В’язані з любов’ю – переселенка з Херсона плете килимки для ЗСУ
Як знайти силу у нинішні важкі часи – знає “мама Зоя” із Херсона. Попри усе пережите, жінка не втрачає світлого духу добра у собі і бажання допомагати іншим. І саме воно – дає сили і надихає! “Оце в’яжу хлопчикам килимки – щоб їм в окопі сухо, м’якенько, тепленько було, – каже пані Зоя. – Чим їм можу помогти – хоча б оцим… Якби могла, сплела б таку броню, щоб захищала їх від усього, від куль ворожих! Хай мої килимки будуть їм оберегом… Вони для мене всі – синочки: моїх двоє синів воюють, і всі їхні побратими, всі наші солдати, всі захисники, вони всі для мене – мої діти…”.
“Скажете – від мами Зої із Херсона, – каже жінка, передаючи волонтерами посилку військовим. – Скажете, що люблю їх усіх, як мама, що прошу берегти себе і повертатися додому з перемогою…”.
Теплі обереги – від "мами Зої з Херсона"
У Чернігові пані Зою знає уже багато хто. Жінку часто можна побачити на лавочці біля її дому, де вона продає власноруч вив’язані килимки. Частину килимків і виручених за них грошей пані Зоя віддає на ЗСУ – щоб допомогти нашим військовим.
Вона – мама двох синів-захисників, ризикуючи щохвилини, пережила окупацію Херсона… Від січня Зоя Дмитрівна живе у Чернігові – приїхала сюди до сина, який, захищаючи Чернігівщину, отримав важкі поранення. “Дев’ять місяців жила в окупації – без зв’язку, без звісток про рідних, – розповідає жінка. – А коли дізналася, що мій молодший тут, оговтується від поранень, полетіла до нього – практично у чому була, у січні в туфлях приїхала… Так тут, у Чернігові, і залишилися з чоловіком – бо ж наш Херсон щодня немилосердно обстрілюють, та й до сина хочеться ближче бути…
Усі наші речі ми вдома залишили, пенсія маленька, то й життя не з медом – але ні, я не жаліюся, нам на найважливіше вистачає, люди набагато більшу біду мають… Слава Богу, мені у Чернігові щастило на добрих людей з великим серцем! А Світланка (чернігівська волонтерка Світлана Дубок) – узагалі мій ангел-охоронець, не знаю, що б я без неї робила – саме такі люди допомагають і надихають, їхня турбота повертає до життя, дає знайти силу…
Взялася килимки плести – і мені підмога, і хлопцям нашим трохи турботи і тепла: чотири сплету на продаж, а п’ятий їм відкладаю. Назбираю, волонтерами передам – щоб тепленько було синочкам… Я і в окупації плела – аби чимось руки зайняти і щоб думки сумні відігнати, зняти стрес.
Щоранку, як прокидаюся, одразу беруся за тканину і гачок. Петелька за петелькою – і буде тепло хлопцям. Навіть влітку плела – бо влітку ночі холодні… Дасть Бог здоров’я, то ще нав’яжу”, – усміхається жінка.
Життя в окупації – ніби страшний сон
“Нині я рідко виходжу на двір – зараз після лікарні оклигую, – розповідає пані Зоя. – Дякую лікарям, трохи “підлатали” мене, бо вже геть біда була. Ходити уже можу тільки з ходунками-«підпірками», саму уже ноги не носять…
Кажуть мені доктори, що я інфаркт на ногах переходила, пережила – я про це навіть не знала, вони уже тут під час лікування побачили. Видно, далося взнаки те, що материнське серце плакало і переживало кожного дня…
Мені вже 68, я вже багато на своєму віку бачила – але що доведеться таке пережити, навіть не подумати не могла… Все життя – у праці: за молодості працювала бухгалтером, потім – кухарем в кафе у Херсоні, коли вийшла на пенсію, пекла удома хліб на продаж…
Війна застала нас удома. О четвертій ранку дзвінок – війна. Старший син, Сергій – військовий, він служив і захищав нас ще до повномасштабного російського вторгнення. Молодший же синочок 24 лютого зібрав нашвидкуруч речі, обійняв мене – і пішов, зголосився добровольцем на захист України.
А далі довгих і страшних дев’ять місяців я не мала від синів жодної звістки – дев’ять довгих страшних місяців окупації. У мене і так проблеми зі здоров’ям були, а тут від шоку та стресу узагалі ноги відмовили”. Плаче, коли запитуємо про життя в окупації. “То не життя, – каже. – Як би вам це описати, це ніби страшний сон був… Пам’ятаю відчуття страху: кожен день, щогодини, щохвилини…
Кожен день чекала, що прийдуть і нас з чоловіком заберуть – двоє синів воюють, документи старшого не встигли вивезти, сховати… Окупанти тероризували родичів військових, атовців, приходили з обшуками, забирали людей на допити, з яких багато хто не повертався, наробили катівень по місту – Боже, не можу це розказувати, одразу серце болить… Нас ніхто, Богу дякувати, не здав – у нас сусіди дуже хороші, ми з ними і зараз контакт підтримуємо, зідзвонюємося…”.
Як знайти силу – ділячись теплом з іншими!
“А коли Херсон звільнили – це такі емоції були! Ми ж без зв’язку були, без інтернету, нічогісінько, з новин тільки ббс – баба бабі сказала… Спілкувалися лише з кількома перевіреними сусідами та друзями – знали, що наші йдуть, що боротьба триває. Коли десь на третій день після звільнення міста нам у двері подзвонили: прийшли наші хлопці військові, запитати, чи у нас все гаразд, чи нам чогось не треба – я, побачивши їх, аж розплакалася! Кажу, хлопчики, це ж, може, і мій синочок десь тут є – він ж теж воює, от би побачити його… Вони мене обійняли, заспокоюють – не переживайте, кажуть, обов’язково побачите його, все буде добре, тепер все уже буде добре…
Воно ж, бачите, як вийшло – вийшло так, що мій син молодший був одним із тих, хто захищав Чернігів, визволяв Чернігівщину від окупантів. Отримав важке поранення: весь правий бік в осколках, досі намагається їх позбутися…
Ми приїхала сюди, щоб бути поближче до сина, і щоб передихнути від постійних обстрілів. Після того, як місто звільнили, рашисти у своїй безсилій злобі взялися його ледь не щодня обстрілювати. У нас в будинку сховища узагалі немає, та й навіть якби було – куди мені з моїми ходунками, я не встигну, не добіжу. По сусідніх домах “прилітало”, недалеко від нас, багато руйнувань було, багато смертей, це просто жах… Але як я додому хочу – словами не передати… Так, ніби якусь частину себе там залишила і тепер фантомні болі за нею щодня – болить мені дім. Пам’ять болить…
Дуже чекаю, щоб закінчилася війна – впевнена, що ми переможемо, а я скільки могтиму – допомагатиму нашим героям, нашим військовим!
Килимки плела навіть у лікарні – бо поки щось робиш, доти і живеш – сміється Зоя Дмитрівна. – Поки я була в лікарні, чоловік мені допомагав: сам їздив по секондах, купував мені тканину – завжди беру тільки натуральну, не синтетику, прав, прасував, на смужки різав, мені приносив, а я вже тут плела. Нині сиджу на балконі – і робота кипить! Скільки всього таких килимочків уже вив’язала, не рахувала спеціально, але, думаю, рахунок уже пішов навіть не на сотні – на тисячі. В’яжу, вкладаючи серце і душу – бо як знайти силу, якщо не ділячись теплом з іншими!”.
