Сповідь жінки, яка вибралася з окупованого міста
Це сповідь-розповідь жінки, яка разом з дітьми покинула окуповану рашистами територію і переїхала в безпечне місце, але… “Від війни нікуди не втечеш”, – каже пані Тетяна (ім’я жінки з міркувань безпеки змінено). На окупованій території, у Бердянську, залишилися її старенькі батьки, які навідріз відмовилися виїжджати.
“Я щодня чекаю розмови з рідними, хоч короткого повідомлення від них, хоча б два слова: живі-здорові, – ділиться наболілим жінка. – Я усміхаюсь друзям під час спілкування в месенджерах. Я – оптиміст для них. Добре, що ніхто не знає, що всередині мене… Ви знаєте, чесно вам скажу – довго думала, вагалася, чи розповідати назагал свою історію.
Вирішила – треба! Треба, щоб люди знали про той жах, що твориться на захоплених ворогом територіях. Щоб не забували про людей там. Бо зі свого досвіду знаю, яке страшне життя в окупації. Це як у неволі. Гірше і страшніше, ніж у тюрмі…”.
Життя в окупації страшне. Якби не виїхала з міста – не знаю, що б зі мною було…
Пані Тетяна врятувалася від життя в окупації і нині з дітьми у Польщі. Там вона активно волонтерить – їдуть в Україну вантажі окопних свічок, ліків та смаколиків для наших захисників… “Коли я тільки сюди приїхала, спершу ні з ким не хотілося спілкуватися, не хотілося нічого… А зараз такий уже бойовий дух з’явився – готова гори звернути, аби тільки допомогти нашим хлопцям! – усміхається жінка. – Розумію, що чим більше задоначу, що чим більше допоможу, – тим ближчою буде наша перемога, тим швидше зможу повернутися додому… А додому ой, як хочеться!
Я вдома теж така “заводіла”, активна була – усюди мене було багато! Так, для волонтерства треба було людей згуртувати, “розбудити”, але мені це вдалося і я була дуже щаслива! Разом ми втілили багато цікавих та корисних проєктів для громади, а планів було ще більше, але усі вони обірвалися 24 лютого…
В окупації наше місто опинилося уже 27 лютого – на третій день повномасштабного вторгнення. І окупанти відразу ж почали полювання на патріотів. У Бердянську відбувалися мітинги – містяни зустріли окупантів протестами, виходили з українською символікою, прапорами, плакатами, робили все, щоб дати зрозуміти рашистам, що не раді їм. Тоді ми не знали, що за кожним із нас велося спостереження. Людей забирали на підвал, де знущалися і катували, шантажем схиляли до співпраці. Багато людей зникло, організатора мітингів убили… Це був жах, просто жах… Були “ждуни”, ті для яких “расія навсєгда”, багато містян відверто співпрацювали з окупантами. Серед моїх знайомих знайшлися такі, що почали “вітати” окупантів, дехто з перших днів пішов у колаборанти, згодом навіть просунувся там по “владній вертикалі”. Мені стало страшно від того, з ким я жила поряд. Було моторошно та бридко. Щоразу, як згадую про це, плачу…
Життя в окупації – це суцільний липкий жах. Це таке життя було – було вже навіть не страшно, а просто огидно до нудоти. Намагалися зайвий раз на вулицю не виходити, мама мені щоразу перед виходом з дому казала – одягай щось старе, “безформенне”, закутуйся, як капуста, і, ти ж дивися, не дай бог, не фарбуйся, щоб на тебе око не поклав хтось із орків, бо й таке бувало, і українською щоб не говорила часом…
Не могла собі уявити, як жити і миритися з цим всім. Тим більше, що я така бойова дівка – не можу стерпіти несправедливості, не можу мовчати, коли бачу, що щось робиться не по людськи… Коли бачила, як окупанти “шмонають” людей в автобусі, як риються в їх речах, як принизливо привселюдно роздягають та обшукують чоловіків і жінок, шукають патріотичні татуювання, не могла стриматися, щоб не зробити при всіх зауваження: “Що ви там провіряєте, що шукаєте, як ви смієте, ми всі тут вільні люди!”. На що отримала у відповідь погрозливе: “Мовчи, бо зараз твої діти поїдуть далі без тебе…”. Оце було найстрашніше – дивитися на все це і мовчати. Були і погрози – передавали через “добрих людей”: мовляв, якщо будеш людей підбурювати, прийдемо до тебе додому…
І так і сталося – окупанти приходили до мене додому з обшуком, планували, я так розумію, мене забрати. Мені пощастило, що на той момент я уже дивом вирвалася – виїхала з міста… Якби не виїхала з міста – не знаю, що б зі мною було…
“Я розуміла, що мушу виїхати – насамперед задля безпеки дітей, проте виїхати змогла тільки з четвертої спроби. А батьки залишилися – плакали, казали, куди ми поїдемо, кому нас, старих, десь треба, і, як я їх не просила, вони залишилися там. Для мене це найболючіше – адже мої рідні там фактично в заручниках у окупантів, боюся за них дуже…
По дорозі ми проїхали 17 чи 18 російських блокпостів – рашисти обшукували всі речі, перевіряли документи – було таке, що відбирали у людей техніку чи просто щось із речей, на що поклали око – “забрали на перевірку”, а насправді просто крали речі.
