У розпалі війни захищала… українську мову!
“Ось тобі, жінко, мова. / Стріляй із неї. / Захищай себе до останнього подиху!” – ці рядки українською – сучасної поетеси Катерини Калитко зринали в думках під час нашої розмови з пані Тетяною. Особливо, коли слухала про пережитий минулої весни жах… “Коли “орки” заходили в наше село, я побігла в ліс ховатися… На одну руку взяла півторарічну донечку, у другу – три ноутбуки з усіма своїми напрацюваннями: розуміла, що рашисти їх викрадуть або знищать. Учителі української мови для них – одні з перших мішеней…”.
У День української писемності та мови – говоримо з учителькою української мови з Ніжина Тетяною Бутурлим, яка в розпалі війни захищала мову. Про мову як щит та як зброю та про те, як легко перейти на українську – читайте у статті!
Мова як щит та лінія оборони
Пані Тетяна вже 19 років працює вчителькою української мови та літератури, п’ять років тому заснувала Центр мовної та цифрової освіти “Школу успіху”, де навчає школярів і навіть викладачів, допомагає усім охочим перейти на українську.
Тричі входила в п’ятдесятку найкращих учителів України (за версією Національної освітньої премії “Global Teachers Prize Ukraine”), а перелік її досягнень зайняв би добрих пів статті! Одне резюме на 60 сторінок чого вартує! Перемогла в 72 конкурсах, написала 8 посібників, розробила близько 300 тестів, ігор, програм і має близько 400 сертифікатів… Але й не це найважливіше. Головне, що вона людина, яка “горить” своєю роботою і яка вже багато років поспіль закохує в українську мову малечу та дорослих.
Як говорить Ліна Костенко: “Мова – це обличчя народу”… Хай усі знають, яке у нас чудове обличчя!
“Мені дуже подобається передавати свої знання. Як зацікавити, надихнути вивчати українську мову? Тільки власним прикладом! – каже пані Тетяна. – Ну, люблю я цю справу! Причому так, що працюю по 20 годин на день! Власне, я через роботу дуже не хотіла виїжджати з Ніжина з початком повномасштабного російського вторгнення. Ми з дітками готувалися до ЗНО, думаю, ну як я їх залишу…
Але рідні дуже наполягали… Донечці було трохи більше року, вона тільки навчилася ходити… Так ми поїхали з Ніжина до рідних, у Бакаївку, за 35 кілометрів від міста. Думали, тут буде тихіше, спокійніше, але вийшло якраз навпаки. Неподалік села розмістилися окупанти, там відбувалися дуже запеклі бої, над нами постійно щось літало… А в саме село орки заходили тричі – тричі перевертали все в хатах, погрожували людям, що спалять їхні будинки, шукали “навідників”. За себе я не боялася, переживала за доньку…
Щоразу, коли російські війська заходили в село, хапала дитину та ноутбуки й бігла до лісу. У цих ноутбуках – усі мої підручники, усі педагогічні розробки, уся праця мого життя, я не могла допустити, щоб її знищили. Разом із тим, утішала себе, що головний здобуток — любов та повагу учнів, учениць — не здатні знищити жодні орки. І те, що закарбувалося в дитячих серцях, не стерти нікому…
Ви знаєте, у мене, справді, не було страху – хоча я ще з 2014 року з новин бачила й розуміла, що росіяни, окуповуючи території, насамперед захоплювали школи, викрадали вчителів української мови… Кілька разів я навіть поривалася пішки йти 35 кілометрів до Ніжина, але більшість доріг були заміновані, а довкола роїлися російські війська. Я заспокоювалася… працюючи – і працювала навіть попри те, що в нас не було ні світла, ні зв’язку, геть нічого. На кілька годин у день ми вмикали генератор, я підзаряджала ноутбук і бралася до роботи – не лише, щоб впоратися зі стресом, а й тому, що розуміла, що мова – також зброя… Пам’ятаєте фотографію, де в тимчасово окупованому Маріуполі росіяни змінюють табличку на в’їзді: українську змінюють на мову окупантів або історію зі словом “паляниця”, яке на початку війни стало маркером “свій-чужий”.
