Волонтерка "Бо Можемо" Ірина – про відбудову зруйнованих осель
Лопати, молотки, дошки, дрелі, цегла, стоси шиферу і піноблоку та купа запалу допомагати та відбудувати… І – тендітна 19-річна чернігівка Ірина Науменко – одна із волонтерок Об’єднання Добровольців “Бо Можемо”! За її тендітністю – неймовірна внутрішня сила, яка повертає іншим радість життя!
“Бувало, хтось із людей, які приходили на толоку, так “сердобольненько” дивилися на мене – маленьку, худеньку – і казали: “Дити-и-но, та шо ти тут робиш, та де тобі ту цеглу бити чи шифер носити…”. Але коли бачили, як я і носила та била цеглу, і валила стіни, і лазила накривати та лагодити дахи – то після цього вже нічого не казали)) Боролася не лише з руїною, а й із стереотипами, – сміється Ірина.
– Щаслива, що робила це у найкращій компанії у світі – компанії волонтерів Об’єднання Добровольців “Бо Можемо”. У нас і дівчата, і хлопці – просто неймовірні!”.
Свій день народження святкувала… на толоці
“Працюємо, щоб повернути людям радість життя”, – так розповідає про діяльність волонтерів Об’єднання Ірина. – З чого усе починалося для мене? Після усього пережитого, після всіх новин, що розбивали серце, після обстрілів та сидіння у підвалах хотілося допомогти іншим, – розповідає дівчина. – Влітку організовували толоки у Старому Білоусі Тетяна Костенко (вона ж моя тітка) й Ірина Пилипенко, які вже тоді були волонтерками “Бо можемо”. Вони ж навчили найголовнішому – “Береш лопату й копаєш!”, – сміється. – Я й їздила: то Киїнка, то Зарічне, а далі інші локації, де навіть ніколи не була.Читала у соцмережах оголошення про толоки “БоМожівців”, шукала по картах те чи інше село, де вони працювали і їхала туди… Спершу трохи соромилася, ніяковіла – а я ж тут майже нікого не знаю, що я буду тут робити, але так втягнулася в роботу, що до своєї основної спеціальності (Ірина – майбутня журналістка) уже, мабуть, додала кілька будівельних – сміється Іра. – Торік і навчалася онлайн, і їздила на толоки… Було складно – але зі “своїми” людьми і правильною мотивацією усе можливо!
Наші толоки – це завжди взаємопідтримка та обмін позитивною енергією. Усі “БоМожівці” неймовірні молодці – і показують, і навчають, і допомагають. Немає такого – от ти дівчина, ти тільки прийшла, ще нічого не вмієш, що ти тут узагалі робиш? – сміється… Ні, все розкажуть, все покажуть, дадуть молоток, запустять тебе на дах…
Чесно зізнаюся – перший раз лізти перекривати дах було трішки страшно – але я впоралася і щаслива з того, а далі все пішло “як по маслу”! Щоправда, оскільки у мене дідусь – будівельник, я з дитинства у цій сфері “варилася”… Але навіть подумати про те, що я в 19 років буду керувати толоками, не могла! Пам’ятаю, як хвилювалася, коли мені наші “БоМожівці” вперше довірили допомагати з керуванням толок – довго готувалася, підбирала інструменти, які нам будуть потрібні, збирала усіх волонтерів – і все вдалося… Спершу була розгубленість – коли ви на руїнах того, що колись було для інших людей усім їхнім життям, і всі звертаються до тебе і питають: “А що робити?”. Але такий стан тривав хвилини дві-три, а потім – береш лопату і копаєш. У будь-якій незрозумілій ситуації – береш лопату і копаєш)))
Просто щоб показати іншим, що – так, це можливо, так, це реально, навіть попри те, що надворі грудень, що сніг, що все замерзло – ти береш лопату і копаєш, бо треба розбирати завали і допомагати людям… І коли люди бачать, що це можливо, вони теж беруться за лопати і робота кипить. Гуртом все добре вдається й у негоду, як то кажуть.
На щастя, мені завжди допомагали наші постійні волонтери. Ми всі не просто як одна команда – як одна сім’я! Я навіть свій день народження святкувала на толоці – зі всіма найріднішими мені людьми!”.
У волонтерство – "сімейним підрядом"!
