Допомога армії України – звичайна справа для пані Олени
“Допомога армії України – справа кожного, більше того, кожен нині тримає свій фронт, – каже чернігівка Олена Іванова. – Її чоловік – на фронті, син Дмитро торік у свої 16 рятував людей під час облоги Чернігова, а вона сама – активно волонтерить і наближає Перемогу!
З перших днів війни ми розуміли, що не можемо просто сидіти і споглядати за тим, що відбувається довкола, і точно знали, що будемо допомагати. Адже варіант був лише один — наближати нашу Перемогу! На небайдужих людях усе тримається… Ви знаєте, я збирала днями нашого татка на Схід – і як тільки написала про це, двері до хати не зачинялися: люди йдуть і йдуть, і всі щось несуть… Я ходжу і просто плачу – які ж в нас Люди, це щось неймовірне!”.
Пані Олену у Чернігові знають багато хто: вона допомогла і продовжує допомагати, координуючи різні процеси просто з власної кухні. “От зараз говорю з вами і заодно лаштую гостинці на фронт, – розповідає жінка. – А тут у нас ще і збір коштів на армію, а там продукти забрати треба… У такому шаленому ритмі живемо уже півтора року. Але ми не втомилися! За цей рік всі стали інші. У кожному народилося щось нове. Набагато сильніше. Та й коли подумаєш про наших Хлопців, які зараз там, на передовій, відразу понадсили з’являються! Мені пощастило – маю незамінного помічника – сина Дмитра, він нашому волонтерському руху допомагає усім, чим може! І у школі – він зараз в 11 класі – готується до випускних іспитів і мені усю “волонтерку” допомагає носити-складати-вантажити. Він бачить все, що ми робимо – і сам не може по-іншому”.
Допомога армії України: "Війна зробила мого сина парамедиком в 16 років"
“23 лютого торік він заснув ще дитиною, а 24 лютого прокинувся уже дорослим Чоловіком! – розповідає пані Олена про сина. – Ми прокинулися під звуки вибухів і на питання: “Що будемо робити?”. Дмитро без вагань відповів: “Я біжу в аптеку!”. Він одразу вирішив, що буде допомагати людям, адже захоплювався медициною ще змалку і дуже багато усього знав та умів. Я ж зосередилася на тому, як допомогти армії та усім, хто цього потребував.
Під час бойових дій тітонька нас покликала нас на допомогу цивільним та військовим у чернігівську школу №18 – ту саму, яку зруйнували рашисти під час авіанальоту…
Там перебувало багато військових, збиралися медики, кухарі, волонтери, от я і покликала Дмитра до нас – прийди, кажу, допоможеш нам картоплю чистити чи канапки робити – рук не вистачало. Він прийшов, подивився і каже: “Мамо, я записався в тероборону”. Я хвилювалася за нього неймовірно, але навіть не намагалася відмовляти – знала, що коли він щось вирішив, то так і буде!
Дмитро склав іспит на першу медичну допомогу і його взяли допомагати військовим. Ми з ним разом були у приміщенні школи, коли на неї у перші дні березня скинули бомбу, дивом залишилися живі, це такий жах був… Але син не злякався, не розгубився, відразу ж взявся витягувати людей з під завалів та рятувати поранених. “Парамедик у 16” – так писали про Дмитра чернігівські видання. Скільки він всього, в своєму юному віці , побачив та пережив тої страшної весни – смерті людей, руйнування, жах та біль в очах людей – страшно навіть подумати… Якось, улітку , дивлюсь – Дмитра додому привозить поліцейська машина, я аж злякалась, питаю: “Що сталося?”. А поліцейський мені: “Цей хлопець мене врятував весною, тепер, коли бачу Дмитра, завжди намагаюсь підвезти…”. Незважаючи ні на що, син не втратив цього світлого духу в собі і бажання допомагати. Та й донині постійно задіяний у волонтерській роботі.
"Як допомогти армії? Показуючи військовим, що про них дбають"
Підтримати українську армію ми з однодумцями взялися, готуючи для фронту. Краплинка любові, частинка домашнього тепла та тиха молитва – це основні інгредієнти страв, які готуються на фронт.
