов до військкомату. Оформився в підрозділ, отримав зброю і з 25 лютого захищав Україну.
Дружина з сином у Чернігові прокинулися від вибухів і… відразу ж взялися волонтерити!
Син Дмитро – той узагалі у шістнадцять років вступив до тероборони парамедиком. Коли Чернігів був в облозі, з-під завалів школи, яку накрили авіабомбами, рятував людей… Переживав я за них обох – несамовито! Кажу сину: “Діма, ти ж школяр, десятий клас, як ти в теробороні опинився?”, а він мені: “Так само, тату, як і ти опинився там, де зараз є”, – сміється. – Поговорили, побажали один одному удачі, і кожен взявся до своєї роботи”.
Під служби Руслан Іванов був у складі мобільно-вогневої групи, яка захищала наше небо: саме йому та його побратимам ми дякували за чисте небо і воздавали славу по завершенні кожної повітряної тривоги, читаючи статистику збитих ворожих “шахідів”.
“Це – непросто, – каже чоловік, – бо маєш бути готовим зірватися за першим сигналом – чи серед ночі, чи будь коли. Але коли зіб’єш “шахіда” – це такі емоції, такий адреналін!..
Навіть коли зіб’єш усі цілі, вже після відбою тривоги ще довгий час «на автоматі» шукаєш ціль, вдивляючись у небо, чи нічого не пропустив… Було таке, що охороняли важливу інфраструктурну точку на Київщині – це була велика відповідальність, збивали все, що летіло.
Виконували свій обов’язок, робили те, що повинні були. Сказали відбивати шахеди – ми відбивали, потім нас відправили на Схід – і ми поїхали…”.
“Багато всього різного за час служби було. Що найважче? Найболючіше – бачити, як гинуть твої побратими, ті, з ким ти стільки часу провів пліч-о-пліч… Разом з тим, війна дала мені справжніх, надійних друзів, змусила переосмислити багато життєвих цінностей”.
Поки чоловік був на фронті, пані Олена волонтерила і наближала Перемогу! З перших днів повномасштабного вторгнення допомагала цивільним та військовим.
А ще весною 22-го в родині Іванових відбулася дуже зворушлива і щемна подія – подружжя повінчалося!
Відпросився з війни, щоб… повінчатись!
“Я відпросився у командира додому на кілька днів, – розповідає Руслан. – По дорозі заїхав до церкви, домовився про вінчання, купив усе необхідне. Олені нічого навіть не казав – хотів зробити сюрприз. Приходжу додому, кажу – все, поїхали жениться, – сміється. – Так через 17 років після розпису ми повторили наші шлюбні обітниці і перед Богом… Повінчалися – і відразу з церкви я сів в машину і поїхав на службу, бо мене терміново викликали”.
“А наречена після вінчання залишилася удома сама, – сміється пані Олена. – Руслан навіть додому не зайшов – перевдягався у форму вже в машині. Щоразу, коли він їхав на фронт, у мене серце не на місці було, хвилювалася, молилася за нього… Заспокоювалася волонтерством – готуючи для фронту. Військові звертаються до нас, коли виникають потреби – готуємо за запитами від багатьох бригад, відправляємо на фронт різноманітні заготовки. Колись мене запитали: “Ви готуєте тільки для своїх?”, а я на це: “У мене нема чужих. Я нікого із них особисто не бачила і не знаю, але вони всі – мої, всі наші, “найнашіші”! Чоловіку, звичайно ж, теж всяку смакоту відправляла – а його потім за це удома до роботи на кухні “припрягала””.
“Коли дружина волонтерка – це кожного дня удома “двіж”, – усміхається Руслан. – Бувало, приїжджаю з фронту на день-два вихідних, кажу Олені, давай побудемо вдома, відпочинем…”.
“Приїжджаю і починається: “Давай ще тільки швиденько туди-то поїдемо, хлопцям докупимо, я їм вже посилку зладувала, потім завезем на пошту, відправимо”. Так і відпочиваю, – сміється. І на кухні дружині не раз допомагав – котлети разом із нею робив, навіть рибу фарширував – бо знав, що то все поїде до хлопців, таких самих військових.
