Сім’я, де… вісім "Я"!
…Їх дім у Козельці скромний, проте дуже теплий і затишний. Шість пар дитячих черевичків біля порога, з поміж-яких – зовсім крихітні “топики” річного Дамірчика. Тут панує любов і дитячий щебет. А коли серед взуття при вході з’являється ще й пара військових черевиків, отоді у домі справжнє щастя: тато приїхав!
Шестеро діток, мама-берегиня і тато-захисник – такою є багатодітна родина Ковтуненків. Понад півтора роки тому Чернігівщина стала їх новим домом – сюди пані Наталя з дітьми приїхала з Бахмуту. З міста-болю, від якого нині не залишилося нічого…
“Чоловік військовий, він весною 22-го захищав Чернігівщину, а з п’ятьма нашими дітьми була у Бахмуті”, – розповідає пані Наталя.
“Найстаршому було вісім, наймолодшому тільки два, а під серцем я носила ще одне дитя… Тато наш уже шостий рік служить. Ігор ще в 2017 році вирішив пов’язати життя з армією – підписав контракт, був у зоні тоді ще АТО… Я дуже за нього хвилювалася – було таке, що тижнями він не мав як вийти на зв’язок, діти – на той час їх у нас було уже троє – дуже сумували за ним, плакали, чому інших діток забирає тато з садочку, а їх – ні… Війна десять років була дуже близько біля нас, а в лютому 22 прийшла просто на наш поріг”.
Квартира була на п’ятому поверсі – прилетів снаряд, стала на першому
“Я досі не можу про це спокійно згадувати, – розповідає про події минулої зими пані Наталя, мама шістьох діток, берегиня багатодітної родини.
Я на той час чотири місяці як була вагітна Дамірчиком, Ігор був на службі на Чернігівщині. У перший же день, 24 лютого, о шостій ранку, біля нас відразу був дуже потужний прильот. І я, і діти дуже злякалися. У мене відразу сльози, паніка: що робити, куди бігти?.. Проте старалася не показувати дітям, як мені неймовірно страшно – крізь сльози та біль заспокоювала їх, казала, що все добре…”.
Наталя спершу не говорила діткам, що коїться, казала, що це просто гуркіт від будівництва. А потім подзвонив тато і сказав, що війна… До квітня вона з дітками була в Бахмуті – і з кожним днем обстріли були все сильніші і жорстокіші… Їхня квартира була на п’ятому поверсі, діти увесь березень спали одягнуті – щоб у разі чого можна було з ними п’ятьма вибігти у сховище, бо ж у таких обставинах важать навіть хвилина-дві…
Було важко і страшно – лінія бойових зіткнень щодня ставала ближче до міста. Діти на той час уже добре розуміли, що йде війна – багато її жахів побачили і відчули на собі… Найстрашніше було, що Наталя була сама з маленькими дітьми – Ігор у цей час обороняв Чернігівщину. Коли щастило зідзвонитися, запитував насамперед, чи у них все гаразд, а на запитання Наталі про нього казав, що у нього все спокійно, все добре – нічого їй не розказував, аби зайвий раз не хвилювати… І аж у серпні, після того, як Наталя народила Дамірчика, почав скупо розповідати їй, де він був і що насправді робив та пережив…
“На початку квітня нас забрали з Бахмута побратими чоловіка – збиралися поспіхом, я з собою взяла лише документи. У той час був дуже сильний обстріл, і я боялася, що коли надовше затримаюся в квартирі і почну збирати речі, то може бути запізно – бо гриміло уже зовсім поруч. Це був останній раз, коли я була у нашій квартирі – нині ні її, ні будинку, ні, фактично, міста більше немає…
“Нашу чотирикімнатну квартиру ми купили за два роки до війни, довго збирали на неї гроші, ще рік робили ремонт, стільки вклали у неї стільки сил і коштів. Півроку прожили – і все. Квартира була на п’ятому поверсі – прилетів снаряд, стала на першому…”.
Спершу вони поїхали у Краматорськ – напередодні його дуже сильно обстріляли російські війська, звідти до Києва і на Чернігівщину. Їхали півтори доби – потягом, автобусами. Наталя була в такому шоковому стані, що навіть їсти дітям не взяла – її мати прихопила яблук і пляшку води, от і все, що в них було…
На Чернігівщині вони спершу місяць жили у приміщенні дитячого садочку у Скрипчині, потім їм дали будинок у селі Пушкарі, але він був геть непридатний для життя: миші бігали, газу не було – а вони чекали на появу малої дитини…
“Коли у серпні народився наш Дамірчик, ми стали шукати нове житло, і нині ми тут, у Козельці. Непросто, але раду собі даємо. Люди тут хороші, добрі, і прийняли нас добре. Восьмого квітня буде два роки, як ми тут. Звиклися, обжилися потрохи, “обросли” і друзями і навіть кумами. 27 серпня тут, у Козельці, народився народився наш Дамірчик. Життя продовжується, ростуть діти, нові українці ростуть! Все в нас буде добре!”.
Багатодітна родина: любов, помножена на шість
“Історія нашого з Ігорем знайомства – це історія про Долю! – усміхається жінка. – Річ у тім, що познайомилися ми… завдяки випадковому телефонному дзвінку! Я була ще студенткою, вчилася – і от якось вирішила просто так набрати номер – випадкову комбінацію цифр, пальцем у небо, як то кажуть. Слухавку взяв Ігор – я від несподіванки обірвала дзвінок, але за якийсь час він перетелефонував…”.
