Історія надії та допомоги
Часто кажуть, що волонтерство змінює життя, але жодні слова не в змозі відобразити всю глибину цього вислову. Чернігівська волонтерка Вікторія Клопот – людина з настільки великим серцем, що в ньому помістилася ціла армія безпритульних тварин! Саме воно, її добре серце, надихнуло жінку зробити її дім притулком для тих, хто найбільше потребує допомоги і любові!
14 котиків, собака, дві черепахи, хом’як і… два голуби! Увесь цей скарб пані Вікторія свого часу врятувала і прихистила удома, і нині не уявляє свого життя без них! Кіт-діабетик Маркус, незрячі котики-братики Леон і Мирослав, сфінкс Філя, врятований сином Романом, який нині захищає Україну; голуб з одним крилом, якого, пораненого, підібрала і виходила пані Вікторія…
“Здорових тварин з-поміж моїх підопічних немає”, – каже жінка. Киця, врятована з Авдіївки, хом’як з Херсону – у цій неймовірній родині “хвостиків” і “крилець” кожна тварина має свою трагічну історію, а ще – усім їм потрібні любов, піклування та догляд.
“У дитинстві я хотіла бути ветеринарним лікарем, рятувала і підбирала усіх живих створінь, – розповідає жінка. – І пташок поранених приносила додому, і котиків, і песиків, у нас завжди вдома був хтось із “вусо-лапо-хвостої” братії… Завжди мріяла про те, щоб у мене було багато тварин, причому різних, вони мені цікаві усі. І хоча ветеринаром так і не стала – переважила любов до історії, до вчительської професії, проте любов до тварин і бажання їм допомогти ніде не зникли…”.
Життя, сповнене добром
“У нас в сім’ї усі тварин рятують, – усміхається пані Вікторія. – Син Роман, ставши до лав ЗСУ, передав нам під опіку трьох своїх хвостиків – усіх їх він теж свого часу вирятував… Я Ромчику відразу сказала: будуть тобі траплятися на фронті безпритульні хвостики і будеш мати змогу їх забрати – забирай, а ми тут вже їх прилаштуємо. І він возить – нещодавно приїздив у відпустку із фронту, а з ним у машині їхало врятоване кошеня… Донька у Києві підібрала одного собаку з рахітом із вулиці, і взяла ще одну, чий господар нині на фронті – так на зйомній квартирі з двома собаками і живе… Так що добре серце і порятунок чотирилапих – це в нас, мабуть, сімейне…
Більшість моїх хвостиків доводилося рятувати від людської байдужості та жорстокості, а з початком повномасштабного російського вторгнення додалися ще тварини, врятовані з прифронтових територій. Історій стільки, що не те, що на статтю – на цілу книгу вистачить! Найстаршим котикам по 9 років – котики-братики Леон і Мирослав, вони взяті від знайомої волонтерки й подруги Інни Лучкіної – ішли з донечкою забирати одне кошеня, а тоді зрозуміли, що не можемо їх розлучити… Киця, яку підібрала на вулиці біля смітника малесеньким кошеням, якийсь час у нас вдома жив навіть лісовий голуб, якого вдарила машина. Ми його підібрали, лікували, годували, і він одужав і полетів. А вуличному голубу Гансу, на жаль, довелося ампутувати крило і тепер він живе з нами – красиво так туркоче, а ще – проявляє характер, наші котики знають, що краще до нього зайвого інтересу не проявляти, – сміється….
З чого починається мій ранок? Прокидаюся десь о шостій – погодую голубів, дам їм води, потім – котиків, хом’яка і черепашок, а тоді на роботу до школи. “Заряджуся” від дітей, надихнуся, разом ми і енергетичні батончики для наших захисників робили, і листи їм писали… А удома догляну свою пухнасту “господарку” і – до іншої роботи, тієї, що наближає нашу перемогу: в’яжу сітки для кікімор на шоломи нашим хлопцям, разом із чоловіком відправляємо волонтерську допомогу нашим захисникам… Те, що ми робимо – це не просто волонтерство, це насамперед наша шана й подяка Героям України, які виборюють наше право на життя”.
Пані Вікторія – вчителька історії та мистецтвознавства у чернігівській школі №19. “Минулої весни наша школа дуже постраждала від російських бомбардувань, – розповідає жінка. – Пригадую такий дуже щемний момент: ми були в школі, прибирали у понівечених приміщеннях, і прийшов мій колишній учень – військовий, він спеціально розшукав мене, щоб подякувати, поспілкуватися. Подивився на понищений російськими бомбами кабінет історії України і каже: “Все ви нам правильно розповідали про війну, яка триває уже 300 років…”.