За ці, найстрашніші в житті, 43 дні, без світла та зв’язку, коли постріли й вибухи не припинялися, хіба що на 2-3 години вночі, а село тероризували окупанти, я записала та змонтувала п’ять відеоуроків української мови, розробила 100 карток особистісного росту, лінгвістичні тренажери з орфографії та морфології та продовжувала роботу над посібником “Органайзер учителя НУШ (інноваційний підхід до викладання української мови в 5 класі)”. Це був мій щит і моя лінія оборони. А коли на початку квітня повернулася до Ніжина, запустила безплатний онлайн-проєкт для дітей “Повторюймо орфографію разом!”, бо розуміла, наскільки їм потрібна підтримка саме тоді, також провела вісім вебінарів для українських освітян, організувала закордонний онлайн-інтенсив, а зібрані кошти переказала на потреби ЗСУ. Допомагала, як і чим могла – і нині також це роблю, бо розумію, що маю змогу бути вдома й навчати завдяки нашим захисникам і захисницям. Нині популярний вислів: “Подякуй своїй вчительці, що можеш це прочитати. Подякуй воїну за те, що можеш читати це українською”. І це правда. Бувають і такі думки, щоб самій піти на фронт – проте поки я тут, робитиму те, що вмію найкраще. Я підприємиця, проте частину заходів реалізую на благодійній основі: онлайн-марафони, вебінари, відеоконтент у соцмережах. Записую відеоуроки для учнів, розміщую їх на своєму ютуб-каналі (зараз їх понад 100!), бо хочу популяризувати українську мову. Деякі вебінари та онлайн-курси можна безкоштовно переглянути на моєму YouTube-каналі”: https://www.youtube.com/channel/UCeyfPqmd3v-VNpzCHyncuSg .
Українською, будь ласка: нині величезний інтерес до української мови
“Я навчалася у звичайній сільській школі Ічнянського району, – розповідає пані Тетяна. – У мене були прекрасні вчителі, особливо української мови та математики, і згодом, коли вирішила, що хочу бути вчителькою, мені було складно вибрати між цими двома предметами. Але все-таки вибір схилився до української мови – душа лежала саме до неї …
Донині пам’ятаю свою вчительку української мови та літератури Валентину Іванівну – душевна й розумна жінка! Вона була дуже добра, завжди підтримувала, спілкувалася з нами. Але до предмету свого вона була вимоглива. Ніколи не забуду свого першого уроку української мови в неї, де отримала… двійку! Замість вивчити правило, спробувала щось “зімпровізувати” на тему і як результат – двійка, щоправда, “олівцем”. Це був, звичайно, шок (сміється…).
До кінця дня вивчила правило й перездала його, оцінку виправила, а урок запам’ятала на все життя. – Після того ніколи не дозволяла собі бути не готовою до заняття. Моя мама теж учителька, ексдиректор школи, вона мене надихала до цієї роботи. Скільки пам’ятаю, вчила свою молодшу сестру, а в старших класах, коли з різних причин учителі не мали змоги провести урок, завжди “на підстраховку” ставили мене: “Таню, проведи, будь ласка, урок”.
Тож, можна сказати, я ще зі школи проходила педагогічну практику (сміється). Дуже рада, що стала вчителькою і, як би не було важко, жодного разу про це не пошкодувала.
П’ять років тому я заснувала свою “Школу успіху”, нині розвиваю її, вкладаю душу в те, що роблю, тож відкрита до будь-якої співпраці, яка збагатить рідну мову та методику викладання української мови.
Нині величезний інтерес до української мови: по всьому світу люди хочуть щебетати солов’їною! “Українською, будь ласка” – дедалі частіше лунає нині. Іноземці кажуть: “Із поваги й захоплення мужністю українців взялися вчити українську”. Російськомовні ж українці зізнаються: після 24 лютого не хочуть більше говорити мовою ворога. І, аби з часом інтерес до української мови не зменшився, важливо всілякими способами продовжувати популяризувати нашу мову. Придумувати нові формати зацікавлення, креативити українською, щоб наша мова стала “вірусною” в хорошому сенсі. Як кажуть, врятуймо мову – і мова врятує нас. А тим, хто боїться говорити українською, бо вважає свої знання недосконалими, хочу сказати, що зараз саме час почати: коли ж, як не зараз?! Не бійтеся й не хвилюйтеся – усе вдасться! Українська – це натхненно, цікаво, колоритно, це супер! Тож – українською, будь ласка!
З Днем української писемності та мови, українці! Мова не живе без людей. Мові потрібні ми! Учімо її, любімо її, а вона зробить нас Нацією!
