Як пережити війну: прості поради бабці Галі
Бабця Галя виходить вранці із модульного будинку, бере на плече полотняну торбинку – трохи супу в термосі, нехитра канапка (“Готую рано, поки всі сплять, бо на плиті тільки чотири конфорки, а нас двадцятеро душ у блоці живе”), сідає на старенький велосипед, і їде…
Ви запитаєте: “Як пережити війну?”, а маршрутів у неї тільки два: на цвинтар, до найрідніших – чоловіка та сина: “Приберу могилки, поплачу, і вже мені легше…”; і – “Додому”. До того дому, який власноруч із нині покійним чоловіком колись будувала цеглинка за цеглинкою. До дому, де прожила майже півстоліття. До дому, який минулої весни зруйнувала російська ракета…
"Коли допомагаєш іншим, самій стає легше"
– Торік у квітні так само їздила: їду, питають мене: “Куди ти?”, а я, хоч знаю, що там тільки стіни обгорілі, все рівно кажу: “Додому”… Як би не було важко, а ті стіни – рідні… Але, знаєте, якщо минулої весни їздила на руїни, то цьогоріч таки – на будову, дві кімнатки мені волонтери Об’єднання добровольців “Бо Можемо” звели, поки що без світла-води-газу, жити тут ще нема як, але хоч щось вже є, за це їм велике спасибі, – розповідає жінка.
З бабцею Галею із Чернігова ми познайомилися минулої весни. Вразила її неймовірна людяність та сила духу: на зруйнованому обійсті вона посадила маленький городик – “щоб зря не сидіть і не здуріть от горя”. А потім радо ділилася городиною з усіма, кому це потрібно. “Мені самій багато не треба, – розповідала, – та й де це все тримати, хати не лишилося, самі руїни… Як пережити війну – з Божою і людською поміччю! А коли допомагаєш іншим, самій стає легше…”.
Повідуємо жінку майже рік по тому – на тому ж таки подвір’ї. “Оце я тут зараз копаюся, цеглу розбиваю, розчищаю місце, щоб можна було потім підлогу намостити – важка це робота, а тут ще й поліартрит, руки пухнуть…
Я ж будувала цей будинок разом з чоловіком, коли мені було 27 років, так само – цеглинка за цеглинкою. Я ще пам’ятаю, як це – але мені вже 77, сили вже не ті… Важка доля дісталася мені, дуже важка – стараюся не думати про це, ото за роботою щоденною і забуваюся трошки… Якраз п’ятдесят років тому в’їхали у новий будинок, все було – живи та радій, сім’я, синок росте… Згодом у сина виявили важку форму діабету, він довго хворів, 18 років тому його не стало, а потім і чоловік помер – так я і залишилася одна… Думала, буду у своєму домі доживати віку, а вийшло оно як – прийшли “визволителі” і мене від моєї хати “визволили”…
"Хочу жити в рідних стінах!"
Баба Галя – єдина з вулиці, хто не виїхав, коли почалась війна… Доки не згорів її дім. Снаряд прилетів на подвір’я, вогонь швидко перекинувся на дім, сарай – згоріло все.
“Я, – каже баба, – може, б і винесла щось, поки горіло, але від шоку ноги перестали йти… Стояла і мовчки дивилась, як горить все те, що я з трудом вносила в дім. А тепер на старість прийшлось йти доживать в притулок…
Спочатку мене прийняли у Чернігівському реабілітаційному центрі для дітей, потім переселилася у загальний модульний будинок, живу там у кімнатці. Узимку, коли світло виключали, трохи холодно було, а зараз нічого, можна жити, – розповідає. – А мені що – мені багато не треба: я переночувала, сякий-такий перекус зібрала, і сюди, до рідних стін, на весь день їду. Весь день отут сама – хіба якісь котики-песики прибіжать, парканів у мене ж немає, то всі йдуть – я їх і пригощаю, все ж жива душа… Дай, Боже, пережити цю війну – хочу таки у рідних стінах дожити, скільки ще Бог пошле – але ж чи зможу? Добре, що стіни і дах допомогли волонтери вивести, але ще роботи дуже багато, і найбільша проблема – газ і вода.
Велосипед мені добрі люди дали – дякувати Богу, бо мої погоріли. Знаєте, за чим найбільше шкодую: за сімейними фото і радіо – я його собі вранці включала, воно щось говорило, і вже так ніби я не сама. Добре, що трохи фотографій я по людях знайомих позбирала – щоб хоч якась пам’ятка, то вже мені легше…
Дякую всім добрим людям, що мені допомагали – Оксанка з Goodacity мені вже як рідна, без них навіть не знала б, як пережити війну! А найбільше тішить увага і за небайдужість – коли бачиш, що ти не сама, аж жити хочеться!
Знаєте, у мене на обійсті уже є перші квіти, проліски – коли вони появилися, мені аж на душі стало легше… Дивлюся на ті квіти – там і земля на тому місці була така притоптана, і накидано всілякого – бо я ж встигаю все прибирати. Думаю – якщо вони, такі маленькі, тендітні, попри все, мають силу прорости, то і людина мусить тягнутися зі всіх сил…”.
