Допомагати просто, якщо у тебе велике серце
Спершу ми побачили його оголошення в соцмережах – і воно вразило та розчулило.
“Доброго дня, мене звати Микита, мені 12 років. Я з міста-героя Чернігова і пропоную свої роботи. Роблю малюнки на дерев’яних дошках: моя паралізована бабуся малює, а я випалюю вогнем і фарбую акрилом…”.
Волонтери Goodacity вирішили зустрітися з Микитою та його мамою – щоб поділитися добром, дізнатися його історію та розповісти вам, що допомагати просто. “Він – наша опора, – каже мама хлопця, пані Оля. – Я маю інвалідність по зору, а моя мама не може ходити після інсульту. “Я хочу працювати, щоб допомагати”, – сказав мені Микита, і це розчулило до сліз – те, яке велике серце у мого маленького хлопчика”.
Добро – "родом" із дитинства
“Допомагати просто – якщо доброта і людяність закладені у тобі з самого дитинства. Микитка завжди був особливим, – розповідає про сина жінка. – Спокійний, вдумливий, посидючий – любив вчитися, щось собі складати, вигадувати-мудрувати… Я не пам’ятаю такого, щоб я щось почала робити, а він не запропонував допомогу. Ще в третьому класі, йому тоді тільки дев’ять років було, сказав: “Мамо, я ж бачу як тобі важко – і буду шукати підробіток…”. Це була його ініціатива – і це йшло від серця. Взявся ремонтувати комп’ютери – уявляєте, сам сидів, читав, розбирався, тренувався на своєму старенькому комп’ютері, сусідам нашим ремонтував, а згодом і оголошення давав…
Він дуже самостійний, нині він – наша опора: любить готувати, зі звичайних продуктів може такий шедевр створити; по дому все вміє робити, що потрібно, усе відремонтує. На день народження просить як не викрутку, то дрель, то лобзик, – сміється жінка. – “Рукастий” він у нас… А яке серце добре має – завжди шукає, як можна допомогти людям! І Побачить, що хтось м’яку іграшку викинув, обов’язково її підбере, попере-почистить, каже – мені її шкода, може, у неї теж душа є… Давай, каже, її приведемо до ладу і в інтернат відправимо, туди, де дітки зовсім нічого не мають…
У нас вдома живуть четверо котиків – їх усіх ми свого часу врятували з вулиці і вилікували. Я з дитинства хотіла, щоб у мене був притулок для тварин – на жаль, цього не вдалося втілити в життя через скрутні обставини, то принаймні годую безпритульних котиків, коли можу… Якось були в гостях у моєї двоюрідної бабці на Донеччині і випадково побачили маленьке занедбане кошеня в магазині. Микитка і тут не зміг пройти повз – каже, мамо, він є тут не виживе, дивися, на нього ніхто уваги не звертає, давай заберемо, його ж рятувати треба… І так ми котика привезли з Донбасу в Чернігів – тепер він живе у нас”.
Творить не тільки красу, а й…надію для родини
“У Микити поетична душа – він пише вірші, любить флейту – уже третій рік ходить в музичну школу, – розповідає пані Оля. – Торік після облоги Чернігова і всіх пережитих жахіть довго не міг повернутися до музики, не грав, аж потім учитель сам до нас додому приїхав і так вони “розігралися”. Усі найстрашніші події минулої весни ми перебули вдома, нікуди не виїжджали, у мами від пережитих жахіть стався інсульт… Не знали, що робити, як попросити допомоги у людей… Ми живемо неподалік Бобровиці, у нас було дуже гучно і дуже страшно. Добре, що квартира вціліла – у людей така біда, стільки будинків поруйновано… Щоразу, як я збиралася до магазину, Микитка казав: “Мамо, я тебе саму не відпущу!”. Так ми всюди разом і ходили з ним. Стоїмо у черзі, “бахкає” все ближче, я кажу – біжимо додому, я боюся, а він мене заспокоює: “Не бійся, я тут, з тобою…”. Не я його – а він мене заспокоює… Отакий він сильний хлопець!”.
Кожен раз, коли Микита випалює картину на дошці, він створює не тільки красу, але й нову надію на краще життя для себе та своєї родини.
“Випалюванням Микита займається вже майже рік. Ми довго шукали йому інструмент, професійні дуже дорогі, ще й нині їх складно знайти, а ті, що купували за оголошеннями на олх, часто ламаються. Микита дуже трудолюбивий – буває, по п’ять годин сидить, зігнувшись над дошкою, – випалює. Це дуже філігранна і копітка робота, нелегка, але він щоразу так радіє, коли йому хтось замовляє новий виріб, так старається! Причому він не для себе старається – усі свої нехитрі дитячі заробітки син тратить на розваги чи витребеньки, а нам на продукти. Заходимо у магазин, а він мені – мамо, давай я куплю…”.
Допомагати просто, коли в серці живе любов!
Добрі блакитні очі, трішки сором’язлива усмішка… Обличчя Микити осяває, коли розповідає про свої захоплення: про те, як любить математику, інформатику та трудове навчання, не може пройти повз безпритульних котиків на вулиці, а найважливіше – як хоче допомагати мамі. У свої дванадцять він уже знає, що допомагати просто: потрібно лише мати бажання і розуміти, що найцінніша в житті річ – це доброта.
“Мама ніколи не проходить повз того, кому потрібна допомога, – каже Микита. – Мабуть, мені теж передалася ця її риса… Ідея випалювати малюнки на дошках у мене з’явилася понад рік тому, – розповідає хлопець. – Першу дошку зробив мамі у подарунок, їй сподобалося. Вирішив спробувати ще: бабуся допомагає мені з малюнками, а я випалюю. Вона дуже гарно малює, правда, зараз, після хвороби, їй це складніше дається… Я, поки із випалювачем «набив руку», добре пальці собі пообпікав, – сміється. – Та й нині не обходиться без “виробничих травм”… Шукаю і в інтернеті інформацію, дивлюся, вчуся… Так приємно чути гарні відгуки, коли люди хвалять! Стараюся, всі дошки роблю з гарним настроєм, щоб вони приносили тим, хто їх замовляє, удачу і щастя!
Зараз уже легше працювати, бо світло постійно є, а от узимку, коли його відключали, кожна година зі світлом була на вагу золота – я навіть собі будильник наставляв, щоб ставати уночі чи рано-вранці і випалювати.
Мені б дуже хотілося повноцінно працювати, щоб мамі було трішки було легше, але розумію, що повинен гарно вчитися, щоб у майбутньому досягти хороших результатів. Моя мрія – бути дорослим, щоб разом з мамою ми могли втілювати наші задумки!”.
