За два роки – 160 тисяч "бойових смаколиків"!
“Якби не візок, я був би зараз на фронті, – каже мій співрозмовник – незламний волонтер.
– Але, на жаль, реальність така… Тому й “воюю” тим, чим можу: це не просто вареники, налисники чи ще якісь там інші смаколики; це все – підтримка наших військових, аби вони кожен день бачили та відчували турботу і підтримку.
Знаєте, був такий випадок, який мене дуже вразив, мені його мама бійця переповіла: хлопці з бригади, якій ми допомагали, на завданні потрапили в оточення, кілька днів трималися-відбивалися, але дуже тяжко їм було, у них закінчилася їжа, воду пили з калюж… “.
“Аж тут у машині, яку їм якраз перед цим передали волонтери, а ми її завантажили їжею, вони знайшли кульочок з варениками, який випав із термосумки… І ті вареники так тоді їм додали сили – в прямому та переносному значеннях, а ще вони знали, хто саме їх передав, знали мою історію… Це їх дуже підтримало і так надихнуло, що вони тоді рвонули – і з оточення вибралися, і на цьому піднятті духа за наступні два дні аж три села наших звільнили! Отакі от “просто вареники”… Один із тих воїнів через свою маму передав мені слова подяки – каже, то були найсмачніші і найважливіші вареники в його житті…”.
Ходити сам не можу, але ж руки у мене працюють!
Євген Компанець із Черкас уже тринадцять років – на кріслі колісному. Нещасний випадок на роботі, під час якого отримав травму хребта, поділив життя на “до” і “після”. Утім, не став приводом опускати руки. Чоловік знайшов себе у волонтерстві і нині кожен свій день розпочинає із приготування їжі для наших захисників. За два роки їхня родина виготовила і передала на фронт понад 160 тисяч різних смаколиків! Допомагає пану Євгену у його щоденному волонтерстві дружина Тетяна.
“Мені її сам Бог послав, – каже чоловік. – Коли мене після нещасного випадку привезли в лікарню, саме Таня – медична сестра – мене доглядала, рятувала та виходжувала. Ми покохали одне одного і одружилися, і відтоді не розлучаємося”.
“160 тисяч “бойових смаколиків” для фронту – це ми так, дуже приблизно порахували, не поштучно, а “повідеречно”, – усміхається пан Євген.
– Якщо за день ми з дружиною ліпили, бувало, по 300-400 вареників, за тиждень – до півтора тисячі, то за майже два роки уявіть, яка цифра вийшла… У кілограмах рахунок теж уже давно на тони перевалив, – сміється чоловік.
– Пам’ятаю, якось почув, як військові, вантажачи буса гостинцями, сказали, що ще б сала їм для “повного щастя”… Почув і “намотав на вус” – відтоді щотижня купуємо, переробляємо та відправляємо хлопцям сало, уже перетнули позначку у 8 тон – це тільки самого сала відправили на фронт!”,
З чого все починалося? Старт задала їхня донька Яна – на початку повномасштабного російського вторгнення вона познайомилася з волонтерами, які готували передачі на фронт, ходили з Танею у штаб, ліпили вареники…Євген одразу подумав: ходити з ними він не може, але ж руки у нього працюють, можуть і вдома робити те ж саме!
“Пригадую, перед Великоднем 22-го напекли з дружиною вдома аж 400 пасок – 150 з Яна розвезла тут, по Черкасах – роздала самотнім, маломобільним, людям похилого віку… А 250 пасок поїхали на фронт. Це була наша перша передача. І після того пішло-поїхало! Далі були вареники, після вареників – млинці, потім пиріжки, а далі – по наростаючій: манники, хрустики, котлети, курка печена, налисники м’ясні, печінкові, борщові заправки… Я можу довго тут вам перераховувати – словом, все, що на кухні можна приготувати, все те ми робили й робимо і відправляємо нашим військовим.
Чесно вам скажу – готувати я не те, щоб дуже люблю – сміється чоловік. – Якби не розуміння, що треба, та-а-ак довго і багато часу на кухні точно не проводив би.
Хоча навики роботи з тістом у мене є: у 2014 році ми з дружиною мали невелику власну справу – готували та продавали пиріжки на локальному базарчику біля нашого дому. Працювали так не дуже довго, бо здоров’я підводило – це була дуже важка та виснажлива робота. Щоденно о 2 ночі вставали та пекли пиріжки, аби на шосту ранку уже вийти на ринок зі свіжою випічкою. Нас із таким режимом вистачило на три роки – але нині працюємо для наших захисників, тож втомлюватися не час…”.
