Як підтримати людину: корисна порада від дідуся Володимира
“Залишився тільки з паспортом і велосипедом, – зітхає дідусь Володимир із Зарічного. – Спершу, як побачив обгорілі стіни, які тільки й зосталися, казав – нічого відновлювати не буду, хай буде пам’ять про “визволителів”, про те, як вони насправді нас “визволяли”… А потім посидів, думаю – так жить же нада! Скопав город – там у мене снаряд лежав, то ще чекав, доки заберуть, а тоді засипав яму, посадив бараболі, морковки, цибульки – хай росте… Свою енергію в добро перетворювати треба, бо що ж ото плакать і себе жаліть?”.
"Страшно не без даху над головою – страшно без надії на майбутнє"
Як підтримати людину під час війни? Зізнаємося, коли їхали до дідуся Володимира, який саме розбирав завали свого будинку, хвилювалися, шукали слова підтримки для людини, котра через війну втратила дім і все своє звичне життя… “Ви приїхали – і мені вже на душі легше, бо бачу, що не сам, що є люди, яким не байдуже до мене, старого, – каже Володимир Маркович. – Страшно не без даху над головою – страшно без надії на майбутнє. А коли розумієш, що ти з бідою не наодинці, тоді і сила з’являється! І з нею можна подолати всі труднощі, що підкидає тобі доля…”.
Нарікати на долю є чого – але дідусь Володимир не жаліється. Розповідає, як доглядав за покійною дружиною, яка померла 16 років тому – вона мала важку форму діабету, довго хворіла, останні кілька років була лежачою і майже не бачила.
У 2016 році не стало його сина, а два роки по тому від нещасного випадку – молодшої онучки…
“На його вік дуже багато болю випало, але він – не зламався, – розповідає про дідуся онука Марія. – Ніколи не нарікає, як би важко йому не було, навчився сам давати раду з усім – і їсти готує, і на городі порається, і в хаті у нього завжди порядок був… Був – бо нині на місці хати просто місиво із цегли… Дім, який він сам будував майже сорок років тому, де жив з бабусею, де ростив сина, куди приходили онуки й друзі – нині цього дому більше немає, і йому дуже гірко, що на схилі літ залишився без нічого і без даху над головою. Дякую вам за допомогу та небайдужість – підтримка під час війни для нього дуже важлива!”.
“73 роки мені, старий уже, – сміється Володимир Маркович, коли питаємо про його вік. – Мені б оце з десяток-другий годків скинути, то сам би у танка сів та й пішов нашим хлопцям помагати, думав, як, не дай Бог, ближче російські війська підійдуть, то хіба в партизани піду… Дивлюся новини, вболіваю за наших щодня, балакаю до них в телевізор, кажу: “Женіть, хлопці, ту потороч із нашої землі, щоб вони більше нікому лиха не заподіяли…”. Бачте ж, як – у нас на Зарічному, на околиці Чернігова, після рашистських обстрілів цілих будинків майже не залишилося, а мені не пощастило подвійно – у мій дім аж двічі снаряд влучав, доки нічого од нього не залишилося…
Перший раз “прилетіло” у ніч з 4 на 5 березня, був сильний обстріл, я якраз перед тим до знайомої додому пішов – вона подзвонила, і каже: “У тебе в погребі і світла нема, і по драбині вниз спускатися важко, ще впадеш, то бери, приходь до нас – разом перебудемо”. Коли у неї на городі снаряд розірвався, так бахнуло, що аж у погребі двері не відкривалися – ми, щоб вийти, їх підважували ломиком, добре, що він там був…
А того ж дня, як я до них прийшов, мою хату снаряд пробив, вона горіла, а води не було, щоб погасить, так все і вигоріло. А наприкінці березня, коли російські війська відходили з Чернігівщини, обстрілюючи усе, що бачили, в будинок влучив другий снаряд – і зруйнував усе… Трохи стін залишилося, а всередині все знищене, буквально все. Але ні, ви знаєте, коли розбирав завали, знайшов кілька тарілок – дивом вцілілих, привалило їх. То я їх забрав, відмив – хай буде пам’ятка з минулого, зруйнованого життя. Такі от справи…”.