“Стільки пошкоджених будинків, стільки скалічених душ… Вражають та запам’ятовуються історії тих, хто не здається навіть на руїнах, – каже Ірина. – Найтепліші спогади про сімейну пару із Трисвятської Слободи – дядька Петра і його дружину, яка готує найсмачніші у світі пиріжки та вареники. З кожної толоки ми йшли від них із повними руками абрикосів – і це було так зворушливо… Поряд з будинком у них був садочок та городик, і просто посеред городу впала бомба – була величезна вирва, будинок згорів, а одне дерево – абрикос – уцілів і влітку потішив нас величезними, солодкими, запашними плодами. Це було таке неймовірне видовище – рясно-помаранчевий абрикос посеред зруйнованого подвір’я… І це насправді більше, ніж просто дерево – це метафора наших людських душ. Довкола згарище, усе в руїнах, а вони – цвітуть! У людей така біда, все зруйноване – а вони не обізлилися, не закрилися в собі, а, навпаки, діляться з іншими усім, що в них залишилося – абрикосами з єдиного уцілілого на подвір’ї дерева… Це світло, ця людяність, ця любов, це вміння попри все відчувати радість життя у наших людях – це неймовірно!
Ми довго розбирали завали їхнього будинку і на цих толоках згуртувалися так, що це стало практично нашою сімейною традицією… Спершу розбирали завали, згодом взялися за відбудову: зводили стіни, носили шифер, мій дідусь ставив їм піч…
Ми довго розбирали завали їхнього будинку і на цих толоках згуртувалися так, що це стало практично нашою сімейною традицією… Спершу розбирали, згодом взялися за відбудову.
Волонтерили ми, можна сказати, сімейним підрядом: я, мій 70-річний дідусь, моя тітка (Тетяна Костенко) і двоє братиків. Дідусь – наш невтомний “енерджайзер”! Пам’ятаю, як працювали на толоці узимку – все позамерзало, покрилося льодом, а ми розбираємо завали. Ми уже всі натомилися, аж піт з-під шапок капає, а дідусь знай собі орудує льодорубом… А ми на нього дивимося і собі за ним лопатами шурупаємо, – сміється. – Він у мене дуже працьовитий і я завжди стараюся бути йому гарною онукою – такою ж працьовитою, як він, і доброю.
Бабуся й тітка наша допомагають армії, плетуть сітки – у них в Старому Білоусі є свій “спецзагін”… Двоє моїх рідних братиків теж – постійні учасники усіх толок, навіть наймолодший, восьмирічний!
І тачки возять, і цеглу складають – стільки енергії та завзяття у них! Це їхня ініціатива, ніхто їх до цього не змушує: вони і сітки бабці допомагають плести, ми разом з ними окопні свічки крутили цієї зими. Вони самі хочуть бути корисними, допомагати – це така їхня невеличка терапія після усього того жаху, пережитого минулої весни…
І свій понищений обстрілами дім латали, і людям допомагали
Наш будинок торік на початку березня теж був пошкоджений бомбардуваннями – зачепило дах, понищило мою кімнату… Я навчаюся у Львові, проте незадовго перед повномасштабним російським вторгненням приїхала до Чернігова на день народження свого братика, і так і залишилася тут з ними. Пам’ятаю, як сиділа на кухні, коли почулися вибухи неподалік і єдине, що встигла – відсунути тарілку та сховатися під стіл, і тут «прилетіло»… Мене врятували звичайні металеві жалюзі на кухонному вікні – в них і застряг уламок. Бабуся з дідусем були з іншого боку будинку – топили грубку, бабуся ледве встигла дідуся забрати в літній душ, як за кілька секунд крізь дах влетів величезний уламок – братики дуже злякалися, всі дивом залишилися живі-здорові…
У нас в будинку пошкодження були некритичні – тож і своє латали, і людям допомагали… Мене вразило, коли на толоках познайомилася із волонтером Олексієм, чий будинок було повністю зруйновано – він спершу навіть нікому про це не розповідав, працював із нами, надихав та заряджав усіх своїм оптимізмом, попри те, що у самого дім – в руїнах… У наших людях стільки світла, що жодній темряві не здолати! Відчуття, що ми всі ми одна родина і ми разом у горі та в радості – дуже надихає, дає сенс життя.
Завжди усім кажу: якщо ти хочеш, щоб твоє місто відбудувалося, стало квітучим, ти маєш почати сам щось для цього робити. Нічого не впаде з неба, нічого саме “ся не зробе”…
Все починається з тебе. Ще раз: Все. Починається. З Тебе. І я це побачила на своєму прикладі. Спершу теж думала – та що я там можу зробити, я – всього лише юна дівчина… А насправді – стільки відбудовних будинків, зведених стін, полагоджених дахів, стільки щасливих людей, стільки вдячності…
Буває, приходиш на обійстя, де залишила свій чорний слід війна, і бачиш, який це огром людського горя, як багато роботи попереду… Але потім ти приїжджаєш на толоку, де такий великий невтомний людський мурашник – і всі допомагають, всі щось роблять… І коли згодом ідеш вулицею і бачиш – отам зводяться стіни, а там уже дах залатаний, а там і весь будинок заново постав – і знаєш, що там є і твоя часточка, і тобою покладена цеглинка, і на душі стає світліше, і стає на один привід більше радіти життю…