Незламний волонтер: "Хочеться тим, що робиш, вселяти в людей віру та надію"
Євген та Тетяна дуже довго все “тягли” лише власним коштом – закуповували продукти і з них готували… Чоловік виставив у соцмережі фото, написав пост – щоб надихнути людей, заохотити, показати, що всяка допомога важлива і відразу ж посипалися коментарі: “Самі готувати не маємо змоги, але готові долучитись коштами, давайте номер картки…”. Завод “Сатурн” зробив презент – морозильну камеру, стало легше зберігати продукцію. Готові смаколики у термосумках їдуть до хлопців – звечора машину запакували, зранку хлопці свіженьким посмакували!
“Дякуємо всім, хто долучається і допомагає! Нас і нашу справу уже багато хто в Черкасах знає, пригадую, як люди просто залишили під під’їздом мішок картоплі, а біля нього записку: “Для Жені з 4-го поверху”. Це був такий дуже зворушливий момент.
Хочеться тим, що робиш, вселяти в людей віру та надію – показувати, що якщо ми, попри всі труднощі, не відступили, не зневірилися, не “втомилися від війни”, а продовжуємо щодня робити все те, що в наших силах (а іноді – і те, що понад силу!), то здаватися і “складати руки” нікому не варто”.
У їхньому домашньому “волонтерському підряді” – Євген, дружина Тетяна, донька та двоє малих онуків-козаків. Дітям та онукам вони власним прикладом показують, як треба жити і допомагати.
“Мене так батьки виховали, я так само виховую своїх дітей. Мене часто запитують: “Як ви не втомлюєтесь?” Скажу чесно – ми втомлюємось і навіть дуже, але розуміємо, що за нами наше майбутнє та майбутнє наших дітей. Ми не можемо відступити, бо – хто, як не ми! – усміхається пан Євген.
– Не хочу лишати цю війну дітям чи онукам… Я і моя родина – ми працюємо з вірою у майбутнє. І ми зараз це майбутнє творимо своїми руками. Не скажу, що ми щось надзвичайне робимо – але робимо все, що в наших силах! Від нас сьогодні будуть їхати машини, які ми вантажимо – їхати у саме пекло, на найважчі ділянки на лінію фронту. Ці безстрашні волонтери, які щоразу їздять “на нуль” – це теж люди надзвичайного духу, а що вже й казати про військових, які тримають оборону в таких пекельних умовах… Україна – країна незламних!”.
Не було б щастя, так нещастя помогло: одружився з медсестрою, яка доглядала після важкої травми
“Питаєте, що я пораджу зі свого досвіду хлопцям та дівчатам, які зазнали схожих травм? Я можу сказати багато красивих, пафосних фраз із закликом не падати духом – але не маю на це права… Єдине, що можу – показувати це своїм прикладом, своїм життям, – дивіться, ось він, я, ось моя боротьба, моя сила духу, ось те, що я роблю і як допомагаю та не здаюся… Життя продовжується – воно просто перейшло в інший формат…”.
“Бачите, у мене так було, як у тій приказці – “не було б щастя, так нещастя помогло”… 30 листопада 2011 року стався нещасний випадок – у мене тепер два дні народження…
А в лікарні, куди мене відразу привезли, була якраз Таніна зміна – вона медсестрою працювала у нейрохірургії. Перші декілька днів біля мене вдень і вночі був батько – але він був уже виснажений, у нас був тоді дуже важкий період в родині, півтора місяця перед тим не стало мами… Тож я відпустив тата і кілька ночей був сам, а потім Таня прийшла доглядати за мною, і так і залишилася – на все життя… Таня мене ходячого ніколи не бачила. Її підтримка, її любов – це те, що рятувало і додавало сил. Так, був дуже важкий період – після лікарні було таке, що два з половиною місяці узагалі з дому не виходив – не міг прийняти нову реальність. Але нині дуже ціную все те, що маю. Я став татом для двох дітей Тетяни, маємо трьох онуків – ми щасливі!”.
“Хто не має внутрішньої осі, стрижня міцного – той і занепадає духом. Не раз бачив, як хтось із менш складними травмами, ніж у мене, здавався, брався заливати горе горілкою – було таке… А хтось, як незламний волонтер Вадим Базюк, з яким мене звело життя на ниві волонтерства, також не просто не опускає рук, а й знаходить в собі ще й сили допомагати та підтримувати інших… Надихаюся такими Людьми! Тож борімося невтомно і щодня – бо за нами наші діти, наше майбутнє, і відступати ми не маємо права!”.