“Що ми робимо? Робимо так, щоб для наших хлопців навіть в окопах відчувався дім, – розповідає пані Олена. – Нині декілька разів на тиждень до мене приходять дівчата Світланка та Ірина і готуємо разом, дуже вдячна дівчаткам, що незважаючи ні на що, по першому дзвінку вони приходять на допомогу.
Військові звертаються до нас, коли десь виникають потреби – не доїхала провізія або закінчилися запаси. Готуємо за запитами від багатьох бригад, відправляємо на фронт різноманітні заготовки… Які продукти зберемо, із того і готуємо. Вчора, наприклад, привезли півтуші кабана – ми її за ніч з дівчатами переробили, м’ясо запекли, котлет насмажили і сьогодні усе їде на фронт… Дмитро теж нам допомагає – останній раз оглянув посилку на передову, каже – щось малувато виходить, я зараз ще печива напечу…
Мені найбільше запам’яталося, як наш солдат із передової попросив покласти у посилку… звичайний пакетик желе. Каже: “У нас води нема, але снігу натопимо і зроблю – ну так уже желе захотілося…”. Це було просто до сліз. Солодощі смакують завжди: ще один наш захисник «замовив» якось вафельний торт зі згущівкою – таку дуже домашню страву, улюблену всіма з дитинства. Власне, це те, що ми робимо – наші смаколики дають бійцям відчути часточку дому. Колись мене запитали: “Ви готуєте тільки для своїх”? А я на це: “У мене нема чужих. Я нікого із них особисто не бачила і не знаю, але вони всі – мої, всі наші, “найнашіші”!
Коли готую – готую для кожного, як для рідного, як для брата, як для сина… Хочу, щоб вони це відчували. За кожного хвилюєшся. Ми не тільки готуємо, наприклад, коли напише хтось: “Нема взуття”, то все кидаєш і бігаєш по місту, шукаєш, де в кого що є. Допомога армії – нині, вважаю, справа кожного.
"Не час для втоми – треба працювати і допомагати армії кожного дня"
Є два найважчі аспекти у такій роботі: коли хлопці просять щось приготувати, а готувати немає з чого. І найстрашніше, коли їде передача на передову, а тих, кому вона адресована, уже немає… Я всім кажу: думати про втому зараз не на часі, ми просто не маємо права втомлюватися, знаючи, що просто зараз на фронті наші військові ризикують власним життям, аби ми могли тут спокійно жити. Велика віра в Перемогу надихає нас усіх. Я впевнена, що треба віддавати частинку себе задля вільного майбутнього та робити те, що можеш і вмієш. Це мотивує нашу команду працювати і допомагати армії далі, кожного дня, з самісінького ранку і до пізнього вечора.
Особисто для мене був один пам’ятний і можна сказати, знаковий момент минулої весни – ще коли ми були у 18 школі. З харчами тоді зовсім скрутно було, і от до нас приходить бабуся, старенька, зігнута, простягає мені пакетик, а в пакетику – жменька варених макаронів. Каже: “Я все, що в мене було, зварила, лишила трішки собі і собаці, а цим хочу поділитися…”. Якби не було таких Людей, то не знаю, що би всі робили – Люди віддавали не трохи, не багато, а все!
Нині такі ж самі Люди допомагають нашому кулінарному фронту: жінка, котра сама виховує трьох дітей, каже нам: “Давайте, я принесу вам трохи консервів”. Принесла “трохи” – підняти вчотирьох не змогли пакунок, – сміється. Коли відправляли посилку хлопцям, підписала коробку «Від мами-одиначки з трьома дітьми», так захотілося оприявнити цей її вчинок! Щоб, коли ми переможемо, усі бачили і знали, що це – і завдяки тій бабці з кульочком макарон, і завдяки всім-всім, хто допомагає і докладається..
Знаходимо сили у таких Людях. Про наших неймовірних людей із великими серцями можна розповідати годинами. Багато людей кажуть: а що я можу зробити? Зробити насправді можна дуже багато. Все можливо – якщо відкрити серце…