Я в техніці не дуже “петраю”, не змогла видалити з телефону свій профіль у соцмережах – а там багато моїх постів про волонтерство, проукраїнську позицію… І тут на одному з блокпостів заходить окупант і перевіряє телефони, у кого знаходять українську символіку – того виводять з автобуса і кудись забирають. Думаю – Боже, а як мене заберуть, що з дітьми буде, все в мені від жаху хололо при цій думці. Сиджу, молюся – а російський військовий уже руки до мого телефону тягне… Аж тут раптом його покликали, бо приїхав інший автобус. Ніколи не забуду, як мене Бог врятував буквально в останню секунду…”.
Вірю, що ми обов’язково повернемось. Приїду додому і вдихну нашого повітря
Дорога з Бердянська до Запоріжжя зазвичай займає 3 години. Ми їхали 15. Найдовших і найстрашніших 15 годин у житті, які врятували мене та моїх дітей від життя в окупації…
А коли приїхали на перший український блокпост, в автобус зайшли наші військові й взялися роздавати нам печиво, кажучи: “Беріть, пригощайтеся, ви так довго їхали, ми знаємо, що ви голодні”. Як ми тоді плакали – на радощах, зі зворушення, пригадуючи увесь пережитий жах і аж щойно дозволивши собі якісь емоції, бо весь цей час були ніби в заціпенінні…
Їхали до Запоріжжя, ховаючись від обстрілів – на основних дорогах ішли бої, петляли польовими, другорядними… Їдемо, а вздовж дороги з асфальту стирчать “хвости” мін, по обочинах – спалені автівки, вигорілі будинки. Страшна дорога, дорога болю… Їдемо – і всі плачуть, коли бачать випалені села за вікном.
Із Запоріжжя – евакуаційним потягом до Львова, а звідти до Польщі. І ось я уже півтора роки в гостинному польському містечку. Сказати, що спершу було важко – це нічого не сказати. Але розуміла, що треба триматися – бо якщо я розкисну, то й дітям це передасться. Старалася триматися: вдень – “бійцем-молодцем”, а щовечора у подушку пла-а-ачу…
Все життя залишилося там, удома, це ніби частину тебе відрізали… Проте брала себе в руки і робила що можу і що мушу. Я практично з першого дня в Польщі взялася працювати. Так, я з вищою економічною освітою не гребую працювати по господарству, прибирати в будинках. Розумію, що треба жити і донатити. Всім кажу – я не супержінка, я просто українська жінка – а це одне і те саме…
Хочу подякувати Польщі та всім полякам, що зустрілися на моєму шляху – за те, як неймовірно всі допомагали і підтримували, за чуйність і відкриті серця! Більше того, коли я взялася волонтерити і разом зі знайомою ми вирішили виготовляти окопні свічки для наших військових, на моє прохання про допомогу насамперед відгукнулися саме поляки: закупили першу партію металевих баночок, парафіну… Допомагають, кажучи – роби, ти робиш добру справу: і справа пішла, ми уже неодноразово відправляли додому партії окопних свічок та усього необхідного для наших Захисників і Захисниць. Познайомилася з українкою, яка плете шкарпетки для військових, домовилися, що будемо збиратися так разом – в’язати, спілкуватися… Так приємно бачити людей, які гуртуються і допомагають наближати перемогу. Поки твій дім окуповано – не час сидіти склавши руки. Так разом із жменькою небайдужих дівчат і допомагаємо усім, що в наших силах – щоразу, відправляючи посилку, думаю, можливо, ці речі стануть у нагоді тим, хто звільнятиме моє рідне місто…
Вірю в українську армію, вірю, що ми переможемо, бо це Наша Земля, наша країна!!! Чекаю щодня, щогодини і щосекунди, коли українська армія звільнить наш дім. Вірю, що ми обов’язково туди повернемось. Приїду додому і вдихну нашого повітря – просто марю цим. А далі – далі буде багато роботи і багато любові…
