В'язані шкарпетки на фронт – від братів-школярів!
“Скажете хлопцям – то хлопчики для них в’язали, два братики-школярі… Старалися, кожну петельку вив’язували – бо то ж нашим Захисникам на фронт, щоб їх зігріти!”.
Двійко хлопців із стосами в’язаних шкарпеток в руках. Двоє братиків-школярів. Назар і Захар, 15 та 11 років. Два небайдужі серця. В’яжуть не просто шкарпетки – в’яжуть майбутнє!
Уже третій рік поспіль Назар та Захар Ткаченки із села Зеленьків, що на Черкащині, виготовляють в’язані шкарпетки, бафи, килимки і теплі пояси для військових на фронт. Власними руками.
“Ми з першого дня за це взялися – і донині в’яжемо, – розповідає Назар. – Рахувати – спеціально не рахуємо, але за кілька сотень давно уже перейшли!”.
В'язані шкарпетки – з вірою та любов’ю!
“Коли почалася велика війна, – пригадує Назар, – мені було тринадцять. Звичайне життя звичайної дитини: школа, після школи допомагав батькам по господарці, а увечері… сідав з мамою і братиком в’язати шкарпетки нашим Захисникам! Захарчик, хоч тоді ще був маленький, теж із нами працював: торочив в’язані речі і змотував нитки у клубки – дуже хотів допомагати!”.
“Нині Захарчику 11 і він і сам в’яже шкарпетки, і килимки військовим гачком виплітає, і шиє! Я, коли почав в’язати, мені дев’ять років було, – пригадує Назар. – Мама в’язала на замовлення, а я їй допомагав, то й сам зацікавився – і так взявся в’язати друзям, родичам… Шапки, шарфи, рукавички, шкарпетки – нині можу зв’язати усе!”.
Назару нині 15.
“Мріяв бути програмістом, – розповідає хлопець, – але життя так склалося, що буду електриком. Після 9 класу вступив до агротехнічного коледжу, нині поєдную навчання і волонтерство.
Прийти з навчання, удома допомогти – із городом, господаркою, маємо поросятко, курей, кізоньку. Поробили уроки, допомогли батькам, а тоді увечері сідаємо в’язати – це вже наша з Захарчиком, вважайте, сімейна традиція”.
В’язання Назар не сприймає як роботу, а навпаки – як відпочинок, свого роду медитацію. А найбільше його душу гріє усвідомлення, що ось ця от пара шкарпеток за кілька днів чи тижнів зігріє нашого захисника чи захисницю…
“Коли є можливість, то можемо і цілий день в’язати! Хтось чекає вихідних, щоб відпочити, кудись піти, а ми – щоб цілий день можна було в’язати! Було б тільки з чого… Свої нитки ми уже давно усі вив’язали, які мали, дякуємо усім добрим людям, які нам допомагають і надсилають пряжу!”.
Зараз йдуть холоди, то об’єми роботи у хлопців збільшилися у кілька разів – в’яжуть у кожну вільну хвилину, бо ж захисники просять!
Руки, що в'яжуть надію. Душі, що творять тепло!
“Я вже в’яжу “на автоматі” – так руку набив, причому в’яжу дуже швидко: один вечір – і одна пара шкарпеток готова!
Коли світло вимикали, то в’язали і наосліп – я завжди боявся темряви, включав світло за найменшої нагоди, а блекаути мені цей страх “підлікували”, тепер можу і ходити, і в’язати наосліп! – сміється.
Написали у соцмережах, що, мовляв, в’яжемо для військових – і нам добрі люди взялися висилати нитки – велике дякую усім за це! Нас уже знають і в рідному селі, і в усіх сусідніх. А ще у нас із братом є наш YouTube-канал “А пацани в’яжуть”: там і про в’язання, і наші з братом кулінарні цікавинки, багато всього цікавого!”.
Шкарпетки від Назара і Захара їдуть по різних підрозділах і напрямках: на Херсонщину, Донеччину…
“Воюють і багато наших односельців, і родичі – але ж для нас усі рідні, тут нема своїх і не своїх – нас захищають усі!” – кажуть Назар та Захар.
Вони передають шкарпетки із волонтерами туди, де є запити, де просять хлопці. Вони не знають, кому саме приходять їх шкарпеточки, але раді, що вони зігрівають наших захисників!
“Військові, яким ми передавали шкарпетки, записували для нас відео з подякою – мені тааак приємно було! – ділиться Назар. – Коли буваю дуже втомлений і не маю сил, коли, буває, думаю – може, то сьогодні не в’язати вже, передивляюся це відео з нашими військовими і знову сили з’являються! Якщо я можу зігріти когось із наших захисників, то не час для втоми! Головне, щоб була перемога і щоб усі наші військові були живі, здорові і в поверталися додому до рідних!”.
Маленькі патріоти великої країни
“Вони такі діти, що не люблять без діла сидіти, – усміхається мама хлопців пані Зоя.
–В’яжуть, разом щось на кухні готують-чаклують, Назар у нас головний по в’язанню, а Захарчик ще й шиє та вишиває, недавно завели YouTube-канал, то там усі свої творчі цікавинки показують!
У них ця жилка – любов до рукоділля – закладалася ще з дитинства. Вони малесенькі ще були, а я вдома вечорами сиджу, в’яжу – і вони біля мене: то моточок перемотають, то ще щось допоможуть. Так хлопці нитки мотали і «на вус мотали”, – усміхається. – А коли набридло дивитися, захотіли і самим до роботи взятися… “Мамо, а покажи мені, давай, я спробую!””.
“Назарчик навчився в’язати ще малим, а згодом і меншого братики, Захарчика, уже сам навчив. В’язали, так би мовити, для душі, для друзів, а з початком повномасштабної війни взялися щоденно в’язати для наших військових – самі, без жодних спонукань!
“Треба наших Захисників зігріти” – для них це найкраща мотивація. І за майже три роки вони цього запалу допомагати не втратили, не розгубили…”.
Включають собі фільм чи новини – і сідають обоє та в’яжуть. Вони звичайні діти: люблять гратися, футбол ганяють, катаються на велосипедах, просто вони такі – не можуть сидіти без діла, коли знають, що в силі допомогти!
“Так третій рік і в’яжемо для фронту. Якщо немає ниток – розпускаємо щось із в’язаних речей, з яких хлопці уже виросли, розмотуємо та відпарюємо нитки – але це дуже копітка і часоємка справа. Але вже і розпускати немає чого – тому дуже вдячні добрим людям, які допомагають нам з нитками!”.
“Коли передаємо нашим хлопцям на фронт шкарпетки, ставимо у посилку ще солодощі, хлопці пишуть їм листи, малюють власноруч листівки – щоб військовим було приємно, щоб вони бачили, що навіть діти дуже цінують їх щоденний подвиг!
Волонтери, якими ми передаємо хлопцям шкарпетки, кажуть – ви навіть не уявляєте, що для хлопців там, на передовій значить посилка саме від дітей. Як це для них зворушливо, як це важливо – вони перечитують ці листи, бережуть їх, ставлять у бронежилети, малюнки вішають на стіни бліндажів. А коли дізнаються, що шкарпетки для них в’язали хлопці-школярі – то це узагалі!
Ви, як будете писати, не перехвалюйте діток, – усміхається на прощання пані Зоя. – Вони у нас звичайні, прості хлопці. Вони надихаються нашими захисниками, а якщо хтось надихнеться і їх прикладом – то тепла для захисників стане більше!”.
