З теплом та любов'ю: дідусь зв’язав сто пар шкарпеток на фронт!
“Скажете хлопцям – то дідусь в’язав, – усміхається, передаючи чергову партію шкарпеток на фронт, Борис Іванович. – Хай не сєрчають, якщо щось не так, старався для них дуже, нехай носять і здорові будуть!”.
А шкарпеток від дідуся – понад сто пар! Усі власноруч вив’язані, з турботою та теплом, з думками про перемогу, у кожній – безмежна любов до людей! І коли він передає чергову партію цих теплих подарунків на фронт, у його очах завжди світиться радість, а серце наповнене надією.
“Пенсії у мене скільки там – дрібка, то хоч цим допоможу, чим можу, – каже чоловік.
– Оно, вже і з паличкою ледве ходжу, сьогодні пройшовся в аптеку – назад додому ледве дійшов. Але поки можу – буду в’язати. Як подумаю, що вони там по болоті, на холоді, то хочу хоч чимось їм допомогти. Не можу сидіти без діла – ото й плету шкарпетки…”.
Любов до людей – у кожній петлі
Борису Івановичу – далеко за восьмий десяток. Живе самотньо, бо вже три роки як відійшла у вічність кохана дружина. Здоров’я підводить – до волонтерського центру дідусь іде, важко спираючись на паличку… Просить говорити голосніше, бо сильно сів слух. Такі ось візити до волонтерів, яким приносить власноруч зв’язані шкарпетки – його віддушина… Любов до людей – у кожній петлі. Він вкладає душу у кожен вузол, нитку та петлю, вірячи, що кожна пара приносить щастя та тепло тим, хто носить їх на фронті. Ця в’язана нитка — єдина ниточка, що з’єднує його зі світом…
Борис Іванович неабияк радіє кожній зустрічі, бо брак спілкування — найтяжче у старості. Є що їсти й пити, сам і зварить щось нехитре, і прибере. А далі — знову чотири стіни, книги, газети. І спогади, спогади, спогади…
“Та що мені там про себе розказувати, – усміхається Борис Іванович. – Людина, як і всі…
Народився в Казахстані – хоч мама родом звідси, з Чернігівщини. Вона була ще малою, коли совєти дідуся “розкулачили”, а всю родину вислали до Казахстану. Там мама вийшла заміж, там я і народився. 22 роки там прожив, а потім вирішив поїхати на мамину Батьківщину. Приїхав сюди, до Чернігова, і тут знайшов свою любов – дружину Вікторію, вона жила в Городнянському районі. Прожили ми душа в душу 60 років. Здоров’я вже самі розумієте, яке – підводило, а тут ковід. Захворіла, злягла, забрали її в лікарню… Я теж захворів, мене повезли в іншу лікарню – а на другий день подзвонили, кажуть – ваша дружина померла.
От така біда… Сусіди її ховали – бо я в лікарні лежав, дуже слабкий був. Так сам, як палець, і залишився. Ноги хворі, зовсім не носять мене – навіть на цвинтар до своєї Вікусі поїхать не можу…
Син, онучка з правнучкою – далеко, розкидало життя, родичів тут більше не маю. Один у чотирьох стінах цілий день – хоч вовком вий… А то якось торік розбалакався з сусідкою Світланою – була повітряна тривога, сидимо в підвалі, ховаємося, дивлюсь, вона нитки мотає, підморгує мені: “А ви шкарпетки нашим хлопцям не хочете в’язати?”. Вона так пожартувала, а я їй серйозно: “А чом би й ні, я вмію, можу й зв’язать…”.
Зігріти хлопців на фронті
“Пішли разом до дівчат, які допомагають (громадська організація “Голос батьків”) вони нам ниток дали, і давай я в’язать, – розповідає Борис Іванович. – Вже мені і робота є, вже веселіше – сиджу, в’яжу… Кажу собі: кожна пара – це один зігрітий військовий. Воно ж зараз дощі, холод – а так шкарпетки в’язані хлопцям чи під гумаки узуть, чи перевдягнуться у сухе-тепле, воно все ж згодиться.
В’язати мене ще в дитинстві мама навчила – точніше, я сам навчився: дивився, як вона в’яже, і собі повторював. Так потрохи і стало вдаватися, втягнувся в це діло. Дружині в’язав светри і безрукавки, тещі шкарпеток теплих нав’язав… Мені не важко – в’яжу, думаю, який колір підібрати, як краще скомбінувати. Розмір уже на око підбираю – але так, щоб не маленькі, щоб хлопцям по нозі було… Якщо щось не так – раз-два, розпустив нитку і все заново починаю – хочу, щоб гарно було, а не як-небудь! “Халтура” не пройде, – сміється…
Мені для себе вже небагато треба – от хіба здоров’я, але того навіть в аптеці вже не купиш… А коли оце в’яжу хлопцям, почуваю себе корисним, потрібним, – каже чоловік.
– Роботи ніколи не боявся: був електриком, механіком, працював на капроновому заводі, на радіозаводі, ніжинському механічному заводі, навіть після виходу на пенсію десять років ще на хлібзаводі одробив. А зараз уже все, не до роботи, тішуся, що хоч якийсь ще з мене толк може бути…
Дякую дівчатам з організації “Голос батьків”, що з нитками допомагають, мене, старого, так гарно приймають, підтримують. Я щомісяця з десяток пар нав’яжу, до них приходжу. З порога відразу кличу: “Де моя Оксанка?”, з ними тут оживаю! Віддаю шкарпетки, вони їх додають до всього того добра, що передають нашим військовим, і всі щасливі. А мені дають ще ниток – і я знов іду в’язати… Так вже майже рік в’яжу – дівчатка ще на початку осені сто пар мого “виробництва” нарахували.
Просто шкарпетки? Ні, це не просто шкарпетки! Це тепло і турбота, які передають на фронт. Мабуть, одна з найважливіших речей у старості – це почувати себе корисним. Для Бориса Івановича в’язання стало сенсом його днів. Ця робота заряджає його позитивною енергією та надією. Кожна пара шкарпеток, яку він в’яже, – це не просто предмет одягу, а символ підтримки та любові до військових. Навіть з обмеженим здоров’ям та скромною пенсією, Борис Іванович не перестає робити все, що в його силах, щоб допомогти тим, хто зараз знаходиться на фронті. Така безмежна любов до людей – це не лише слова, але й дії.
Наші хлопці – молодці, – каже Борис Іванович. – Передавайте там їм, хай бережуть себе, і хай вертаються з перемогою. Перемога буде обов’язково! А я тішусь, якщо хоч на сантиметр отим своїм в’язанням її наближу… Слава Україні!”.
Борис Іванович нагадує нам, що вік та фізичні обмеження не заважають виявляти доброту та ділитися любов’ю до людей. Він продовжує робити світ яскравішим та теплішим для тих, хто захищає нашу країну.
Дякуємо, Борисе Івановичу, за вашу невичерпну теплоту та доброту! Нехай ваші руки завжди будуть міцними, а серце – наповнене радістю. І нехай ваші шкарпетки дарують тепло та комфорт кожному воїну на фронті.
