Як батьки дітей з інвалідністю волонтерять та допомагають ЗСУ
Це дуже незвичайний волонтерський осередок. Мами приводять діток за руку, привозять на колісних кріслах і разом беруться плести маскувальну сітку… Або ж, поки діти на заняттях, сідають за швейні машинки і шиють військовим шапки і шарфи, рукавиці і балаклави. У майстерні вистукують швейні машини – вони виграють симфонію незламності і невичерпної сили!
“Таким є інклюзивне суспільство. Через те, що у тебе є дитина з інвалідністю, ти ж не перестав бути українцем, патріотом своєї країни і її громадянином. Так, трішки важче тобі – але тим не менше, треба допомагати всім, що в твоїх силах”, – говорять представники організації. Знайомтеся: неймовірні волонтери з чернігівської організації “Голос батьків”, створеної батьками дітей з особливими потребами.
Інклюзивне суспільство: ми всі різні – але рівні
“Чому саме “Голос батьків”? Для того, аби голоси батьків дітей з інвалідністю не були самотніми соло, а стали злагодженим хором, щоб їх теж було почуто”, – так розповідає про їхню організацію керівниця ГО “Голос батьків” Оксана Дорошенко.
Діти з інвалідністю зазвичай нечасто ходять до школи і навчаються індивідуально – і в цьому випадку можливостей для соціалізації, спілкування з однолітками, з різними людьми у них дуже і дуже мало, а після закінчення навчання і поготів. Аби надати їм ці можливості і допомогти батькам таких діток, організація створила групу денного догляду “Вулик” для дітей із важкими формами інвалідності.
“Невидимі діти” – зазвичай це про них. Більшість дітей з інвалідністю в суспільстві, на жаль, залишаються “невидимими”. Де вони? Хто вони? Що роблять? Чому не виходять “у світ”? Їх не видно і не чутно. Вони живуть на “поверхах” і в їхніх будинках немає пандусів. Ми хочемо показати, що такі діти тут, зовсім поруч. І що немає нічого неможливого для них і для нас… Для цього ми і створили нашу організацію “Голос батьків” – щоб будувати інклюзивне суспільство, гуртувати родини, які виховують дітей з інвалідністю та показувати, як разом можна бути сильнішими. Група працює уже сьомий рік, – розповідає пані Оксана. – Представник організації супроводжує дітей на заняття, а мами у цей час плетуть сітки аби шиють балаклави військовим.
До нас на заняття приходять діти віком від 10 років, найстаршим нашим відвідувачам групи – майже сорок років. Заняття у нас різнопланові – діти і театральні постановки готують, і творчі вироби, разом робимо подарунки захисникам – малюнки, різні рукотвори, діти пишуть листи: “Наш солдат, ми з тобою”, “Дякуємо, що нас врятували” – прості і непафосні, але дуже щирі слова.
Нещодавно наші дітки показували свою виставу публіці – і коли після їх виступу і люди приходили, раділи, дякували – для них це була можливість відчути себе корисними і потрібними суспільству. Ніхто не хоче, щоб його жаліли – хоче, щоб поважали. І це про інклюзивність, про те, що ми всі різні – але рівні.
Число бажаючих ходити до нас на денну групи зростає з кожним роком – нині групи уже ледве вміщають усіх бажаючих. Чи складно це? Так, непросто. Особливо зважаючи на те, що торік у нас узагалі не було фінансування – після деокупації Чернігівщини наші соцпрацівники рік працювали на волонтерських засадах – ми просто не могли залишити дітей після того, що їм довелося пережити: вибухи, бомбардування, діти на колісних кріслах тижнями не виходили із підвалу, хтось потрапив під окупацію…
Спільнота незламних: як волонтерять батьки дітей з інвалідністю
“Коли закінчилася облога Чернігова і частина сімей, які виїжджали, повернулися до міста, ми зібралися разом і стали вирішувати – як нам бути і що робити? Всі були пригнічені, розгублені, не розуміли – а як далі, а що далі? Але розуміли, що якщо будемо сидіти по домах і нічого не робити, то, мабуть, з цього стану так і не вийдем… І наші соцпрацівники сказали, що навіть без фінансування, на волонтерських засадах – вони хочуть допомагати дітям і працювати з ними. А мами вирішили, що не хочуть сидіти, склавши руки, і будуть допомагати і наближати перемогу всім, чим можуть!
