Goodacity – Dare to be Good

Алінка і Оленка – дві сестрички, дві школярки, дві дівчинки із невеличкого прикордонного села на Чернігівщині… Дві мамині радості, дві натхненні мрійниці, дві юні художниці… Дві дитини, чиї очі сяють щастям, і чия мрія – хай би якою скромною та простою на перший погляд вона не здавалася – збулася! І ця допомога дітям під час війни не може не радувати благодійників. 

Дитинство, яке перевернула війна

Війна і діти” – ці два слова не повинні бути разом, але така наша нинішня сумна реальність… Через війну у наших дітей такі дорослі очі – тому бачити, як вони радіють – для батьків подвійне щастя! 

“Бачили б ви їхні очі – скільки там щастя! Дівчатка не могли натішитися, що тепер мають власний гаджет для навчання, – каже мама дівчаток, пані Надія. – А в якому захопленні вони були від картин за номерами – який день уже малюють! Спасибі добродіям із Goodacity за допомогу дітям під час війни – для дівчаток планшет  це не забавка, а необхідність, адже більшість навчання зараз у них дистанційно через безпекову ситуацію. 

Ворог руйнує не лише школи та лікарні – він прагне зруйнувати зруйнувати майбутнє наших дітей, забравши у них можливість вчитися. Проте нас не зламати і ми не здамося – а завдяки усім небайдужим доброчинцям майбутнє дітей буде врятовано! 

Алінка вчиться у третьому класі – вона ходить до школи двічі на тиждень, а інші три дні – вчиться онлайн. Старша – Оленка – ходить раз на тиждень до школи, всі інші дні дистанційно – сховище у школі невелике, а оскільки наше село всього лише за кількадесят кілометрів від російського кордону, безпека діток для батьків та вчителів – понад усе!  Дівчатка дуже стараються, хочуть вчитися, і мені було дуже шкода, що через те, що я не можу дозволити собі купити їм відповідні гаджети, вони багато втрачають… Тепер донечки зможуть усе надолужити –  з сучасним планшетом вони зможуть бути на зв’язку з вчителями та вчасно виконувати домашнє завдання. 

Вони і так великі молодці – наші дітки нині навчаються і під землею, у сховищах, і при свічці чи ліхтарику, коли ми по багато годин сидимо без світла… Проте за будь яких умов і обставин вони все одно вчаться і не втрачають запалу до навчання!”. 

Така робота – допомога дітям під час війни

Надія Петрівна – соціальний працівник. Вона завжди там, де потрібна допомога. 

“Соціальний працівник – це людина, яка служить людям, – каже пані Надія. – Допомагає, опікує, рятує та захищає. Я допомагаю літнім людям – у когось діти живуть далеко, хтось у силу різних обставин залишився сам. Прибираю в оселі, купую їжу, ліки, оплачую комунальні послуги, заспокоюю…”.

Працювати доводилось і в скрутний час як для країни, так і для її підопічних. Минулої весни, під час повномасштабного російського вторгнення, також ішла до самотніх, немічних, наляканих стареньких, які чекали на неї – приносила їм їжу, ліки. Страшно було і самій, але йшла, бо знала, що крім мене, їм ні від кого більше чекати на допомогу.

“Коли почалася війна, їм дуже страшно було, – пригадує пані Надія, – але я приїжджала, допомагала, розраджувала, підтримувала психологічно, щоб вони бачили, що не самі, не покинуті напризволяще… 

Психологічна допомога під час війни також надзвичайно важлива! Їм було дуже важливо, щоб до них прийшли – і хоча б потримали за руку, обійняли, сказали добре слово. Є люди дуже старенькі, для яких це уже друга війна за їх життя. Вони дуже переживають, але, як і всі, сподіваються, що Україна переможе!”. 

"Зробила добро – забудь, зробили тобі добро – пам’ятай все життя"

Кожного дня жінка приходить до підопічних із посмішкою. Вона відчуває їх емоційний стан – знає, як знайти підхід, підбадьорити або підтримати. 

“Вкладаю в цю справу всю свою душу, – каже пані Надія. – Робота мені подобається, хоча це і нелегко. Треба знайти підхід до кожної людини, вникнути в її проблеми, перейнятися ними. Мої підопічні живуть досить далеко, тому важко встигнути до всіх пішки. Тож улітку чи взимку, в дощ чи сніг – сідаю на велосипед і їду. Весь день мотаюся: в магазин, аптеку, на базар чи на пошту − ганяю на велосипеді, як справжній гонщик, – сміється. – Найважче влітку, коли спека. Нелегко і взимку, коли замете і несу важкі сумки. За день чотири-п’ять людей навідую. Принести дрів, прибрати, доставити продукти самотнім стареньким, які через вік та стан здоров’я не в змозі дійти до магазину, на пошту піти – така проста, але така необхідна щоденна допомога.  Коли ти до людей добре ставишся, то й вони платять тобі добром та вдячністю. Прибереш комусь удома чи город посадиш – вони радіють. І мені на душі стає веселіше. Намагаюся все зробити так, аби люди не нарікали. Тому й часто кажу, що соціальна робота – це не просто робота, це покликання! Покликання щоденно рятувати людей від самотності та від нестерпної думки, що ти вже нікому не потрібен.

А поки я увесь день на роботі, дівчатка удома самі – я борщ та кашу їм у печі залишу, вони уже самі собі раду дають… Раніше, коли дивилася, як вони на табуретку стають, щоб їсти собі нагріти, аж сльози на очі виступали – так шкода їх було, крихіток…  Я сама з дітками – чоловік помер півтора роки тому, тяжко нам, але мусимо триматися. Тому так зворушує людське тепло – коли і нам хтось допомагає. Дякую простору добра Goodacity за вашу допомогу і ваше добро! Знаєте, є приказка: “Зробила добро – забудь, зробили тобі добро – пам’ятай все життя”. Мені ці слова так засіли в душу. Я намагаюся так жити!”.