Воїн зі сталевим характером
22 роки. Анатолій Леоненко. Старший сержант “Буйвол”. Хлопець із Чернігова, який стояв на захисті Маріуполя. Втратив ногу і уже на протезі знову повернувся у стрій – півтора роки тренував азовців.
З його іменем часто вживають слово “легендарний”: “Легендарний інструктор з “Азову”; легендарний титан, незламний герой та захисник; сталевий воїн…”.
“Мені від таких слів незручно, – сміється хлопець. – Нога у мене сталева, а щодо всього іншого… Я просто робив те, що вважаю нормальним, правильним для усіх: захищав свою країну. А нині – життя триває…”.
Під час розмови з ним неможливо не захоплюватися його стійкістю, цілеспрямованістю, глибиною та мотивацією справжнього патріота.
Про бої в оточеному місті, поранення, виживання у підземеллях “Азовсталі” та подальшу службу навіть із протезом Анатолій розповідає, випромінюючи таку стійкість та оптимізм, що одразу розумієш – перед тобою воїн, а не жертва.
Найстрашніше – це бачити, як гинуть твої друзі і маленькі діти
Він міг бути професійним спортсменом, вивчитися на кухаря, але ще у 19 років обрав стати військовим. Далі були – “Азов”, військове побратимство, війна, захист оточеного Маріуполя, важке поранення і порятунок – дивом…
“Був момент, коли уже не вірив, що вийду звідти живим…” – зізнається.
Про рішення навіть із протезом повернутися знову до війська, відповідає просто і без пафосу:
“Якщо є робота, її потрібно виконувати”.
Так само щиро і без патетики говорить про рішення стати до лав військових.
“Хотілося випробувати себе як чоловіка, як воїна, як захисника, – каже Анатолій. – Було бажання подивитися, зрозуміти, наскільки я сильний духом і тілом.
З дитинства займався спортом: футбол, байдарки, кікбоксинг. Вступив до Чернігівського кооперативного коледжу на кухаря – але зрозумів: ні, це не моє. Підписав контракт із Національною гвардією та потрапив до Військової школи сержантів імені Євгена Коновальця, де пройшов курс молодого бійця. Останні два роки провів у Маріуполі, на базі “Азову”, був командиром відділення. Там мене і застала велика війна… Не можу сказати, що вона для нас була неочікуваною: ми кожен рік бачили, як росія підтягувала свою армію до наших кордонів.
“”Прилітати” почало із перших хвилин повномасштабного російського вторгнення, і щодень, то більше. Місто обстрілювали 24/7 – летіли мінометні залпи, авіабомби, підключилася корабельна артилерія. Чи було страшно? Коли у бою зіткнулися, фактично, обличчя до обличчя з російською ДРГ і над головою просвистіли перші кулі, страх повністю “вирубався”… Залишилися тільки режим стратега і тактика – те, чому навчався усі попередні роки”.
Що було найважчим у час, коли Маріуполь опинився в оточенні?
“Найгірше – це бачити, як гинуть твої друзі і маленькі діти… Це найстрашніше і найважче, що узагалі може бути. Це те, до чого ніколи і нікому звикнути неможливо”.
“Недавно побратим Шрам із “Третьої штурмової” говорив – і я з його словами повністю погоджуюся: можна звикнути до всього – до холоду, до голоду, постійного болю. До всього, окрім втрати близьких людей і того, що ти виходиш з під’їзду і бачиш мертві тіла просто серед двору… І це в основному цивільні – діти та жінки…
Для мене особисто ще дуже важко було усвідомлювати, що поки я зараз в оточеному Маріуполі, який постійно обстрілюють, моя мама – в оточеному Чернігові, який так само жорстоко обстрілювали. Це надзвичайно важко – дзвонити мамі, яка зараз за півтисячі кілометрів від тебе, ховається у підвалі від вибухів, розуміти, що у неї там також пекло, а ти не разом із нею… Ти бачиш щодня, як у Маріуполі люди гинуть, бо вийшли з підвалу набрати води чи пошукати їжі, і з жахом розумієш, що так відбувається і у тебе в рідному місті. Це дуже мене боліло – бачити, як щодня гинуть люди, розуміти, що з твоїми рідними може статися те саме, а ти нічим не можеш допомогти і запобігти… І навіть зв’язатися по телефону ти з ними не завжди можеш, бо зв’язку майже нема. Це дуже важкий момент був”.