У нас в приміщенні організації є швейні машинки – на них ми шили екологічні торбинки-шопери – аби їх продавати і назбирати коштів на відновлення нашого понівеченого обстрілами автобусу. Зараз на цих машинка мами, які приводять дітей на заняття, шиють білизну для військових, рукавиці, шапки, шарфи, маскувальні костюми. Відправили нашим захисникам, вони оцінили якість і тепер у нас – постійні замовлення від різних підрозділів: “Хлопці ваші балаклави дуже хвалили, пошиєте ще й для нашого підрозділу?” І ми шиємо… В одній кімнаті натягнули основу – там у нас “цех” із плетіння маскувальних сіток. Діти на занятті – а мами ріжуть стрічки, плетуть сітки… Або просто приходять до нас у вільний час разом із дітками – щоб побути разом, поспілкуватися і долучитися до доброї справи.
Така спільна робота – це не лише допомога нашим військовим, а й своєрідна “терапія волонтерством” для усіх нас: коли ти бачиш, що теж можеш долучитися, допомогти, відчути свою причетність до наближення перемоги, це додає сили та наснаги! Волонтерство об’єднує: до нас доєдналися і підопічні територіального центру соціального обслуговування: люди літнього віку завітали до нас у гості раз, другий, і нині уже маємо регулярних помічників з їх числа… Хто не може плести, той нарізає стрічки, і килимки плетуть, приносять нам, і шкарпетки – це неймовірна допомога і моральна підтримка! У нас склалася така неймовірно тепла, родинна атмосфера – атмосфера підтримки і добра, що коли комусь погано, людина приїжджає, побуде з дітками, поплете сітку, сяде за машинку – і вже легше.
Рахунок усього пошитого-зв’язаного пішов уже не те, що на сотні – на тисячі!
Коли ми півтора роки тому збиралися ініціативною групою, щоб разом допомагати нашим військовим, то навіть не очікували, що нас стільки збереться – думали, буде “малесенька щопта”, але всі неймовірно об’єдналися і взялися за роботу! Якщо хтось хоче долучатися, ми завжди раді!
Не можу не запитати пані Оксану про неймовірну жертовність наших людей – адже коли шиють одяг військовим батьки, які щодня боряться за здоров’я своїх діток, коли мама привозить дитину у кріслі колісному і в’яже поруч із нею маскувальну сітку – це не може не зворушувати, це неймовірні приклади людяності і незламності!
“Я думаю, що всі ми, українці, такі! – усміхається пані Оксана. – Через те, що у тебе є дитина з інвалідністю, ти ж не перестав бути українцем, патріотом своєї країни і її громадянином. Так, трішки важче тобі – але тим не менше, треба допомагати всім, що в твоїх силах… У батьків дітей з інвалідністю щодня – “війна в квадраті”, і, допомагаючи іншим, вони у цьому знаходять підтримку і розраду. Раніше ми всі разом долали ми труднощі одного роду, а тепер змінилися обставини, але ж ми не змінилися, ми разом! І в цьому наша “суперсила”.
Щоденна війна, спільна перемога
“Є у нас в організації сім’я – вони виховують дитину з інвалідністю, минулої весни під час облоги Чернігова було сильно пошкоджено їх будинок. Але вони не опускають рук – у них стільки сили, любові, тепла і завзяття до життя, що нині уже і будинок відновлюють, і доньку возять на різноманітні активності, і змогли ще й взяти до себе у родину діток, позбавлених батьківського піклування. Ще в нас є мама, яка самотужки виховує двох діток, один з яких з інвалідністю достатньо важкої форми, а також дбає про свою літню маму, чиє житло у селі неподалік повністю зруйноване… І, попри це все, ця жінка активно долучається до пошиття балаклав та рукавичок для військових у нашому центрі, приходить до нас шити і ще й додому бере шиття. Ну як не надихатися такими людьми?
А є мама, у якої немає діток з інвалідністю, але вона дуже активно приймає участь у житті нашої організації: долучається до усіх наших починань, швея-закрійниця за фахом, вона організувала роботу нашого волонтерського швейного цеху. Власне, саме це і є прикладом інклюзивного суспільства, найкращою ілюстрацією нашої головної ідеї, яку ми намагаємося донести людям: жодних бар’єрів немає, окрім тих, що є в людей у голові. Немає дітей з інвалідністю і “нормальних” дітей, є просто діти. Ми хочемо змінити спотворене уявлення про інвалідність як про те, що викликає лише сум та співчуття – насправді це просто одна з форм життя, у якій просто діти зі своїми радощами, спілкуванням, почуттями…
Дітки, які приходять до нас на заняття – вони настільки світлі, відкриті, без всякого лукавства. Так багато у них любові до світу і готовності любити… І якщо суспільство переборе свій страх перед людьми з інвалідністю: будь-якою – фізичною, ментальною, то вони зможуть отримати заряд позитиву, енергії та любові – тому що в цих дітях її дуже багато! Може, саме для цього вони і живуть серед нас – щоб нам її, цю любов, подарувати…”.