Слово за слово, вони розговорилися, списалися, і якось відразу відчули, що вони – рідні душі і небайдужі один одному. Наталя жила у Бахмуті, а Ігор, як виявилося, недалеко, за 20 кілометрів від неї, у Часовому Яру. Вони довго спілкувалися, перш ніж зустрітися вживу – аж якось Ігор захворів, лежав у лікарні, і Наталя поїхала провідати його. А з 2013 року вони – разом, цьогоріч у квітні відсвяткували свій 10-річний ювілей.
“Навіть не думала, що отак просто один телефонний дзвінок змінить усе моє життя. З чоловіком мені дуже пощастило – і я вдячна долі, що так трапилося! Завжди знала, що хочу велику сім’ю і багато діток! – каже пані Наталя. – Дитина – це завжди любов, а в нас – любов… помножена на шість!”
“П’ятеро хлопців-козаків і наша принцеса, наша квіточка Міланочка – це таке щастя, такі емоції неймовірні, що й не передати. Щоразу, коли беруся про них розповідати, мені аж сльози на очі виступають… Найстаршому Микиті – 10 рочків, Данилкові 9, Ярославу 7, Міланці днями виповнилося 6, Марчику три, а Дамірчику рік і три місяці. Наш козак росте і щодня усюди бігає, усе йому цікаво, а коли тато повертається додому – то це таке щастя для нього, відразу біжить на руки до татка!
Тато наш наразі на службі тут, на Чернігівщині. Мене часто питають – як ти його відпускаєш? Кажу – а як інакше?! Він не один такий, діти є у багатьох, а захищати Україну треба – всі йдуть, всі ризикують… Вірю в те, що все буде добре! Чоловік зі служби, як тільки є можливість, телефонує діткам – щоб їх почути, щоб їх побачити, поговорити з ними. Діти для нас – це все! Не уявляємо свого життя без них!”.
Малеча довго оговтувалася від пережитого, було таке, що боялися сирен і голосних звуків, але, нині, на щастя, все вже добре. Ми всі повинні триматися заради таких от діток – вони теж хочуть допомагати нашим військовим, часто розпитують свого тата про службу…
Старші ходять до школи, молодші поки що з Наталею. Дітки займалися танцями, футболом, мають багато нагород, медалей та грамот. У старшого, Микити – чотири медалі, з них три – за перше місце; у Данила і Ярослава теж є нагороди за перше та друге місце. Тут, у Козельці вони теж нині ходять на футбол, на жаль, зараз немає змоги водити їх на танці, бо Наталі ж треба брати з собою меншеньких… Із малечею нескладно, адже діти їй в усьому допомагають!
“Микиті тільки 10, він уже такий помічник! Він дуже добрий, лагідний, завжди допоможе. Я на нього можу у всьому покластися: якщо треба вийти на вулицю погодувати курчат чи качат – тримаємо тут невелику господарку – то на нього можна залишити малечу, він за ними догляне. Він і з Міланочкою займається: навчає її абетки, вони уже разом цілий зошит списали, їм обом це цікаво і подобається!”.
2 грудня Микита братиме участь в Олімпіаді з української мови – для нього це дуже важлива подія, він хвилюється і радіє! Ярослав і Данило – тягнуться за братом, вони всі – одна команда!
“Зараз у Дамірчика ріжуться зубки, коли я його на ручках вколисую-заспокоюю, Даня або Микита можуть і яєчню посмажити, і чаю з канапками зробити. Дітки молодці, самостійні.”
Навіть трирічний Маркуся рветься з усіма щось робити! А Міланка на правах єдиної дівчинки всіма командує!) Кожен по своєму як вміє, так і допомагає.
У них тут пічне опалення, газу немає, купують дрова і палять ними, то діти допомагають татові пиляти дрова – звісно, пилку їм до рук ніхто не дає, але принести, поскладати, – це вони залюбки! Разом із татом, коли він удома, вчаться і подвір’я косити, і робити якусь посильну і відповідну до віку роботу.
Виховувати шістьох дітей – це віддавати їм навіть не частину життя, а все своє життя. Чоловік, попри службу і щоденні клопоти, намагається якнайбільше вільного часу присвячувати дітям. А як вони тягнуться до нього, як слухають тата!
“Найголовніше – навчити всіх жити в мирі з іншими, із собою, показати дітям, що разом вони сила, — каже пан Ігор. — Ми своїм прикладом показуємо дітям, що труднощів не боїмося!”.
Так, щодня у Наталі дуже багато справ – бо ж їх шестеро, а вона одна, і треба дуже багато всього зробити. Попрати, зготувати, прибрати – а вода у них на вулиці, зібрати до школи, нагодувати, а увечері – допомогти з уроками. А ще ж і провести час разом з дітьми – не просто накидати їм іграшок і сказати “грайтеся”, а побути усім разом, бо це неймовірно натхненні моменти!
“Люди бувають різні, по-різному реагують і на нашу багатодітну родину, траплялося, “добрі” люди “співчували”: “І не набридло ото народжувати і народжувати”, або казали – та це ви заради соцвиплат… На такі закиди навіть смішно відповідати! Ми народжували діток і розуміли, що їх треба буде одягати, годувати, ставити на ноги – не розраховуючи ні на кого, насамперед тільки своїми силами. Я ніколи на шкодувала, що нас так багато. Дивно, що треба пояснювати, що діти – найбільше моє щастя! Це неймовірні відчуття, коли вони увечері всі сідають біля нас і починають тулитися. Що більше у житті треба?”.