"Світ не без добрих людей – і всі шукають, як підтримати людину під час війни"
“Спочатку такий відчай мене брав, що й не передати, – зізнається Володимир Маркович. – Сидів і думав – нащо мені жити тепер? Але подивився, як люди підтримують, допомагають, яка у нас підтримка під час війни, і зібрав себе докупи та пішов город садити… Людина доти і живе, доки щось робить. Я все життя працював “по залізу” – слюсар-наладчик, токар, а город – це вже, вважайте, для душі, – сміється. – Минулого року садив бараболю, помідори, перчики, кабачки, редиску, цибульку-часничок. Зараз теж збираюся садити, от днями уже був в себе на подвір’ї, перекопав город, щавлю трохи посію, петрушки, салату – хай буде. Потім зі сватами поділюся – у них там родина велика, а мені самому скільки там треба, самому навіть їсти неохота – сів за стіл, щось перекусив і все, хорош, вистачить…
Онучка Марійка з дітками (я вже 14 років прадідусь, маю двох праонучок – 14 і 5 років) спершу по підвалах обстріли пересиджувала, а потім виїхали у Польщу – кликала мене з собою, а я не поїхав, бо тут все моє життя – хай навіть і в руїнах… Похресник пустив тимчасово пожити до себе в будинок у Киїнці, але будинок виставлено на продаж, тож не знаю, що буде далі… Роботи не стало, пенсія невелика, і даху над головою немає…
“У нього крім мене, більше нема нікого – каже онучка Марія. – Насправді йому дуже тяжко – але він старається триматися, не показувати цього, не хоче мені клопотів завдавати. “Я, каже він, у сараї, що залишився на подвір’ї, жити буду – бо хочеться біля свого дому доживати…”. А в тому сараї підлога земляна, дах благенький, приміщення зовсім не пристосоване до життя, ну як він там буде жити? Дякую волонтерам з Об’єднання добровольців “Бо Можемо” – прийшли, допомогли розібрати завали, нині міркуємо, як і що робити з відбудовою. Сама фінансово я не зможу відбудувати дім. Із усіх сил заробляємо кошти, щоб почати будівництво, попросили допомоги у людей – дякуємо всім, хто шукає можливість, як підтримати людину під час війни.
Дідусь дуже працьовитий, каже, я б і сам потихеньку все робив, але то дуже довга справа… Він роботи жодної не боїться, за все брався, минулої весни на Шерстянку, де підробляв, їздив навіть під обстрілами. Мені потім хлопці з тероборони розповідали – кажуть, довкола усе бахкає, всі поховалися, а дідусь на велосипеді на роботу їде, то ми його завернули додому… Отой велосипед – то все, що у нього залишилося, вірний друг, він завжди ним всюди їздить усюди. Ще до нього котик-безхатько прибігав час від часу, він його підгодовував, котик уцілів, прибігає на руїни, сусіди його підгодовують… Дідусь, бачу, скучає за ним – та куди ж його, у чужий будинок не візьмеш, а свого немає…”.
“Хотілося б, щоб дах був свій над головою, – зітхає Володимир Маркович. – Не думав я, що на старості отаке доведеться пережить. Але нічого, світ не без добрих людей, і всі шукають, як підтримати людину під час війни: волонтери приходили, допомагали, газета про мене написала, онучка дала мою картку, то люди потрохи грошей висилають, діляться, хто чим може – я їм за це дякую, бо розумію, що всім непросто нині. Кажуть, людина пізнається в біді – біди я на своєму віку вже достатньо пізнав, але пізнав і людяність – і від того хочеться жити далі!”.