Після 24 лютого в дітей прокинувся величезний інтерес до історії: національно-визвольна боротьба, опір загарбникам – усе, про що вони раніше лише читали в підручниках, нині відбувається на їхніх очах.
Я всім своїм учням кажу: історія України твориться зараз, і творять її насамперед наші Захисники і Захисниці! Щодня повторюю: якщо молоді чоловіки і жінки там, на фронті, нині стоять горою за нас, то і ми тут, у тилу, маємо горою стояти за них, за їхні потреби та інтереси. Немає неважливої допомоги – все, що ми відправляємо на фронт, усі закриті збори, усі смаколики і теплі шкарпетки, малюнки та листи – це все і повага і пошана для наших військових.
Це не “їхня” війна, це наша війна. Це війна за право жити для нас усіх, і ніхто не може стояти осторонь.
З початком повномасштабного російського вторгнення чоловік із сином відразу ж пішли до військкомату. Синові сказали зачекати, коли викличуть (нині Роман воює), а чоловіку відмовили через його вік. Він дуже переживав, все рвався на фронт, я його заспокоювала – мовляв, у нас є своя роль і своє місце у цій війні, ми можемо допомагати і тут… Узяли увесь домашній “зоокуток” і вирушили на дачу – там готували їжу для наших тероборонівців, допомогали дорослим і дітям по сусідству. А один наш котик забився в куток у квартирі – ніяк його не можна було дістати, то я задля нього щокілька днів їхала з дачі 16 кілометрів в один бік, щоб привезти йому води і їжі. По дорозі заїздила до знайомих – самотніх літніх людей, привозила їм ліки і продукти. Двічі потрапляла під авіаобстріли, страшні, дуже страшні часи то були…
Сила духу та добре серце: кожен день – для допомоги іншим!
А коли повернулися додому, зв’язалися з місцевими волонтерами, які безпосередньо допомагають конкретним підрозділам – і ми з чоловіком двічі на тиждень взялися готувати різноманітні смаколики для наших захисників: борщики, супи, галицьку солянку, м’ясо, чоловік готував плов – він дуже смачно готує, робили вітамінні салати, квашену капусту, сало з перчиком і часником – і все свіженьким їхало до наших хлопців! Відправляли ліки і теплі шкарпетки – шкарпетки в’язали братова і 83-річна свекруха, вона, попри поважний вік, і капусту квасила, і сама ще овочі на грядці вирощує…
А я взялася в’язати гачком сітки для кікімор на шоломи – за вечір від 2 до 4 таких сіток можу зв’язати. У мене є військовий шолом нашого Ромчика – тріснутий від уламку, він його тут залишив, тож я на нього міряю сітки, які плету. Готові сітки віддаю іншій волонтерці, Марії Краснопольській, яка майстерно перетворює їх на кікімори, що врятували вже не одне життя. Багато людей, коли дізнаються про в’язання сіток, допомагають нитками. Інша моя подруга й однокласниця – Ніна Пищик. З нею ми рятуємо тварин, допомагаємо бійцям на передовій, обговорюємо фільми й книги, навіть їздимо на екскурсії. А ще в’яжу гачком іграшки для тварин, до “великої війни” їх продавала, а кошти з них йшли на лікування безпритульних хвостиків та допомогу літнім людям у нашому районі, які теж небайдужі до проблем тварин.
Нині виручені кошти йдуть на допомогу армії, дарую такі іграшки волонтерам. Котики і песики їх дуже люблять, вони м’які, яскраві, прикольні і безпечні. Це моя віддушина, дуже люблю їх в’язати. Але нині нечасто це роблю – бо для цього душа має співати, а зараз вона плаче…
Але подивлюся на наших героїчних військових, на діток, які ростуть із усвідомленням, що допомагати іншим – це норма нашого щоденного життя, на самовідданих волонтерів, які не хочуть і не можуть бути осторонь – і розумію, що з такими Людьми все у нас буде добре! Зі скількома світлими людьми з добрим серцем звело мене волонтерство, яка неймовірна молодь у нас росте – я спокійна за наше майбутнє з такою молоддю!
Хтось, може, і дивується – навіщо тобі все це, а я завжди кажу: коли допомагаєш іншим, так цікавіше, натхненніше жити. Зранку у школі з дітками енергією зарядишся, прийдеш додому, військовим щось зготуєш, зв’яжеш, передачу відправиш – і так класно тобі на душі стає! А коли тебе чотирнадцятеро хвостиків зустрічають – це такі емоції, що й не передати! Коли бачиш тварину нагодовану, ситу, здорову, у теплі та в безпеці – знаєш, що недаремно працювала!
Родина і тварини – це мої крила, вони дають сили. Сили жити, навчати, допомагати… Людяність рятує, вона – це те, що може зробити цей світ кращим місцем для всіх.
