Просто шкарпетки? Ні, це не просто шкарпетки! Це тепло і турбота, які передають хлопцям на фронт! Ці прості речі стають справжнім символом любові, підтримки та натхнення для військових, які зараз борються за майбутнє нашої країни.
“Дивлюся на кожну партію, яку готуємо до відправки на фронт, і думаю: ось ще трохи тепла і любові для наших хлопців… Кожен із нас не раз запитував себе – як допомогти армії? Нашим військовим дуже важлива підтримка – не тільки “Хаймарсами”, але й такими, здавалося б, простими та звичними речами – малюнками, власноруч зібраними чаями, шкарпетками… Бо це більше, ніж просто речі, це – символ нашої підтримки і любові!
Ми хочемо своїм теплом, своїми руками створити річ, яка буде зігрівати їх далеко від дому. Руками бабусь, матерів, дружин і навіть діток. Таким чином ми передаємо їм теплі вітання…”.
Світлана Корнієнко, учителька Ціпківської гімназії, з особливим теплом розповідає про “теплий фронт”, до якого долучилися працівники школи, щоб допомогти українській армії. “Це не просто наш внесок у Перемогу, – каже жінка. – Це наш поклик душі і серця!”.
Допомогти армії хочуть усі: вчитель-атовець в’яже разом з дітьми
Здавалося б, усе просто: спиці, нитки, петлі – лицьова, виворітна… І особливий “рецепт”: тонкі дитячі пальчики, які ще не дуже впевнено тримають в’язання, але так зворушливо і щиро хочуть допомогти; пряжа, яку збирають “зі світу по нитці”, та небайдужі серця, об’єднані любов’ю до своєї країни і тих, хто її зараз захищає. Тому й стільки душі і серця у виробах від “теплого фронту”.
“В’яжуть усі!” – це про нас, – сміється пані Світлана. – І містяни, і освітяни! У нашій Ціпківській гімназії у процес в’язання втягнулися всі: і вчителі, і навіть діти підключилися – вони бачать, що ми в’яжемо, і самі підходять, просять спиці і пряжу, просять їх навчити…
Наша гімназія невелика – нині там навчаються трішки більше ніж півсотні учнів, з 2014 року, аби врятувати школу від закриття, тому що діток будо дуже мало, ми запрошували до нас у Ціпки вимушених переселенців зі Сходу, і нині у нас таких діток чимало, вони теж включаються у допомогу…
Павло Миколайович, наш вчитель трудового навчання – він і сам ветеран АТО, який брав участь у захисті нашої країни ще в 2014 році, і батько сина, котрий добровольцем пішов на фронт і нині у Бахмуті, на передовій. Так от, Павло Миколайович не тільки вчить наших школярів в’язати, але й сам спеціально для цього виготовив спиці! Ви б бачили, з яким задоволенням малеча в’яже – кожен хоче допомагати, бути корисним! До сліз – коли дітки теж наближають Перемогу!
Ми стараємося підтримувати у наших школярах цей вогник натхнення і бажання допомогти українській армії. Особливо, коли до школи приходять у гості наші захисники – дітки так радіють зустрічам із ними, вони взаємно надихаються! Торік весною окупанти були уже дуже близько до нашого села, буквально за десяток кілометрів… На щастя, ЗСУ встигли їх відтіснити – і ми щодня маємо пам’ятати, кому завдячуємо кожним спокійним днем удома…
В’язані з любов’ю: як вчителі та учні зігрівають серця на передовій
Тисяча і одна петелька – і ще сотні, тисячі петель… На великій перерві і в укритті під час тривоги, в’яжемо і на вихідних, і до роботи й після роботи, щоб по максимуму допомогти армії, – розповідає про роботу Ціпківського “теплого фронту” пані Світлана.
Я в’язала ще зі школи, – каже жінка, – з часом це вміння трохи призабулося, але коли знову взялася за спиці, вмить усе пригадала! Торік узимку, коли було важко на душі, рятувалася цією роботою. Хвилювалася за сина – він поліцейський, був біля Бучі, то, щоб погамувати тривогу, спершу вишивала, а потім перейшла на в’язання – хотіла, щоб і іншим із цього користь була… Так і в’яжу постійно: до роботи і після роботи, зранку й до вечора майже не розлучаюся зі спицями, коли цієї зими відключали світло, в’язала навіть у темряві – бо як інакше?! Хочеться допомогти армії – усім, чим можу! Щоразу повторюю собі: кожна пара — один зігрітий військовий! Кожного військового я сприймаю, як власну дитину. Коли в’яжу, вкладаю усю свою материнську любов. Усі молитви — за те, щоб їх захистити, щоб вони повернулися живі…
Нині у нашій школі, як тільки видається вільна хвилинка, всі – одразу за спиці, – розповідає жінка. – Робота на “теплому фронті” “кипить”! В’яжемо в укритті, співаємо “Червону калину”, аж стіни двигтять, – сміється. – В’язали балаклави для військових, потім взялися і за шкарпетки та рукавички-мітенки. Готові вироби передаємо місцевим волонтерам, які відвозять їх бійцям ЗСУ – відправляли наші шкарпетки та балаклави на Бахмут та Сумський напрямок.
А щоб тепла турботи було ще було більше, додаємо у передачі нашим захисникам ще й власноруч зібрані та висушені чаї! Усе літо збирали та сушили трави і ягоди військовим на чаї – і діткам цікаво, і хлопцям приємно! Навіть бренд свій “започаткували” – “Ціпківські чаї”.
Ромашка, шавлія, чебрець, малина, суниця, смородина: все своє, рідне, зібране з душею, турботою і теплом – наші армійці дякували, казали, це ніби тепла звістка з дому… Телефонували, розповідали: “Ми чай заварили, і так запахло рідним домом, мало не заплакали…». Такі відгуки надихають та розчулюють – ми й самі мало не плакали, коли це почули… Та й про наші шкарпетки наші військові дуже добре відгукуються, кажуть, що вони зручні, практичні, і весь час потрібні – зараз, весною, зливи, дощі, берці промокають, треба їх посушити чи помити, то вони одягають ці шкарпетки – а ті гріють не тільки фізично, а й душевно…
Бо ж насправді це історія не тільки про допомогу, шкарпетки чи чаї. Це історія про тепло. Те саме, яким ми завжди можемо поділися з іншими – і я щаслива, що нам це вдається…
Допомагаємо чим можемо, наближаємо таку бажану нашу Перемогу… Дякуємо всім, хто допомагає нам із матеріалами – ми і самотужки купуємо нитки, нам їх передають волонтери та усі небайдужі, спасибі також проєкту Goodacity за допомогу із пряжею. Разом ми працюємо на Перемогу, і Перемога обов’язково буде!