Дружина у мене “енерджайзер” – завжди в русі, в роботі. А після поранення зрозумів, що вона не дасть мені “закиснути”, лежати і жаліти себе, не допустить, щоб опускалися руки… Коли мене поранили, відразу ж взялася мене “виходжувати”, приходить в палату – “Так, а чого лежимо – давай, вставай, підемо пройдемося, прогуляємося”.
Любов лікує – дружина не дала впасти в депресію після ампутації
Поранення пан Руслан отримав цього жовтня під Бахмутом, в Андріївці. Чоловік розповідає, що ще взагалі пощастило вийти звідти живим, адже там було саме пекло. Ворог від них стояв метрів за 50, обстріли були страшні, його друг загинув у нього на руках… Руслана поранило, не було змоги звідти вийти, бо по них стріляли із всього, що тільки було, у Руслана на руці 21 годину був затиснутий турнікет. Вийшли тільки вночі, коли вже стемніло. У нього були осколки ще й в ногах – трохи чоловік йшов сам, трохи його хлопці під мінометним обстрілом несли на ношах.
“Залишився я з ще одним побратимом з відділення – він із сильною контузією, я поранений. Я йому вже казав: “Олежка, ти йди сам, я – всьо…”. А він наді мною стоїть, не ступається, сам ледве говорить, але все повторює: “Дава-а-ай, пішли, тобі ще в мене на свадьбі гуляти…”. Нас крили з дронів, а ми йшли, падали, сил не було, Олег мене підганяв своїм “вставай, ходи, я сам не піду…”. А далі – лікарня, операція, Олена відразу до мене примчала. Витягувала мене щосили – не впав в депресію завдяки їй. Мені щастило на добрих людей – лікарів, волонтерів, друзі й рідні дуже допомогли і підтримали”.
“Коли Руслан лежав у Києві в шпиталі, у нього стільки відвідувачів було, що до палати просто черга стояла, – каже пані Олена. – Нині продовжуємо реабілітацію вдома, чекаємо на протезування. Коли заповнювали папери на протезування, там треба було написати свою мотивацію – і Руслан написав, що хоче онуків тримати двома руками, зворушив мене аж до сліз”.
“Нині, коли навідуюся додому з лікарні, де проходжу реабілітацію, навіть Олені допомагаю, коли вона готує хлопцям на фронт всяку смакоту. Пообіцяв дружині, що буду на одній руці віджиматися – то тепер тренуюсь, відтискаюсь, бо обіцянки треба дотримуватися.
Згадую свого дідуся – він був ветераном війни, мав інвалідність 1 групи. Йому було 87, коли бабця впала і зламала ребро, не могла ходити. Так от, він у 87 років підпиляв табуретку, приніс її на город і так, на цій табуретці, сам просапав 30 сотих городу! Ми як приїхали, побачили це – накинулися на нього, кажем, та нащо ж ви сам, ми допоможемо! А він: “А я й сам можу!”. От і я такий самий упертий”.
“Поставити мету і йти до неї, хай навіть на табуретці, але дійти! Головне, щоб коло тебе був хтось такий, як моя жінка – сміється… Не хочеш брати себе в руки – то заставить! Любов лікує….
Але важливо і самому не опускати рук – бо як ти сам себе докупи не збереш, ніхто тобі не допоможе. Я для себе зрозумів – не хочу бути зламаним, здаватися не хочу!
Їздив по лікарях, по госпіталях, бачив хлопців, які після важких поранень впали духом, які уже нічого не чекають і не хочуть – і душа болить за них… Має бути чітка схема реабілітації, допомоги військовим, і психологічної в тому числі.
Наше суспільство не завжди ще вміє адекватно реагувати на військових із ампутацією, з травмами та протезами – одиниці кивнуть головою, подякують, більшість пройде повз і очі опустить. Мені не соромно людям в очі дивитися. Хочеться, щоб і вони не відводили погляд, побачивши мій порожній рукав… “.
“А загалом – найважливіше пам’ятати, що життя не закінчується на травмі і треба рухатися далі, знаходити щось для себе – роботу, хобі або спорт”.
Руслан зізнається, що йому хочеться вернутися в кіно. Скучив за роботою, вона навіть вже снилася йому.
“Хочеться ще онуків на руках потримати – на обох, хай навіть одна буде залізна чи карбонова. Багато ще планів на життя є! А найбільше я хочу – Перемоги. А далі будем бачити”.
