Дім… для ста хвостів!
Це не просто дім – це дім майже ста “хвостів”! Вони – щасливі і непосидючі Батон і Бегемот, Рекс, Кекс і Бакс, Зіта і Гіта, Буся і Фрося (і ще вісім десятків імен!) тут усюди! У будинку і на чималому подвір’ї, де для них стільки усього твореного з любов’ю! Затишні лежанки і будки-вольєри, міні-гірка і “на десерт”… декілька м’яких крісел та диван! “Гав-гавчики” облюбували навіть старенький “Жигуль” господині – а чом би й ні?!
“Всі ті дивани, крісла, якісь інші речі, все, що інколи буває доводиться зіпсувати малим собачатам – воно все зовсім не варте ані краплини, ані хвилини справжнього цуценячого щастя”, – каже пані Марина. Допомога безпритульним тваринам – для неї більше, ніж волонтерство. Це – спосіб життя!
Навіть не знаю, як її краще описати. Кажуть, обличчя “собачих мам і тат” особливі, бо світяться світлом зсередини. У пані Марини – ціле полум’я… А у її серці стільки тепла і доброти, що їх вистачає, аби обігріти всіх і кожного, хто з’являється на порозі її будинку.
До речі, про будинок. Тринадцять років тому Марина продала квартиру, дачу і гараж, аби купити приватний будинок із просторою територією – щоб дати шанс на життя “хвостикам”, щоб здійснювати допомогу безпритульним тваринам.
“Попри те, що мені були завжди небайдужі проблеми братів наших менших, не можу сказати, що я планувала, що триматиму вдома аж стільки “хвостиків”, – сміється жінка. – Хотіла мати одну тваринку, якій віддавала б усю свою любов. Так і було спершу, дванадцять років тому, а тоді знайшла безпритульне цуценя і вирішила залишити ще й його у себе, потім до нього додалися ще і ще – далася взнаки щоденна допомога безпритульним тваринам. Так і незчулася, як стала щасливою опікункою майже сотні собак і доброго десятка кішок!
За найновішою “перекличкою” нині у мене 86 “хвостиків”. Але число підопічних змінюється не просто щодня – щогодини! Нині от, за кілька годин до розмови з вами, забрала до себе старого собаку – його господарі померли, я двічі привозила сусідам, які мали б за ним доглядати, по мішку корму для песика, а коли приїхала, побачила у нього в мисці… сухий горох! Відв’язала і занесла до себе в машину – щоб хоч віку доживав у любові та турботі. І таких історій десятки, якщо не сотні. Когось із “молодняку” вдалося прилаштувати у нову родину, а тим часом знов з’являється хтось, комусь потрібен догляд. Така от круговерть…”.
Вражаючі історії безпритульних тварин – з хепі-ендом і без – пані Марина може розповідати дуже довго: у когось виявилися недбайливі господарі, когось врятували від неминучої загибелі, ще когось підібрали на вулиці чи парку. Спільне одне – усім їм потрібні догляд, любов та піклування, і в неї вони їх отримують сповна!
“Ходиш вулицями і найперше помічаєш безпритульних тварин, з часом тебе уже знають і саме тобі телефонують, коли десь побачать “хвостика” в біді, якому потрібна допомога… І ти не можеш нікому відмовити і нікого залишити без догляду. Так хочеться мати ще більше рук і більше можливостей, аби усім їм допомогти… Серед тварин, які живуть у мене вдома, багато собак-інвалідів або ж стареньких, які доживають віку, таких, яких просто викидали на вулицю або хотіли приспати… Я ж подарувала їм шанс на життя! Хтось незрячий, хтось тягне лапку, з різними хронічними хворобами… Рідко хто візьме такий “контингент” – але ж вони теж хочуть жити, причому жити любленими! Так, дбати про них непросто, але їхня любов та вдячність того варті! Коли мене запитують: “Як ти даєш усім їм раду, де береш сили і кошти на усе це?”, я відповідаю: “Найголовніше, що мені вистачає любові – навіть на те, аби тримати вдома майже сотню собак!”.
Допомога безпритульним тваринам від ГО "Зоошанс" – щоб дати їм шанс!
“Окрім своїх домашніх підопічних, я як голова громадської організації “Зоошанс” разом із нашими волонтерами опікуємося ще й багатьма безпритульними собаками і котами у Чернігові: займаємося їх стерилізацією, вакцинацією, пошуком домівки та господаря для безпритульних і покинутих тварин, – розповідає пані Марина. – Допомога безпритульним тваринам завжди дуже необхідна. З початком повномасштабного російського вторгнення до них додалися ще тварини, котрі через війну втратили господарів та домівку.
Минулої весни навіть під обстрілами, ризикуючи життям, Марина їздила і годувала безпритульних собак по Чернігову, турбувалася про поранених тварин, які постраждали під час вибухів.
“У тварин не лише фізичні травми, у них такі ж душевні рани, як і у нас, які потрібно лікувати любов’ю і розумінням. Мрію, щоб для усіх них знайшлася нова домівка та любляче серце, – каже жінка. – Тварин, які залишилися без домівки, у Чернігові нині дуже багато і найважче – знайти прихисток та харчі для собак і котів, які через війну стали безпритульними, це потребує багатьох зусиль і коштів. Тому я дуже щаслива, коли ми отримуємо допомогу від небайдужих благодійників – тоді ми збираємо зооволонтерів і розподіляємо корм між ними, а вони уже кожен у своєму районі годують своїх “підопічних”…
Я для своїх “хвостиків” на день варю близко 80 літрів каші! Це навіть “технічно” не дуже легко – маю для цього 6 великих 15-літрових каструль. Каша не проста, а на мясному бульйоні, додаю ще овочі, намагаюся завжди чимось присмачити. Зварити, нагодувати, напоїти, прибрати, того полікувати, про того подбати – так у клопотах минає майже весь день. А як тільки присяду когось одного погладити – аж глянь, біля мене вже ціла “делегація”: і нас, мовляв, і нас погладь!
Так це зворушливо і мило. Роботи завжди є дуже багато – нині ще добудовую вольєри для “новоприбулих”, а ще телефон кожного дня “розривається” від дзвінків: допоможіть, ми знайшли пораненого котика або песика…
Нагодую всіх, усе пороблю, натомлюся за день – неймовірно! А коли сідаю нарешті відпочити, вся “звірина” до мене тягнеться – ті вилізуть на ліжко, притуляться збоку, ті неподалік розляжуться, як тюлені… І так добре стає! Бачу, що їм добре – і на душі добре стає… Це дорогого варте. Я часто говорю людям, які вирішили завести домашню тварину: пам′ятайте, вони для нас лише сторінка із життя, а ми для них і є – ціле життя.
Тому й так боляче дивитися, що поки ми рятуємо безпритульних тварин, хтось покидає своїх… Поки військові, захищаючи Україну, рятують кожне життя поруч – до мене часто наші хлопці привозять врятованих на фронті тварин на лікування і стерилізацію, люди тут, в тилу, просто викидають коробки з цуценятками та кошенятами. Моя найбільша мрія, можливо, утопічна – щоб не було покинутих тварин та людей, які жорстоко поводяться з тваринами. Але, на жаль, до цього ще треба йти. Що для цього потрібно насамперед? Насамперед – люди, будьмо людьми! Нині це важливо, як ніколи.