Після ампутації життя триває
Своє поранення Анатолій отримав, коли він з побратимами намагалися знищити російський танк – він заїхав у тил, в місто і бив по їхніх позиціях. А коли відійшли до сусідньої багатоповерхівки, по них прилетіла 120-та міна…
“Вибух був такої сили, що собою я зігнув металеві перила біля під’їзду. Уламком міни мені перебило ліву ногу – її відразу не відірвало, але я розумів, що нога уже не “фуричить”… Ще встигнув крикнути по рації “Буйвол – 300”, і далі був такий момент, що уже лежав і прощався з життям. Друг дотягнув мене до підвалу, наклав турнікет – і це при тому, що я, “в миру” 65-кілограмовий, з усією амуніцією важив більше ста десяти кілограмів, а в нього самого міна сильно пошкодила ногу… Згодом по нас приїхали побратими, на покривалах винесли до машини. Повезли на завод Ілліча – там мені зробили операцію, думали, може, вдасться врятувати ногу, але за три дні довелося таки її ампутувати. Мені ще, вважай, “пощастило”: на той час у лікарів ще була анестезія, тож ногу ампутували зі знеболювальним – за кілька тижнів ліків і медикаментів було вже обмаль, анестезії вже не було, і ампутацію доводилося робити просто кухонним ножем. Але, попри складну ситуацію, всі були готові битися до останнього. А після ампутації мене перевезли на “Азовсталь”.
“Азовсталь” – для мене це була точка неповернення. В прямому і переносному значенні. Чесно скажу, не думав уже, що вийду звідти живим – розумів, що лежу під землею, з відірваною ногою, втратив близько двох літрів крові, не можу допомагати своїм побратимам і знаю тільки одне – що коли ворог увірветься до нас в бункер, то відбиватимуся до останнього…”.
“Те, що вдалося евакуюватися звідти – по нас, ризикуючи життям, прилетіли два гвинтокрили – це велика удача. І велика мужність тих, хто прилетів рятувати і забирати поранених. А світ у прямому ефірі спостерігав, як ми там помирали і нічого не робив. Не байдуже було тільки українцям…”.
А далі у Анатолія були – госпіталі, операція, реабілітація… Він відразу прийняв той факт, що тепер буде ось так – розумів, що як буде плакати і розстроюватися, від того нога не виросте… Життя триває.
“Сприймаю це так, що ампутація – це як закінчення школи: просто починається новий етап життя. Усі мої побратими, котрі втратили кінцівки чи отримали важкі травми – усі вони духом не падають… Травма не зламала мене, бо якщо людина з чистою душею та ідеєю в серці повністю віддається обраній справі, то його нічого не зламає”.
“За півроку після поранення уже ходив на протезі – протез у мене звичайний, повсякденний, не спортивний, бігати-стрибати я на ньому не можу, нічого такого надзвичайного…”.
Коли запитую про рішення навіть із протезом повернутися знову до війська, відповідає просто і без пафосу:
“У мене залишилися недоробленими мої завдання і тому довелося повернутися у стрій. Ні, навіть не так – не довелося, а я сам захотів, це було моє бажання… Тому й повернувся. Плюс на той момент величезна кількість наших азовців була в полоні – в принципі, як і зараз, одиниці повернулися – не було великої частини добре підготованого особистого складу, тому… Якщо є робота, потрібно її виконувати. Так уже з протезом став інструктором по вогневій і тактичній підготовці, вчив молодих бійців батальйону “Азов”.
Що буде далі? Побачимо. Життя триває. Що для мене перемога? Для мене перемога – це коли в нас в країні буде влада, на яку можна покластися, коли ми помстимося за кожну убиту українську дитину, жінку і за кожного загиблого військового… Нам не треба чужих територій – не потрібні нам їхні болота! Нам треба повернути свої території і відвоювати можливість знову спокійно жити в своїй країні.
Моя нога – це дрібниця в порівнянні з тим, що відбувається… Коли я йшов на службу, я розумів усі ризики, і не шкодую, що отримав поранення – бо я бився зі своїми братами по зброї і для мене це честь. Ми ніколи не здамося і не відступимо, наша перемога залежить від військових, які нині в окопах, і від відданих людей, які знаходяться в тилу.
І головне – пам’ятайте: допомагаючи моїм братам, ви не тільки рятуєте їм життя і робите їхню роботу комфортнішою, ви рятуєте життя дітей, матерів, і наближаєте нас до нашої великої мети – Вільної, Незалежної, Соборної України. Слава Україні!”.
